Іноді між нами блимала у виямочку невеличка свічечка, її сяйво додавало перспективи на відновлення писанкарства по живих яйцях, однак далі за зав’язування ритуальної стрічки ця справа знову не рухалася.

Був я знизу, коли раптом побачив проти Місяця, як звідтіля повільно до нас ковзає дивний летючий привид.

Я дуже повільно й ніжно зупинив Василинку, притулився щосили, й показав на нічне небо, звідкіля надлітав, сказати б, парашут, якби він не був трикутним, повітряним змієм його також не назвеш.

– Що це? – шепотіла Василинка, а я у відповідь міг лише поцілувати її.

Несподівано з-за сусіднього дольмену зблиснув ліхтарик, хтось ним махав, привертаючи увагу на небі, доки той тихенько не спустився на траву. Виявилося, що ним керувала дивовижна жінка, небаченої краси, але такої якоїсь, неначе в Снігової Королеви, інакше не скажеш.

Той, невеличкий чоловічок з ліхтариком, передав їй до рук світло, й почав скидати з себе одежу, щось на зразок обтискуючого скафандра.

– О, – прошепотів я, – ще одні концептуалісти.

Ще б пак, використати для розписів лискучого скафандра ми з Василинкою не здогадалися. Який же був наш подив, коли ті двоє, замість кохатися, повелися доволі дивно – чоловік передав їй свою валізу, вона ретельно зазирнула всередину, а сам він причепився до «парашута», і той, зневажаючи закони фізики, нечутно й плинно полинув угору до Місяця, потім рвучко пришвидчився й щез між зірок.

... Нас з Василинкою заціпило, особливо од оголеної краси прибулиці, вона намагалася влізти в тісного, сказати б, скафандра, якби це не нагадувало перевбирання в лискучу зміїну шкіру, так та красуня вигиналася неземною пластикою, а орнаменти її скидалися на багатошарову витинанку, жоден етнограф, жодна писанкарка не здолала б уявити цих візерунків. Ліхтар, який мотилявся їй навколо руки, несподівано вихопив нас з Василинкою.

Промінь зупинився, погляд прибулиці також. Краса її наїжачилась, кольори на шкірі побігли в зворотному порядку, вона рішуче одштовхнула свою валізу, не встиг я прокласти аналогію між зміїною естетикою й писанковою, як збагнув, що отой гострий кинджал в правій руці пристосований геть не до писанкарства. Василинка вчепилася в мене, ми, голі й розфарбовані гіпнотично вклякли перед нелюдською красою, яка повільно сунула на нас, тягнучи за собою скафандр.

– Вас тут не було бути, – з зусиллям вимовила вона, вочевидь, вона лише почала опановувати земну мову, однак й без цього було зрозуміло, чого вона прагне.

– Ні! – вигукнув я, затуляючи Василинку, однак неземна красуня вже здалеку наставляла гостриво проти нас й невпинно продовжувала свій пластично плинний рух, я, ідіот, зловив себе на тому, що не можу одірвати погляд од коливання її досконалих довершених грудей. Певно саме це злегка торкнуло кутики її губ, вони скривилися в гидливій посмішці, ні, це не була образа, а передчуття якоїсь майбутньої, однак явно не плотської насолоди.

Зненацька збоку, просто з-за водоколонки, вискочила ще одна нічна постать. Я знизив очі й з подивом упізнав юнака, того, з Гідропарку, кого було узрів там з рюкзаком, прибулиця також повернула до нього свій довершений бюст, а також погляд, а потім і кинджала.

Однак саме він не справив на молодика аніякого враження – звичним жестом він закинув руку собі за шию й вихопив з наплічника чималого двоцівкового обріза. Той подивував не лише її, але й мене – звідкіля це він тут узявся?

– Кинь, – спокійно кивнув обрізом на кинджала хлопець, – кинь, доки ще можеш це зробить.

На доказ своєї пропозиції він звів обидва курка, промовисто ляснувши.

– Я не... – почала говорити та, хотіла, певно вимовити «не розумію вас», однак юнак застосував зрозумілішого аргумента:

– Дванадцятий калібр, – красномовно хитнув він обома отворами.

Й вона обережно одкинула кинджала, візерунки на ній зупинилися.

Тут до мене поволі почала повертатися образа, адже ми з Василинкою були одягнуті хіба що в розмазані кольори.

– Так ти й тут підглядав?.. – з подивом озирнувся я пласким капищем, де не було місця жодному кубельцю.

– Можна й так сказати, – геть не знітився хлопець, як би то годилося викритому вуаєристові. – За вами підглядали інші субчики, а я, ну, словом, ви ж навіть не уявляєте, які є поміж них.

– А ти, малолітній, виходить, уявляєш? – не втрималася Василинка.

– Виходить, – відповів той, не відводячи зброї від неземної красуні, та повільно й картинно никла, присідаючи на коліно, що ще дужче довершувало композицію.

– Ти хто такий? – я, правда, хотів запитати інакше: «ти що собі дозволяєш?» однак ситуація була не з тих, яка б годилася для педагогіки.

Тим часом він, ковзаючи лише ступнями неначе ніндзя, пересунувся до кинджалу, підняв, і вправно закинув собі за спину в рюкзака.

– Взагалі-то я рибалка, – сказав він, і додав: – Професійний.

– Професійний? – здивувався я.

– Еге, – не знітився він. – Як захочеш їсти, станеш професійним. А на мені ще тато й меньша сестра, то доводиться серйозно це робить.

Тут очі прибулиці зблиснули, це вона благально підвела їх до нас, певно так же само дивиться рибина, вловлена на крючка. Потроху й погляд хлопця почав до неї мінятися, ставав приблизно таким, як бувало хто дивиться в його віці на екран комп’ютерної гри. Ще б пак, «попінс» у цієї «Мері» був незрівнянно кращий, аніж у прототипші.

– А це ж тобі для чого, рибалко? – вказала на обрізана Василина, вона вже потроху оговтувалася, що навіть затулилася підстилкою.

Хлопець посміхнувся, але не винувато, як би годилося, а поблажливо:

– Ви навіть не уявляєте, що там, на Гідропарку робиться – а от коли вас кілька разів одлуплять, рибу заберуть, то почнеш думати, як її ловить професійно.

– Зброя звідки?

– Татова. Тато виточив, коли ще в нього не забрали токарного станка, як знав. Якби ви хоч трохи уявляли, хто там по Гідропарку шнирить, ховається, то ви б там... не вишивали.

– А ти там... не вишивав? – Василинка вже опанувала себе. – Теж мені, святий та божий, а ти там янголом – охоронцем, еге?

– Можна й так сказать, просто мені було страшно цікаво, хто ви такі, так дивно фарби переводите, понтово, тобто малюєте, я навіть розказать нікому не міг, щоб хтось повірив.

– Так ти за нами од метро шпигував?

– Од общаги, – нарешті знітився хлопець, але ненадовго. – Бо там, у кущах, не тільки ті, що підглядають, там багато й з іншими розвагами, страшно сказать, що вони роблять з випадковими людьми...

Ми почали збирати одежу, він стояв і не відводив очей од красуні.

– Ну, і що далі? – запитав я.

– Та нічого. Ви йдіть.

– А ти?

– А що – я? А ми – залишимось.

– «Ми?» Ти не замалий для неї? – намагався я вплинути на нього.

– Я? – він повільно посміхнувся. – А чого це? На ній непогані кольори, не гірші, ніж на вас.

Він лагідно оглядав прибулицю, дійсно, жодна фантазія, навіть з комп’ютерних ігор, не здатна би породити таку довершеність, навіть би й фантазія вуаєриста.

Повість – міні-апокриф

Чому він там народився? І це не просто так було, бо коли він саме підріс, тут і почалася війна. Хоча він весь час хотів бути борцем класичної боротьби, бо в його була дуже велика сила, бо в нього ідеал був сам Іван Піддубний, великий всесвітній земляк-чемпіон.

І ж от його беруть на фронт. А машина туди їде і гармату везе, з якої їх ще не встигнуто навчити стріляти, а німець баче це, бо він на самольоті «Фокке-Вульф», і починає її бомбить за це. Що всі поховалися навколо, всі, окрім грузовика. Особливо фотокореспонденти центральних газет. Доки фашист не заспокоївся він, бо побачив, як одна з бомб, випущених на ходу, попала під машину нещасну полуторку, котра собі тягала велику гармату. І тому літак полетів собі спокійненько знову на заправку бомбами і пальним.