«І знов нема фотоапарата», – з жахом подумав він про композицію, яка ще раз змогла би збезсмертнити фотографа Судека.

Бо сам надавав перевагу простим людським фотопортретам, однак зараз думав не про мистецтво, а про як звідси вискочити, адже дременути дощечками б не зміг, бо незнайомець, бігаючи просто по мокрому, мав значну перевагу.

– Господи, Ніно, – мало не зірвалося в нього, бо орган навпроти чимало бубнявів.

Наче Ніна змогла б допомогти проти маніяка, який налягав на двері, починав імітувати, розгойдуючи секції, «Господи, ганьба», бо тут не ухилишся бути забризканим, і миттєве рішення підхопило Петрову руку, та вхопилася щосили за орган, крутнула, неначе ручку в дверцятах, одчинивши їх, він кинувся повз дощечки на волю.

– Я б тобі не повірила, – зітхнула Ніна на далекий нічний туалет, – але мушу це зробити.

– Чому? – відхекувався той.

– В мене було страшніше, – видихнула вона в пітьму свою історію.

Про Гідропарк і туалет, бо він стояв на вигрібній ямі; Ніна була надто порядною, щоби робити це у воду пляжу й цивілізовано подалася до закладу, там було порожньо і коли вона сіла над ямою, то виразно почула знизу ізсередини кроки босих ніг по мокрому. Вирішивши, що галюцинація, Ніна не повірила їй, але. Знизу в дірку обережненько підсовувалося кругле дзеркальце в чоловічій долоні, оберталося, шукаючи ракурс, що на мить в ньому відбилося пильне око. Дівчина зметикувала, що в неї це од сонця і пересіла на протилежну яму, проте кроки знизу пролопотіли й наздогнали її, з’явилося дзеркальце в чужій руці, знову почало пошуки зображення, Ніна втекла з Гідропарку й більше ніколи не приходила туди.

– Як же він там у ямі, – намагався уявити Петро.

– Певно, босоніж. Ти мусиш повірити мені.

– Чому?

– Бо хто повірить тобі?

Вона зізналася, що нікому досі цю історію не розповідала.

– Треба б в ту яму гранату кинути.

– Ти що, і так спека була, – засміялася вона.

Зранку Петро почувався кепсько, хотів пригадати кукурудзу, як телефон покликав до шефа. На столі були продумано розкладені Петрові фотографії і Рожнівський завчено-недбалим рухом підхопив одну.

– Що це?

– Фотопортрет, – обережно сказав Петро.

– Я не бачу тут ніякого фотопортрета, – жбурнув би, але передумав.

Хлопець повільно набирав повітря.

– Ну, чому не портрет? Он ззаду й підпис, – намагався він.

– Я взагалі не бачу там фотографії, – крутив той зображення. – Де тут фото?

– У вас в руках.

– Де образ?

Обережно випускаючи повітря, Петро почав тлумачити зображення, міркуючи про те, кого зі своїх знайомих дружбанів шеф настренчив на його посаду, але з подивом зауважив собі, що якби той хотів звільнити, то зробив би це давно.

– Де характер, я питаю, га?

Петро завівся про характерне освітлення, яке формує зображення за принципом «мінус темрява» і ще багато чого балакав, бо фотографій на столі було чимало. Сумуючи за справжньою газетою зі справжнім головним редактором, бо ця, колись надто партійна, тричі помінявши власників, вирішила, що вже демократична, хоча штат лишився той самий – ну, може хтось колись із путнього видання помітить Петрові фотки й запросить його туди звідсіля?

– Де драматургія композиції, де філософія зображення, я питаю, га? Де професіоналізм? Та тут – немає простої технічної вправності. Га?

– В сраці нога, – мало не вбовкнув той, і почав провадити про гру контрастних сумірностей світлотіні та про зональну експозицію.

Це трапилося, коли Петро прокинувся в лабораторії, навіть не глянувши на годинника, збагнув, що проспав будь-який транспорт.

«Ну чому я весь час думаю про шефа? А не про Ніну?» – намагався викликати її образ, однак думки наверталися й наверталися на Рожнівського, хоч він ніколи Ніною не був.

Зрештою Петро поліз на антресолі з наміром, нарешті, дати там ладу, і, викидаючи застарілий фотомотлох імперських часів, несподівано наштовхнувся на пакунок з набором «Фотографія на емалі». Як і коли той потрапив до редакції, не згадав би вже ніхто, адже за допомогою цих хімікатів робилися кольорові фотозображення на порцеляні для надгробків.

От чим хороші унітази, то тим, що воду до них підведено. Ніч панувала в «Радянці», оповивши комбінат, а ніч, це найкраща подруга фото процесів і Петро завдав емульсію на сраній порцеляні, словом, очутливив нікчемну поверхню його, й ще не встигло розвиднітись, як Петро притарганив до туалету збільшувач і встиг зробити експозицію.

«Професіоналізм, блін», – почув, як сам мугикає собі під ніс.

Вже зранку чималий гурт юрмився там, черга стояла лише до однієї кабінки, дехто займав по двічі. Новина хутко облетіла комбінат і сходи затупотіли охочими подивитись, а потім довго не розходилися, смалячи цигарки та обговорюючи технічний аспект її, особливо висловлювалися численні здогадки щодо авторства, але гідної кандидатури не траплялося, позаяк старих справжніх майстрів давно не лишилось.

Доки не підійшов Рожнівський, подивувавшися спершу з кількості колег, а потім, як вони німо розступилися перед ним, даючи шлях до кабінки. Він увійшов, деякий час упізнавав, а потім гучний болісний зойкіт зрезонував унітазовою порцеляною.

Це не був звук відчаю, навпаки, захоплення: просто людину вразила, нарешті, досконалість форми, коли вона ізсередини, зворотна неевклідова геометрія під внутрішнім поглядом, досконалість портрету, не випнутого назовні, а, радше, заокругленого сам на себе, де погляд магнетизував, утупившись зіницями в зіниці.

Петро, ховаючи посмішку за цигаркою, коридором підсунувся до вбиральні.

– Що тут таке? – кивнув він до прибиральниці на натовп.

– Гівно м’яке, – вирішила та не коментувати.

– Це само собою, чого стільки народу зібралося біля вашого об’єкту? – суворіше напосівся він.

– Міліцію ждуть, – неохоче зізналася та.

– Міліцію?.. – почав лякатися Петро.

– А кого жі іще, як там один пуриц узнав себе у в унітазі.

– Не може буть, – знову заховався за цигарку Петро.

– Воно й і не може, а може. Коли його портрет у вонітазі явився, як живий і отако дивиться.

– Як?

– Наче з партбілета. Отако на тебе очі – як же без міліції? Чоловік же вусетаки. Хто жи таке видерже.

– То що він там робить? – кивнув Петро на туалет і знову затулився хмаринкою диму, бо лише він один на всенький комбінат знав, що таке фотокераміка. – Плаче?

– Якби ж. Роздівсь голий, біга, отако голий весь, біга. От хрест! З одежі тільки дзеркальце на ньому в його в руках, і він їм отак в той унітаз зазирає весь час; побігає– побігає і зазирає. Хто ж нормальний тако робитиме? Як тамо й безо дзеркальця все видко. Тиче й тиче його.

– Дзеркальце?

– Усь хрест. Може він їм од шкрябати хоче?

– Може, – сказав Петро і повільно рушив крізь гурт колег, ішов він так, наче по дощеках, підмощених цеглинами.

(мініповість-апокриф циклу «Прощавай, суржику!»)

– Оту, руденьку, – сказав вождь.

– Яку лічно? – перепитав Берія.

– Не бачиш? Оту, з ротіком, – усміхнувся Сталін, майже не глянувши на сцену балерин, він був у чудовім гуморі, здоров’я після війни і його інфаркту поверталося до нього на очах.

За два дні до візиту Большой театр повністю перекривався разом з усіма околицями, рухомим лічним складом, провадилася дезинфекція, пошуки бомб, мін, тощо. Про кожну таку, не знайдену, лічно доповідалося Берії, і він особисто ходив і перевіряв.

Лише після цього секретно оголошувалася по театру генеральна репетиція «Лісової пісні», балету на слова Чайковського про лебідів, чорних і лебедів білих, яких Сталін теж дуже любив.

А чому б і ні? Війну ж закінчено, відбудову од неї теж, то вже час подумати й про щось веселіше.