Що засвідчує що?

Ісключитєльно силу ніжного почуття в Германа Геррінга, яке превозобладало навіть над його здоровим глуздом фашистського убійці.

Даже под тяжелєйшимі питкамі на Нюрнбергському процесі не видав, не назвав імя Мані К., для чого напряг усю свою силу волі нелюдя й покончив нею жизнью за допомогою своєй законной арійської дружини, нелюбимої, за що яка пронесла на суд в прощальному поцілункові ампулу з ядом, розкусила і передала зі слиною просто в рот рейхсмаршалові і той просто вже нічого іншого зробити не міг просто посеред уголовного процесса, (отак! а от інтересно, чи пішла б на таке наша радянська незаконна дівчина, вихована на зовсім інших принципах? нікогда!) тим самим унося тайну ційой безимянной дєвушкі звідтіля навсігда взмивая собою в високе прозрачне небо.

22 червня 2012 року.

Едуарду Мацишевському

Якось зі славного хутора Леніна, що поруч з шахтою Ірмине-Центральна імені Сталіна, (де згодом поставив усі свої рекорди Олексій Стаханов), таємно вирушило троє селян-дідів.

План був простий:

– Оце, гля, Донець тіко підмерз, і ще не всі кинулися в Росію, то ми вспіємо щось вимінять? – укотре гудів дід Антін.

Мало не померзли, дочекавши, доки Місяць, нарешті, зайшов за хмару. Дід Антін ще засвітла накреслив напрямки біліших плям, де лід товстіший і поповзом кинулися повз темні тонкі опуки на той бік, чіпляючись одне одного за клумаки.

Щастя, що на спини товсто понамерзало жорстви, отож біле маскування врятувало од пильних військових патрулів.

І, за розрахунками вийшли до протилежного села з дивовижною назвою Кримське, дякувати, що до облоги частенько там бували.

Й знову залягли купкою, щоб не заклякнути, а дід Антін рушив на розвідку. Під вечір приповз ледь живий:

– Нічого не наміняємо, гля.

– Чого, гля?

– Активістів до гада і опорних пунктів. Гля, треба рушати в голубінку. Може, його там, гада, менше.

Аж коли вступили в віддалену область, то швидко й таємно виміняли й крупи, й зерна, й картоплі.

Тяглися в зворотному напрямку орловською областю і відчували, що геть несила. Доки не надибали здоровенну бляшанку й мало не посварилися:

– Померзне, гля.

– Я вже померз, – відчув себе картоплиною дід Карлаван.

– Картопля, гля, зальодяніє, не донесем.

– Нічо, з мерзлої такий класний самогон женеться.

– Да уж, весной, када снєг сайдьоть та нас тутай найдут і нагонять та, – буркнув дід Панін.

Скинули додолу збіжжя й знову почали лаятись – чи мундьорку варить, чи чищену – тут головний резон був у юшці, яку можна висьорбать, все-таки яка не яка, а гаряча підпора.

– Я й опосля мундьорки юшку вижлукчу так, – пхикнув дід Іван Панін.

Був згоден на будь що, аби лише сидіти й ловити долонями тепло від багаття, щастя, що бадилляччя навколо дозволяло не економити вогню.

А коли одтанули, то почули гармошку.

– Село, гля? – затривожився дід Антін.

– Гуляют та, – крекнув дід Панін, бо уявив, харчу на далеких гулянках.

Адже звідтам виразно линув ситий дух. Однак пересів лівіше, щоб хоч трохи загородити багаття од лісосмуги, з-за якої радісно нявкотіли рулади, які од того лише посилилися.

Вже забулькотіла вода і забулькотіло в шлунках, коли з сутінок виступило три постаті, деручи їх гучними частушками.

– Хто такіє? – гармошка вмовкла.

Би Панін почав говорити, все таки їхній одноплемінник, однак, став скромний, і притих.

– Та ми тут, подорожні, – продихнув дід Антін.

– Шта? – подивувався рудий красень, і багатозначно закинув за спину музичний інструмент.

Дід Каурлан все життя вагався: чи був він болгарин, а чи серб, і тому вирішив мовчати.

– Пабірушки, – сплюнув у мороз музикант. – Єщо нам село сожжьотє!

І весело вдарив чоботом бляшанку. Не встиг Антін отямитися од спалаху іскор і бризок, як влучно й болісно зазнав того ж чобота під спину, од чого несподівано легко перелетів кучугуру.

Коли гармошка заглухла геть за пагорбами, селяни почали навпомацки сповзатись і задубілими пальцями збирати збіжжя до розкиданих клумаків.

Натрапили навіть кілька недоварених картоплин і похапцем спожили, сторожко дослухаючись околиць.

Мухи поштивно поховалися під стелею, сподіваючись таки пересидіти густий перегар.

«З абрикос гнали».

«Еге, абрикосівка», – погодилися зрештою в протилежному кутку.

– Я от нісктілько не жалію про тюрму, – несподівано підвів голову Іванов Толька-Косий, так, що всі зосередилися на ньому. Бо одсидів бо він вже за п’ятий голодомор, коли порядки трохи пом’якшилися.

–Тебе б, гля, ще на каторгу заперли, ти б ще щасливіший був, – пирснув дід Антін в чарку.

–Во-первих, – не одступався Толька, зизим оком обвівши любе товариство, – мене тюрма од армії спасла.

–Ну не мудак ти, Кося? – радів, що це не про нього, дід Каурлан. – Уві армії три года дають, а тобі в тюрмі чотири дали.

–А во-вторих, я в Москві побував, – щасливо й лагідно примружив своє криве око Толька.

–Да, повезло, – зітхнув Король, бо його за той же злочин закинули на Волгодонканал, і там окрім каналу, він не бачив нічого.

Зітхнув і малий Едько, бо був єдиний тут тверезий.

Отак завжди по шостій склянці починалося найцікавіше, бо про столишну Москву тут лише чули, та й то од Тольки.

– Я там кажний дом обдивився, – так починав він, щасливо блискаючи опукою кривого ока. – Живуть же люди...

Тому що зоною йому була висотка – московський університет, якого він ударно будував.

Починав він здалеку про мудака «попку», який дав постріл угору й куля пролетіла аж сім кілометрів і влучила в паркову алею Кунцевого, де саме гуляв Сталін. І невдалого вартового не стало.

– А як же було не стрілять? – погляд Тольки вирівнювався. – Коли наш п’ятдесят восьмьорка взяв і прив’язався до куска фанери-десятки й плигнув од університетового шпиля, легко пролетів над зоною і скрився в необ’ятной столиці.

«В бік Кунцевого?» – мало не вбовкнув дід Антін.

Всі мовчали, бо удавали, що про всяк випадок не чули.

– Досі шукають. Летів, як Можайський, – зблиснув Толька оком і знаннями, здобутими в Москві, бо весь той час він був тверезий і навіть читав газети.

Зустрівся очима з Королем, єдиним, хто йняв віри, адже проходив за одним з ним судом – двоє юних розумників вигадали, як їсти в голодомор посівний отруєний ячмінь. Тому його й не дуже охороняли, отож легко було підповзти, просвердлити дірочку й наточить зерна. На отруту коштів тоді не шкодували, однак хлопці примудрилися довго вимочувати зерно, потім тричі зливати окріп, а вже потім робити кашу.

Все б гаразд, але почали радісно ділитися з голодними хуторянами, допоки хтось не здав.

«Чому? – пускав сльозу дід Антін. – Чому селян посадили за їхній же овес?»

Загалом він був добрий чоловік і завжди ділився, чим міг з подорожніми жебраками, яких чимало сунуло на Донбас, сюди, під славетну шахту – вважалося після стахановських рекордів, що шахтарський край багатий.

Лише завжди дід допитувався:

– Звідкіля ви, люди добрі?

– З під Воронежу.

– З Рязанщини.

– З Вологодщини...

Навіть циган наділяв, хоча не дуже їх шанував. Останнім шматком ділився, бо добре знав по собі, які то мандри.

Але коли чув:

– Орловські ми...

Хапався за ціпок і вигонив з обійстя, бо люто вмить опинявся в тому засніженому гармошкою полі.

– Уб’ю, орловські! – верещав він, жбурляючись ціпком. – Падли ненаситні! Суки засрані!

Родичі хапали його й дивувалися, що оно скільки років проминуло, а він ніяк не втихомириться.