А з іншого боку: як же Геррінг міг щовечора ходити до Мані, долая контроль своїх органів, а особино мєстних? До такої степені, що він напрягає всю свою силу нелюдя й покидає навіть пить морфій, так його презобладали чисті чуства над грязнимі. Дуже просто ходив: щовечора до нього приходив неконтрольований Валерій Чекалов, вони мінялися уніформами костюмів (а лицем вони були схожіші й би за рідних братів) Геррінг безприпятственно рушав до Манічки, а Чекалов цілу ніч в общежитії за це міг ознайомлюватися з найпередовішою технічною документацієй ще не возсозданого Люфтваффе.

Що Чекалову згодом дало можливість стати самонаілучшим пілотом не тіко нашой страни, но і міра.

Тут виника ще одне нескромне питання: а як же могла наша Маня позволить над собою нємцю то, що навіть до того не позволила усім соотєчиствіннікам? Може, він підманув її шоколадом чи шовковими чулками зі свойого офіцерського пайка? Ні, не це, а форма радянського льотчика, вдіта на йому, перед якою устоять нашая дівчина не імєла нікакого морального права.

– О-о, Херман, о-о, Херрінг! – лише встигала криками стогнати вона.

Словом, він зробив усе можливе, щоб вона назавжди покинула дзвінко сміяцьця з його родового імені.

За що Геррінг лічно Чекалову подарував єдино, що в нього було цінного з імущества, а саме дорогого, ще трофейного швейцарського годинника, правда, слава Богу, без підпису.

(Що само по собі берегло деякий час життя радянському герою, доки він не пробазікнувся по п’янці, що отой страшний фашистський рейхміністр авіації – насправді його дружбан по Ліпетському льотучилищу. Й бойові друзі стукнули куда нада.

– Ти прогавив в училці міністра рейхмаршальства? – збісився Берія, кричав він Чекалову. – Ти, чиє ім’я Чекалов походить од нашого славного бдітєльного слова ЧеКа? Й ти бдітільно недосмотрєв в курсанті будущого високочиноположеного врага?

Й одкрутив дроселя в новому ізпитатєльному самольоті Чекалова, так-так, в тому самому будущому ненависному йому цельнометалічіскому моноплані, пілот розбився, при цьому спасая машину, але не признався про любовні чуства Германа Геррінга; тим самим навсігда спасая і Маню Канкіну, безимянную мать незаконнорождьонного арійця. Чого не сталося з іншим їхнім однокурсником, тов. Судцем, який годинника од німців не отримував і тому не був розстріляний, а навпаки – став головним фельдмаршалом авіації СРСР).

Но про це впєрєді. Адже Геррінг вирішив признацьця, нарешті, їй в любві.

Бо:

– Мілий, ну коли ми, нарешті, поженимось? – озвучувала вона свій вопрос.

Но але – нацизм. Бо тут в Германії починається перестройка.

Тим часом в місті Ліпецьку настав час, коли фатерлянд швидко почав відкликати назад Геррінга, бо рабочо-крестьянська соціал-національна партія хутко йшла до влади, і їй був потрібен хоч один професіонал армійського типа, який би хоч в чому розбирався.

– Єсть такий чоловік! – восклікнув раптом Гіммлєр.

(А треба сказати, що він, (як і Гітлір) тоже був за походженням незаконнорождьонний єврей, тіко на відміну від фюрера в нього мати була українка).

– Хто це?

– Та це ж твій бойовий дружбан, Адіку.

– Хто? Не муч.

– Лічно Герман Геррінг.

Гітлір очень сильно розумів тилове любовне захоплення свого ізраненного бойового друга, бо й сам увлікався подобними амурами, перебуваючи для цього свого часу на лікуванні бойових ран де? в Полтаві, для цього Брестський мир передав Україну під Германію. Но і цьому, нарешті настав прєдєл:

– Геро, приїзди назад, – благає Адольф. – У нас катастрофічно не хватає прорабів ускорєнія перебудови, особино військових фахівців ноль.

– А ти, Адіку? Ти ж бойовий єфрейтор.

– Навіть я сам лічно, а ти ж чудово знаєш, в душі художник-аквареліст...

– Но я сильно тут занят льотною перекваліфікаційой, – одбріхувався Геррінг, – з біпланів на моноплани.

– Якщо ти негайно не повернешся в фатерланд, я возбужду проти тебе уголовне дєло за полову св’язь із неарійкою. Хочеш виговоряку по партійній лінії? Получиш! – фатерляндствував Гітлір. Геррінг же знав не по наслишкє, що фюрер здатен і не на таку подлість.

Й почуття обов’язку перед Батьківщиной нарешті превозобладало в залізного Геррінга й він преневозмог свої чуства до дівчини, як свого часу преневозмог морфій, й він, міцно попрощавшись з Маньою, покинув її так міцно, зачавши при цьому свого незаконнорождьонного ним сина. Внезапно кинувши для цього там все своє імущество, він молнієносно повертається в свою так звану Херманію.

Бо він вважав, що – ненадовго, адже будучи кадровим воєнним, спеціально ізобрьов для цього доктрину бліц-кріга, щоби хутенько присоєдініть ЕСЕРЕСЕР назад к Германії, як і було колись законно підписано колишнім Брестським миром. І таким чином присоїдинить назад свій, ще не оформлений законно з нею брак.

... Вона стояла в льогкой косиночкє, вийдя на пагорбку старого ще древнього городища, дореволюціонного, стала на валу, й слізно благала про хоч один бомбовий нальот німецько-фашистської авіації, держа при цьому високо до грудей свого незаконнонародженого германського синочка, «дивися, синку, оно твій тато летить», щоб хоч у якийсь спосіб він міг сподіватися в небі свого прославленого батька-льотчика... (А от чи живі вони зараз, в наші времена? Можливо, бо всі свідки, які були при цьому присутні, заприсяглися, що до неї тоді шастав вже тоді покойний Валерій Чекалов).

А всі інші германо-німецькі асси тим часом, безнаказано шастая в нашом небі, збивали по сто й більше червоних пілотів, бо навчилися в них мастірству, чудово зная усі радянські повадки.

Але – жодного бомбардування міста Ліпецька! Ще од часів царя Петра 1-го, ні до, ні потом, ні після... Жоден підручник історії про таке не напише. Ні одна його бомба не впала на цей єдінствіний город страни, особино в той рабочий район, де проживала безимянная Маня. Місто дуже здобне для бомбометання, стоїть по обидва боки річки – хочеш – бонби правий берег, хочеш – бонби собі лівий; так ні, хоч би який поганенький розвідувальний фанерний чотирикрилий біплан залетів.

– Хоча всі на світі німецькі аси, – підло стукає Гіммлєр Гітліру, – родом з міста Ліпецька в смислі професії, навчаючі колись в тамтешньому місті, чудово знають рекогнасціровку кожнісінького військового об’єкту там, краще, ніж в будь якому місті ційої страни, бо багаторазово совершая тренувальні польоти довоєнних врємьон.

При чому дуже дивуясь уголос, чому рейхмаршал авіації Герман Геррінг категорично заборони рознести цю наболілу болячку на друзки?

– Чого ти ніколи не бомбиш Ліпецьк? – не раз питав його Адольф Гітлір. – От я, наприклад, свого часу жив у Полтаві, но за це кілька разів стер її з лиця землі...

– Адіку, нащо він той Ліпецьк нам здався? Тобі Англії мало? Бонби краще її, скілько хочеш. Тоже мені, зрівняв Ліпецьк з Англійой.

Й а тут же Гітлір примусово видав його заміж за чистокровну арійку.

Й він тоді за це ожесточонніше бомбив голубий Альбіон, приступно возмєщая на ньому боль своєй утраченої радянської любві, тим самим оберігая її чуства од возмєздія, тим часом цілими тисячами альбіонці гинули, прикривая своїми тілами усіх жителів міста Ліпецька, і хоч як не старалися, а не могли всі разом превзойті цифру жертв лише в одному окремо взятому Ленінграді, напримєр.

Що буквально дозволило ЕСЕРЕСЕРУ безприпятственно кувати побідоносну промишлєнность лише в одному його небомбльонному місті, сильно увілічівая цим обороноспособний потенціонал.

Бо ще Петро 1-й започаткував в Ліпецьку руду, металургію, занедбану потім царатом. Особинно побудувавши посеред війни в 1942-43 роках забуту з часів Петра 1-го тракторо- в танковосторітєльность, і це поруч з Вороніжем, гбродом-геройом, за що тричі стертим бомбами з лиця землі, не кажучи, що це з іншого кінця з поруч з блокадним Лінінградом, на якого враг чогось бомбометання не шкодував, убивши за це міліон граждан, наприклад.

А в Ліпецьку тим часом безнаказанно возобновили колишню німецько-довоєнну пілотну школу на радянську й відновили нашоє льотне плем’я пілотів, ще не ізстребльоне Люфтваффом (треба ж не тільки ж їй будущих чужих фашистів навчать, а й своїх); не говоря вже про чорну й білу металургію і їхню сталєлітєйность, знову ж таки комплекс «Свободний Сокіл», «Металіст», трупопрокатний, тьху – трубопрокатний комбінат, літьйо, а, гламне, тяжке приладобудування, прорвав ними усіма не тілько блокадний Ленінград, но й при цьом відганяя вообще з нашой землі німецько-германські орди. Ще й досі на північному заході міста Ліпецьк поміж вокзалом і заводом «Свободний сокіл», незважаючи на перестройку новими геть мікрорайонами, стоїть на тому колишньому місці й раптом вулиця Авіаційна...