– А придивися уважніше, а чия вона?

Сталін напружив свій орлино-соколиний зір.

– Невже ж Вуласикова? – вирвався клекіт обурення упізнавай ним речовий доказ.

«Ну не Троцького ж», – подумував Берій, чим добивая цим Вождя.

Отакі то бувають соратники! Хто од великого щастя мало не втратив весь свій кавказький акцент.

Не знав Сталін і запідозрить не міг, що навіть серед грузинів можуть траплятися хитрі люди. Бо Сталін ще колись по юній молодості пропустив повз увагу той факт, що тоді Берій був засланий у глибоке тифілістичне підпілля ще ким? Царською охранкою. З метою ліквідації майбутнього вождя світового пролетаріату. І от лише аж коли пробив цей час...

А, може, тут сильно й зіграв той факт, що Вождь був великим мовознавцем і тому прізвище Вуласика йому чимось нагадувало великого зрадника Власова? В чиїх військах незаслужено потрапив у полон і загинув там улюблений син Сталіна Йосип-молодший?

Вуласика за це все замурували в кам’яний стовб без права переписки. А Істоміліну заслали в безвісті пропащі місця.

... Дивна була для усіх там присутніх ця безимянна зечка, яка довбала в шахтах вічної мерзлоти. Робя це без застосування механічних засобів простісіньким рукотворним кайлом. А хто слідкував за її нормами виробітків?

Сам грізний Абакумов в одезі простого таємного зеківського прораба особисто підраховував її трудо-день видобутку драгметала. Отакі порядки були.

Далі Берій розгортав події, що коли Сталін узнав був несподівано для себе про нові голодомори у ввіреній йому країні 1947-49 років, то його враз уразив удар.

Ми знаємо про три Удари вождя – Сталінградський, Курський і про Берлінський. Но нихто не зна про його Четвертий... Користаючи з теперішньої душевної незахищенрсті нервових капілярів судинно-сердечних кровоносних проходів, Берій вдало сформував цей удар, а саменно апокаліптичний удар лівого полушарія.

І тоді Сталін впав. Медиків він ліквідував як прошарок класу. Ставши цим доступним до смерті. А чудотворящу чаєрозлившицю він втратив невідь де й куди.

Шо навіть Вуласик під питками не міг сказати, де вона перебуває і в яких краях. Доки його не піддали тортурам.

І от аж тоді лише нарешті, Сталін узнає, що вона трудиться на Колимі, причому не по спеціальності, а в глибинах безіменних шахтах її надр.

Незважаючи на це, він висилає туди бойовий літак і той таки чудом повершає там між глибинами руд вимушену посадку. Завантажує в себе анонімну ув’язнену, при чому робить старт, незважаючи навіть на те, що вона не виконала планову норму виробітку видобутків.

І тим привозить її в Кремль завдяки посадці. Сталін радіє, не зная при цьому, куди себе подіти. А дівчина бере отак чашку чая, насипая його туди з метою заварювання, отак наливая його і просто дає при цьому випити його Вождю.

– Страждала лі ти? – несподівано для себе запитав він її.

Струя здригнулася в її руці. Хоч би раз він подовбав вічну мерзлоту золотоносних жил штрекових забоїв Колими...

Той отак попиває, посьорбує покірно і що? Умить весь оцей апокаліпсичний удар одступає із кровотворних судин! Наче й не було його там ніколи. Ось до якої міри.

Чи вимагала вона щось його собі натомість? Вона тільки й того, що могла трохи одвратить преступні задуми. І знову гулять удвох нічними Арбатами, проспектами й кривими Замоскворіччями нічної Москви, тримаючись за ручки дивовижною парочкою в шинелі і без.

Завдяки чому Сталін швидко переборює післявоєнне відновлення країни. Що країна сама почала давать собі нафту, молоко й іншу легку промисловість, не забувая при цьому й важкої.

Подолавши при цьому за допомогою мирної відбудови цілковиту нашу відсутність атомних бомб, якими ми тоді вже швидко змогли погрожувать американським атомним бомбам. І якщо треба буде, могли справедливо відповісти їм своїми Хіросімами й Нагасаками.

Отак дзюрчав чайок із самовара. Отак само відроджувалася країна, встаючи при цьому на повен свій зріст колін.

До такої міри перетворюючись, що Вождь уже побачив, і вирішив, нарешті віддатися простому людському щастю, якого він, як ніхто інший серед нас усіх, не раз заслужував.

З оційою метою він бере і скликає позачерговий пленум політбюро і ставить його на повістку дня. Про те, що він, Сталін, уже давно перебрав увесь мислимий трудовий стаж, чим давно заслуженив собі на пенсію. На яку хоче тепер небкззаконно піти.

А політбюро що?

Вигукує, скандуючи:

– Ви Сталін, іще не Старій!

Підкорене нацьковуванням Берія, якого воно небеззаслужено за це боялося, воно нібито буцім в пориванні довіри, яку Сталін йому й завдавав, узяло й відхилило просте прохання Вождя. Ну не ну?

Змушуючи його знову і знову водіночку керувати цілою такою країною.

– Ти міні тогді не відповіли, – зазирнув він їй в у очі крізь самісіньку душу.

– Коли? – прошепотіла вона.

– Я жь тебе питавь прьо страждання.

– Так, – нарешті з тихою скромністю відповіла, сказавши вона.

Од чого його наздоганяє Другий Удар 1952 року, приурочений до 35-ліття дати Великої Жовтневої революції. Коли він упав, як підрубаний орлиний кипарис.

Вже тепер, коли був розсекречений посмертний аркуш опису особистого майна Сталіна, геть невеликий, то там несподівано винирнули: «капці домашні, жіночі, одна пара».

Ось! Увсе, шо лишилося од їхніх почуттів...

Ми можемо припустити й таке, що якби Вуласик залишався на роботі в особистій охороні вождя, то лише б він зміг захистити його од апокаліпсичного удару.

Але Вуласик був далеко в своїй закам’яній твердій замурованій вежі, і тому не зміг запобігти Сталіна і од остаточного – Третього його Удару, який наче точно розрахунком Вождя геніально збігся з датою 8-го Березня 1953 року.

А саме присвячений на міжнародне жіноче свято, наче натякаючи йому на нього, чим навіки і приурочив себе простому зауральському жіночо-дівочому коханню – чим зробив для наших трудівниць цей празник іще боліє женственним.

Вербуальнізація олоїмів чи олоїмізація вербаріїв – ось головний дилем прозорій семоніці, який мучить усіх семіозиків, засадничих на вимовній семантуальній дійсності. Філософеми окультного окультурення і його схиляння перед аксиономатикою позасловесних, ба, позаозначникових визначень, рівень інтерпретуди бі-біморфефмних репрезентур, сумірність субстантабельних аспект аріїв сакруатики, хроноквазітропні азимути неофікційних знаннєвих креатораторіїв створюють новий тип людини-ludens, ба, ludensis. Ще Гейхер застерігав од тотального креатинізму, котрий ладен переродитися в креато-копірайтивізм, що панфлетогенізує в псевдопастишні векотралії. Чапекіанство! Міжферналітики, що переймаються світописом, логопоезуючи прозо-провокації, позбавлені будь-якої критерики аж до заперечення гіперташизму. Чи здатна така фіктографія з її системономозністю опанувати мономезис? Сумнівно. Позаяк семюзисарій репрозетуючих цитатоколажоріїв насамкінець недобачають соціологік мегамедій, і це насамперед те, що може виволати недосвідомість. І навіть перенедосвідомість, ось які перспективи. Апріорика матрацоматриксу, люмпен-люпінарійні, ба, замтузневі сатирізофагні дуобінарні екзостиренції не слід плутати з езитетивними дидактами, екробонарні в своєму відчуженні. Адже очудження – це не просто значеннєве, ба, значенніабельне палімпсестнабельне плагіастичне диструктурмарктичне означення першовзірців, це, насамсеред додепроцесуарне анніабельне нонфернальне типотропне освідомлення. Позасенсорна, сказати б, п’ята колона, чи й навіть шоста, кодоменталізуючи мікромедійні субпорти, зосібна універсими їх, реферофікують тим самим дискруктивні статуарні гіпотезарії. Кабаломорфні статуарні семіо-семіото-семантичні конкреції зосібна сенкроформують есесеїстику, наприклад ось така в результаті кабалаограмотність: Коба, це псевдонім Джугашівлі, походить від Джугашина, осетина, на чиїй мові джига це жужелиця, шихта, покидьки металовиробництва, отож на противагу їй береться ім’я Сталін, з контрааверсійним, реаверсійним значенням. Така граматематика є наслідком сіноневтики, породженої наслідками зоомарксизму, закармалізованому на теофіктажі цапонолізацій грамоневтики, які транспонортуються навіть кабальним телебаченням. Замтузно ж люмпен-люпінарні наслідки цього прослідковуються дещо у «Хроніках Тінтобраса», де гомосексуалізм трактується як засіб дискримінації жінок за відсутності гормоноконтенцуалій. Так само, як і домосексуалізм, який їх також продуктивно кабалить у безпосередньому й переносному значеннях, що надає чималу перспективу у цім дромотекстуальному бустрафодальному напрямкові. Складність проблеми пролягає ще й не так в тому, що тональна песпектива може бути й атональною, безтоновою, і не в тому, що вона може бути зворотньою за гамою, чи ба й за колоритом, чи зворотньо-геометричною за композицією, а в тому, що вона може бути безповоротною. От як для японців є безповоротньою можливість творити олійний чи ба, й акриловий живопис, що вони з успіхом надолужують оберненою, тобто вивернутою графікою своїх акварелів, чи, ба, й гуашів – погляньте-но лише на вивернутість побудови їхніх творень. Ми ж намагаємося говорити про цілковито-обернено-просторову композицію, яка бере свій початок звідкіля? З вулканології та археології – дякуючи Везувію, наприклад, ми отримали в незайманому стані античний живопис Помпеїв. Позбавлені помпезності, ці роботи писалися майстрами напередодні катастрофи, усвідомлювана неминучість її вражає – творити так, наче востаннє – ось заповіть тогочасних майстрів. Адже Везувій вивергався частенько і тому тодішній живопис наділявся вулканічно-вибуховою силою, яка ламала простір і час, компонуючи їх у зворотній послідовності. Деякі філософи та фізики ще й досі твердять, що час не є векторним, тобто позбавлений оберненої скерованості, однак зворотня просторовість античного мистецтва подолала клерикальний гнітучий морок середньовіччя й увійшла оновлюючим фактором у світове мистецтво, вибухнувши Відродженням. Так само як і язичницька музика увійшовши до нас із давнини госпелсами-спіричуелсами навернула на прадавні, викоренені церквою, здавалося б, назавжди, синкопи, породивши найавангарднішу музику. Взагалі авангадрд прадавніший, аніж нам усім здається, бо цей найсучашніший модус операнді стовідсотково закорінений у прадавніх часах. Апелюючи саме до підсвідомості і розвиваючи її мистецьки, він є тією машиною часу, яка тотально навертає нас на, здавалося, безповоротньо втрачену нами справжню нашу історію, а не ту, сучасну, створену політиками та теоретиками. Та ба, мистецтвознавцями. Авангард робить це навернення до архетипів досконаліше, аніж би матеріальностворена машина часу, яка перенесе нас в наше минуле і здобуде там якийсь науковий фактаж. Тому що авангард вивільняє набагато потужнішу силу, енергію, ба, енергетику, яка дозволяє людині відновити своє достеменне єство. Це вже європейське завдання прозирати в античну вулканологію, долаючи виверження, наприклад, Санторину, який тисячократ перевершив Везувія, огорнувни нашу планету попелом, що кілька разів спричиняло цілорічну зиму. Чи знищив він цивілізацію? Якщо не знищив, то чому? Динозаврів, можливо в праісторичні епохи – зліквідував. Чому? Бо вони не мали своїх фресок, їм нічого було берегти. А от людей не здолав, ба навіть в самісінькому епіцентрі санторійного виверженя, перетворивши (вкотре!) квітучий острів на округлого кратера. Кратер тепер виступає півколом з моря... Чудово! Адже це розкішна гавань, яка сприяє розвиткові мореплавства. Цей же попел розгребли допитливі археологи й мистецтвознавчо змушені були осягати залишки нещасного міста Фера, яке, незважаючи на нечуваний катаклізм, котрий перевершує і ядерного, вижило, розплодилося плодючими виноградниками на цьому жахливому попелі. Але родючому, напрочуд родючому. їдьте туди, смакуйте це вино, найтерпкіше вино, настояне на наших найбільших людських жертвоприношеннях. А головне, що людство зберегло не лише майстерність виноробства, користуючись убивчим попелом та сажею, а те, що це виверження зберегло для нас недоторканими прадавні фрески. Такі мистецькі здобутки, опубліковані, умить розтиражувалися найспритнішими авангардистами, вливши їх у кровотворення світового живопису. Свого часу, первісні люди, ховаючись у Піринейських печерах од ка– таклізмів, первісні митці створили там найнеперевершеніші зображення наскельного живопису та глиняного горрізблення. Міліони таких витворів гинули й гинули по всій планеті, а ці збереглися, законсервовані в підземеллях, і явили світові свіжий подих прадавнього, тобто прасправжнього мистецтва. Здавалося б, теперішнє, озброєне найдосконалішими матеріалами, приладами і матеріалами, мусило би з погордою відвернутися від тих здобутків часів палеоліту. Однак первісні майстри, озброєні лише вохристою глиною та сажею, переконливо довели, що естетична вартість не залежить од технічної досконалосте, ба, радше навпаки, саме така довершеність матеаріалістично-реалістична й позбавляє європейське мистецтво довершеності духовної, бо має можливості дурити творців, виводити їх на манівці матеріальних окрас. Кажуть, якось Катерину Білокур привезли в Москву до Третьяковки, аби познайомити просту жінку з найбільшими здобуткками цивілізованого живопису. І що? Вона обурилася, вирішила, що вчені дяді просто кепкують з неї, показуючи такі мальовидла. Ще Фауст не міг подолати цієї дилеми ні натурально, ні філософськи – як відродитися, але не виродитися? Слава Богу, людство лише зараз подолало цей бар’єр, ба, замкнуте коло за безомильним відчуттям справжньої краси. Краса врятує світ. А хто врятує красу? Це риторичне питання. Звісно, що врятує зворотня перспектива світового мистецтва. Кратеріанство! Тим часом як секуляритет, чи ба, секулярій неокостянтинопольського типоштиборію, або пост-фаустіянство, злукашоване на автохтогеннованому засадництві, етично крептолює у християноязичницькі вияви. Макрозіанці ж, навпаки, на противагу квіртянцям, надають дромастургуванню квакерам клакерського потоку, катарсіально катагогайстуючи за межі міміарію. Іпохондріада декодованого декадансу, чи радше, монофістуйство, скахати б, сіленціюватість акродужості кодексацією кодифікацій породжують інститутоціалізм на перетині акрокорінфуальної сизифіки конфірнського взірця. Де діктеріони аканафету воліють воінентуруватися бімадидактитчиними мікенуючими пеласготронтипами. На противагу аххеййо-інодійцідоріям, атридіантованими в менідес. Стукаццо ж мегафононів фалесіндрують до апейронід, логографами яких є недофілами. В той час, як апеленції лелегізацій доріано-дорнійців за етруарським взірцем, стромансикують відео-візерунками, сюримуючи на розвиток статеревтики, звивоюючи катарсіазис. Тут не треба плутати аггіластків з ахілестами, бо ж економіка деспотарію ідеоспорадична, і це не дивно, ачей анатомістики моряцькуватого ґатунку є суцільною музеєфікацією. Спондрофоризми, чи пак, герононісти, за допомогою палестфоріїнців атландидують до гіперборіанських царин, чи, радше, теренів мійонської традиції. Палестріон галато-керпців, мізантриби акроагролімітів астиномують у неоплатонічне кохання, незважаючи на відсутність такої категорії. Прастолика з помпейським комплексом, напротивагу лемко-стефанійству лідируваного типу, тому що зауважував це ще Лем, модусарноподібне. Що аж ніяк не фатифігує з форумінством атріумарійо-перистильського походження з його амураріями. Есхатосхоластика вчить, що епікуріабельність фесмоферій є укрописом. А от гіподроматика ойкосо-опкуману, титуляного туранізуючого вияву мозаїкальна за своїм. Чия сіра магія нереїдальности рінотметуваня рівно сенсорна до сенсуалітики. Кафоліз ескізи, ба, абрисовости інквізинту, од клітоно-фагійськості яких ще застерігав Епонім Старший, наділені ж, беззаперечно, тектонікою. Слікрофіум луперокаміанського витоку, метридатіанство вкупно з метрикрою мегалітизму апелюють тим часом до тейгатарію уітаратної тетрики. І це тоді, коли всі периекрарії вироазної ілотики схильні до комплексіону Фройда, амфітерадіум енколістичної екфрасези не бачать, просто не бачать очевидної софіази. Еріданіка ж еллінізму, дріадизується з енконемічними пісосами, не кажучи вже про какоси. Навіть вже плутають вони Піандра з Пінандром, ось до який наслідків вони докотилися. Дріадизм! Інакше ніяк і не скажеш. Дафнафорії пізнього хохуарію, закони карметики і брахміарію, за принципом «якщо-так-то-ні» є чистим рансподеством. Грамоневтика неосужику, (чи сюржику, за слушним визначенням Галі-Діди Стефановської, яскравої прихильниці пост-лемкіанства). Або піфагорійність інканабулізму, по-простому кабалограманевтики, що, по суті, є різновидом дерідіацієвості строссовини, кастарізацією гіпотермічних пасофів, компіляикою, деросінантування переходить у примітивний санчопансизм. Катехізарій є одним із різновидів ірреалітивного текстографізму. Ірреалізм! Так необхідний для сакралопітеків. Репро-ретурнальність яких вже вичерпала навіть межі карманези. Де, образно кажучи, п’ята колона породила вже шосту, а на підході вже й сьома, якщо не запобігти позамедійній кодоментальності в межах, звісно, паракондинальности. Бо супорти універсетоми, її дистуроосксивність, її реферофіктивність, викликаний нечуваним гетерогезисом, дозволяє неабиякі гіпротезарні соціономії. Відсуттєвість доратики в інформемах є стрижневими генератами прецеративізму, маргенотиїтивізм інтергрантности призводить до сактурології нечуваної тропоніміки, звідкіля й її психозалежність, з її невпинними наріканнями на брак термінології в галузі позначників. Контенуарій акропрози, аскезотермія її в межах енантропії зумовлює й некрофемінізм унітропії. Метахронність якого автентний макроментальним автотентуальним автонаціям, висловнєвість котрих є нічим іншим, як автохонометрією. Аутокефалізація аутодафіанства як межевого вияву риторогіпотевтики, клішованість, мовити б, шор, протопоетивність воканабулатів, знакозначущість письменноротацій, які є мововимовними і подекуди мовленнєвозалежними, отже виявляють квадрологізацію субкодоаного богоборства.