Діеклектика міфо-містичного мистецтва, сертифікація міфо-митців в плані пріориттики зумовлює вартіснєву інформазу на маргінесах вияву проявів індульгетики – справжньої паратрагедії, бо предфігурація автофагів парадиграфічної ієрархоструктури дискусо-дистпутивних дискурсів, граматомодифікують ідіомостилістичну позалітературу. Морфемуючи таким чином полілінарновічно деструктуаріії протопостмодерні, ба, поставангардні категоріалії. Онтологістичні травестарії модемоментальних пастишних гротесків пропедевтуальних категорій не є категоричними, як би того не прагнула алітературна проза. Тожбо позадистанційовані динамокультури культивують в самоінродононінфративні межитекстуарії, кронвесії яких спрямовані на авбсурдальність, а не абсурдність парадоксики. Речово-подієві сенси знакоспорідненостей, аспектовимірність міжтрадиатикування міметично-мімезисових унтерлогосхем зумовлюють лише поліполеміку, гамлетиантність якої є, зрештою, позазнаковими комунікаціями. І нічим іншим, як псевдорепертуалізацію мовленнєвих трансмодуемних, чатово-часових логострем, тобто різновидом комеїзму. Міжмедитативні бісенсуригми, транімітація стратегосинтаксичних філософем, герменевтоцентричність, циклічність, верменеєрського типу бувають симуляторіями прафрагментування. Дехто вважає, що монополіфонія в плані паалельногії котрапункції і породжує гештальт-лейтмотивіки вислову. Хоча мегареалізм футурованігмації духу топографно, навіть тропографно не збігаються з реаліцивним реалізмом. Релятизм якого в жодному разі не є тотожнім афро-польским виявам, не кажучи вже про поліські. Контактизм – це ще не привід до інтервенції. Центронація таки є симуляцією, а не стимулом. Кліше-колажна пропозитика дійсності, метаконтекстність квазікриптів, подієментальність стереочуттєвості і його бінарна, знову ж таки, діаеклектика ні в якім разі не преподентують паратаконічних герменограмних гендеро-розбіжностей, адже почасти симбіокритицизм паратактоніки і її зсувів, радше – шліфів створюють міфемореальні архези. Семанто-семіолого-семіїзм! Бриколажування інвентрики, міфеми автетики гіперфонем, атрибуарність генетозначеннєвости, екводуальність біполяризації є підставами для сенсу ариаїки. Чого вже ажніяк не скажеш про іпліцентризм міфофагів статистикозованого закону малих чисел, справжнього інструментарію значен набельної наратуатики.
Частина II-а, розділ III-й.
Серафіксуарність структури посткоду та структурорелятивіка рецепту тропо-контенктости несумнівно атрибутивні стосовно універсалій автотематогенних промокомпрів жанрових норм, а, головне, біонормативів. Архетестуарність же їхня у відповідності до пртогенотипів є сутністю і суттєвістю означень-означників (понять) змістологічного апарату нон-корпулентности вібро-хвильових вимовних а також графемних утворень. Гіперсенсибілізація каіноміляцій формат, не є гіпербореїзмом, балкано-карпатська вісь у залежності від албано-балтських термінологізувань і їхня адептуальність стосовно балто-байкальських, є нічим іншим, як штан дартеризмом еврисдикцій бактрійсько-согдіамської спільноти, енлімігації її сервіорики буття.
Намагання ж еквілібрувати хрустикальністю, яку часто плутають з нуклео-вимірними ланцюжками академіка Е. Мацишевського, телегенез прозопоези есперантозалежними тривимірними інферналітично просодорними феноуменамами та іншими артефакт-тенденціями, векселеризація, сказати б, каральними акзезарними андромаскулінними ордерами угро-фінізації острагального типу, карменізують таки сакруарієм гріхозалежности трікстеризації оточення.
– Контрапунктивність таких тропів, поліфонічна альтернатива їх, гематогенні синкретики просодій, оманлива медитативність за рахунок спрощення уяви, аполонічність діонісієвого типу – усе це складає інтроверсії атрофоїки епікуріального атрофеозу, — скажите ви.
Але ж архівація подібних боуваризмів, конструтика дуального синкретизму ортодоксальних тропонем є, зрештою, ентропезою геномізації архетипу. Ойкуменічність же секляритивного постулату в царині колективного несвідомого призводять до атрамодихтомії. Де інтернал реутилізації футурологічних морфоманій, де карма і покара взаємо від’ємні, сказати б, лоботоміюються в шерег лобачевсько-евклідичних алгоритмів.
Мефістофеліанство і епікурійна падрефагія Едипійового взірця просодично, сказати б, епографічно належать до певної псевдоантики, бо в тому світі воно не було проблемним, принаймні, генетеазисно, генетарність бо ранньоантична урбо-урборума створювала, звісно, певну просодику, однак не для урбонавтів. Цей своєрідний комплексоїд Фенікса візантуабельним є в межах бізанціонности, які спільно колоритують в передньовіччі раблезеанським вектором, мануабельно знову ж таки осягаючи веселу матерію за тестурою, ба, й за фактурою. Штаби рефлекторики ніяк не належать до яхвезіотики, бо тора не є риторичною. Еж оліамо-просторові кібуріанські септуагійські декуматори створили свою базилікабельні агороцентристські етруарні, етруськоподібні менталіанські прошарки пассіонарства. Зейгестаріанство, навпаки атрибутує до титанофобії, то ж агротизація монофіціює до середземно-басейнозних фімістоаскез зоре-астризму, внаслідок якого іудіанство не слід плутати з юдейством. Подібний антикваріум є наслідком лише гормоно-гармонії, яка зберігала свою сталість, незважаючи на монадність втручань. І навпаки аргонавти не стали гормонавтами, хоча багато з них робив такі спроби, зафіксовані бодай міфотопографічно. Ранні аверіанці антіохійського кшталту сповідували, таким чином, синогйко-ейкуменізм, однак харизоелефантизма породила лише біохтомію. І це незважаючи на виразний панлелегізм. Сакразіанці ж навпаки, канелюрували обширами еліно-еліто пойнтійством, використовуючи самократію, вдаючись, сказати, до піар-компаній тетра-театру Солонівського починання. Тут би ще й згадати кіфаропалестріанство зомоморфемного фетишу, лікеєтрофні вияви якого піднімали з насиджених місць цілі орди шумесіконтидів, однак геліопонтида скеровувала абсциси азимутів у зручне лоно водоресурсу.
Ікубанарій як концепціанство ставило зіккуральну мету, гелліопонтида ж успадкувала лише гелонофагіантризм. З настанням піктогруму таки інкунабульці здійснювали тиск на сіддакенійців аркаїмського взірця аж до меж марадозму. Протоаріхи, тобто староінгульденти не здолали меж армавірики, бо на заваді став укорінений дельтооракулізм. А також дрібне парнасіанство, яке регенерувало в касталіїку. Отож первісне жерціанство відобразилося в герменевтизований секулярій з його піфозними футуроміракебельними метафорсенсориками.
Схологізм, навпаки, спокутував давній сукуборій, конкуруючи з конкубіційними пориваннями, сліпогомерівські тропи – ось найкращий пізній вияв його. Анти– сманіти таки здолали гноскосні гінекоандронні поредоподібні нікооцентричні аспектиди, ставши на шлях таврокатапсизизних баннеріад.
Плюралізація насамкінцевости індивідних препозицій, еклектизм електуріату яко інклектика амбітивних поетик ницості, ба, теренів царини вінценосности, вибіркуальність тривких, тривалішуальних тривіалізацій оксоїдних системно-інституційних інноваційностей кшталту деосинкразійних маргіаналій, аксіологійність суттєвісних відсторонень, інклюзивно-залученнєвостей в окремішності, ачей, відрубностей відчужень, безсумнівно, етно-етичні. Позаяк карнавалістично-весела матерія, ба, матреріалізм, незгуративно містеріалізуються в цикли містичності містечкових екрозогез.
Бо існує ще й весела рідина, захланно пересукувана із аскетичними поставами розумово-міркувальнєвими парадигамемами евфеміністично означуваних, підтематично означених спонукальною дійсністю визначувано перелицюабельністю наопак, радше наверле, що утворюють трансверсії, актуалізованих зовнішнєвою прозорістю прочитань, теоро-проективних упривілейованих в дискурсі прагматоїдних інтерпретик антипросмодичних з набуттям буттєвого статусу дилематики, а також скрайність мешканнєво-мовленнєвих житло-мешканнєвостей, ба, обскурантативністю хуторянства. Відрубність якого, певно, утинковість географо-азимутальна, питаннєвість міркуабельна, ідеоліптичнисть ідейності ідуайности, метамовна мегалексемність інструментарію вербалізації а також баланс між терміном та означником – усе це вкупео і зосібна складає що? Лексемантричність! Атрибуабельність засадничарства, висловленнєвість генеологітивностнєвих гон тла дихотомії дифтонгтерабельних (не плутати з дихтиотомами), їхня фіґуративність трафаретики – все це складає процес укорінення монадійних інверсор-дотичних (за Б’юргнк’єрберґстромом) права першости, яко девлуоратиної юрисдикції екслюзматики первісного рівня дихронного та одиничного висловлення. Модель же антибазовости, антифундаментальности, позапідваленнєвість модемосталості, доктринальність дистилято-визначнєвостних і суб’єктно-субстативних норм є спонукою до контекстуального пізнання. Тим часом як тоталізація в плані гемогонізації інтеркстуальної частини голістичної теорії табуляції тотемуваннєвих закутих структур, примат цілого над частиннєвим, емпіричні гіпотези реконструйованих сегментем Дерези, яко американізованого продукту археоґадеґґерійського проекту дестроубутика пост-Арістотелевої поетики а ще метакритичні закиди Ґуррґардта, система відсилань якого рецептвнуальної естетики в статусі текстарію в царині мегаметавислову з її умоглядними версифікаціями, екзегеза аморфез є елементальною, а не елементарною (за Менделєєвим, не плутати з Мендельсоном).
