Слоган:

«Вже не треба їздити по прикраси – вони самі їдуть до вас!» Таке фінальне гасло виникне наостанок із зазначенням атрибутів.

Але: коні не тягнуть кривим снігом, мабуть і їм передалася нехіть мого сина, не кажучи вже про групу, ентузіазм скис, всі глузують з мене й мого задуму, бо змушені чекати, доки дядько нагодує коней вівсом, а цигани наторгуються з виконавчим продюсером, навіть Трохименко тихцем шепотить до реквізитора, а звуковик підсунув до них мікрофона і я чую з навушників:

– Ну який це ідіот возив з Криму сіль узимку, та ще й саньми? Коли таке було?

От сука, бач, він працює в національному театрі, розумник, я його по старій пам’яті беру на підробіток; і не тільки, бо реклама рекламує не лише товар, але й актора, який, сука невдячний, думав швиденько захалтурить і втекти, я ж не стану сперечатися з ним, що оператор ці сани знизу не бере, й не ясно, а, може, це й віз, бо в кадрі будуть самі крупники й макроплани; зрештою, може вдасться щось із цього змонтувати, або на гірший випадок потім розібрати на інші сюжети, карнавальні, або ще які строкаті, однак найстрашніше – це очі синочка, вони якось зіщулилися, хоч ти плач. Насилу якось одкатували усі епізоди, так мляво, що немає ніякої сили й бажання балакати з продюсером про наш із синовим акторський гонорар.

... Потім, слава Богу, надибали виховательку з чудовим підбором дітлашні.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Змагалися діти з дійсністю.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Отут боковим зором я знову помітив блакитнооку нашу молодицю, вона ховалася осторонь, але ворушила губами слідом за командою помрежа.

«Во, тітка. Учиться, блін!» – дивувався я з нашої української ненаситності до таланту.

– Чіпси! Під будь-яку погоду!

Розрахувалися «витратним реквізитом», тобто кожному по коробці товару, правда, за багато дублів, бо діти довго не влучали в синхрон.

Я встигав ще подумати, що зекономлені на масовці гроші адміністратор, чи як їх тепер називають: виконавчий продюсер, покладе собі в кишеню; та й Бог з ними, загальна економія однак стократ більша.

Краєм ока я спостерігав за Толіком, на останньому сюжеті він ожив, правда, тому, що йому не перепав кульочок з чіпсами.

Оператор штовхнув мене ліктем – в сусідній підворотні два картинних бомжі змагалися, перетягуючи палку ковбаси, я не встиг скомандувати, а оператор вже знімав їх різними планами, ракурсами.

Редакторка підставила блокнот:

– Значить так, – почав я диктувати, не випускаючи з уваги Толіка, – од’їзд, і ми бачимо цих двох, що вони, виявляється, на дні блискучого бункера, куди зверху з рефрижератора до них вивалюється гора ковбасні. «Нашої недорогої ковбаси (такої-то) вистачить на всіх!»

«Ну я геній! Ну, блін, натуральний!» – дякував сам собі за те, що натхнення не одпустило.

Однак у Толічки реакція була незрозуміла, він просто притискав щось за пазухою. Це потроху починало псувати настрій, що я навіть почав знову думати про виконавчого продюсера, який і на бомжах також заробить собі непогане сальдо.

Найкращий з нас був оператор Валя, як то кажуть на каналах, він був кривоокий – одним оком дивився в візир, іншим на всі боки, одразу вишукував деталі й об’єкти. Мене весь час дивувало, чому він весь час жує гумку? Може тому, що й всі інші оператори жують?

Тут би можна запузирить класне рекло про жуйку: у Верховній раді крупно: вуста промовців, вони швидко міняються, але рухи щелеп уповільнюються; далі середній план: густо стоять шерегом телеоператори за камерами, всі як один жують гумку.

Слоган:

«Вони – жують свою гумку, ми – свою. Жувальна гумка фірми такої-то».

Потім я подумав, що на таку рекламу в нас не підпишеться жоден рекламодавець, жоден виробник, хіба лише змонтувати таке для телефестивалю реклами.

Потім ми перестріли цілий гурт закоханих і я швидко влаштував серед них конкурс, хто кому краще розмалює фломастерами личко.

«Наші фломастери (ручки, олівці) найкращі, бо вони всепогодні!» – виникне слоган на лобі в дівчини, під час того, як вона промовлятиме його, – продиктував я редакторці.

А наша молодиця в шубці вже тут, стояла осторонь, ховалася за перехожими і ворушила слідом за дівчиною губами.

Оператор ще знімав перебивки, укрупнював пальці, щоки, коли я побачив, що Толік геть не цікавиться прикольним дійством, а підійшов до доволі крутої ковзанки, він вирішив з’їхати, однак з-за пазухи йому почало щось випадати, він підхопив, од цього незграбного руху окуляри йому злетіли, й він, ковзаючись, намагався зігнутися, перехопити їх, бо вони їхали попереду – а вже наш оператор знімав це, з насолодою пожовуючи гумку, ковзанка виявилася несподівано довгою.

– Значить так, – почав я диктувати редакторці, ще не вирішивши, що, – отже... ось: попереду хлопчика мчить ціла зграя різних окулярів за формою й кольором, «Вибери свої окуляри, інакше вони не виберуть тебе!», ні, ні, не так... «Твої окуляри (фірми такої-то) вони ніколи од тебе не втечуть!»

Толік як чув мене, бо на цій фразі він доволі спритно підхопив свої окуляри й начепив на ніс.

Я вже був щасливо подумав, які великі гроші нарешті заробить цей початкуючий актор, і як здивується його люба матуся, коли побачить суму; однак Толя, притискаючи улюблену ляльку під курткою, не зупинявся, а їхав далі, набираючи швидкість.

– Толю! Стій!

Однак байдуже, він цілком захопився процесом, як знав, коли татові завдати шкоди, я змушений кидатися слідом, й неначе хлопчисько мчати ковзанкою, вона здавалася нескінченною, ми вже пролетіли й фольклорні гурти, вже перетинали Боричів Тік, якого перетинало кілька автомобілів...

Я поганий батько, я й ніколи не приховував цього, я завжди боявся машин, однак, коли побачив, як Толя прошмигнув між ними, я не загальмував, од одного бампера я одштовхнувся ногою, інший капот викинув мене на протилежний тротуар, крутнувшись, я ще встиг побачити, що група продовжує знімати, тут я влетів в кучугуру.

Виліз, утер з очей сніг і побачив ними сина, який з огидою націлявся в мене з пістолета. Справжнього? Не може бути... Звідкіля він у нього? Невже люба матуся десь дістала, а він поцупив? – це пролетіло за найменшу мить, я ще зганяв страх з обличчя, коли роздивився, що зброя – пластикова.

– «Наші водяні пістолети справжні, – шепотів я, – бо вони кращі, аніж бойові».

Однак перехопивши напружений погляд сина, я не втримався, й вибив іграшку, дивно, що вона одлетіла разом з рукою.

Я протер очі.

Навпроти мене нікого не було. Довелося нахилятися. Лише на снігу стояла маленька пластикова постать іграшки-Кена, якій бракувало правої кінцівки.

Світова історія саме тривала, коли Сергій вийшов з дому, швидкими кроками поспішав дійти раніше, ніж прийти. Було монументальне повітря, особливо в інтер’єрах, в екстер’єрах творило прозору дійсність, де не сягав людський зір, вело Сергія до пам’ятника, де багато людей, які пам’ятником не стали, особливо гурт, вкрившись тканиною, здійснював геть іншу пластику. Правитель би дав руку одрубати, аби побачити, але в його часи не було таких великих прапорів, двоколірних, він рухався, бо з-під нього було видно лише ноги.

– Який кадр! – зойкнув Сергій, бо в нього не було фотоапарата.

Це була справжня дійсність, яка траплялася геть не часто, яка окрім себе самої означала набагато більше, а апарата не було, щоб її узаконити.

Це така прикрість, бо Сергій ішов саме на фотовиставку, яка відкривалася недалеко від пам’ятника, й чи буде там хоч одне таке класне фото як оце, незняте Сергієм?

Бігти додому по апарат!

Але. Тут прибігла думка, що композиція розпадеться швидше, аніж він устигне, й тому ще, ще і ще він видивляв її, осягав, аби все життя експонувати з пам’яті, яка, слава Богу, була в нього при собі, не треба було нікуди бігати.