А як же тоді виставка? Чи можна її всю уявити наперед? оце питання. Як на біду, прапор пішов горою руками, ноги стояли, а він плив понад юрбою сам по собі тисячами пальчиків, які ізсередини підштовхували його.

«Як добре, що я не балетмейстер, – зрадів Сергій, – а то би помер від щастя. І не сценограф».

З іншого боку паркового майдану творилося геть протилежне, там починалась репетиція, усі тримали величезні альбоми, кожен розворот мав суцільнний колір без жодних ознак форми чи змісту, але коли режисер наказав:

– Малюнок № 25!

кожен пошукав потрібну сторінку, однак забарвлення не скрізь виявилося однаковим, а коли люд знаходив й затулився над головами альбомами, постав велетенський спільний малюнок з квадратиків – утворився герб.

Потім за наказом ці пікселі розпалися.

– Малюнок № 26! – пролунало й всі заходилися гортати.

– Оце кадр! – вигукнув Сергій:

Безліч людей дуже уважно втупилися в альбоми, де замість ілюстрацій тотальне зафарбування.

Й знову нема апарату!

Обійшовши харчового намета, де готувалося пригощення для гостей, побачив екзотичного візка, такого етнографічного, наповненого короваями, випряжена кобильчина нарешті змогла тихенько підійти до нього ззаду й надкусити одного.

– Який кадр, – зойкнув Сергій, однак тварина не прореагувала й продовжувала зубами творити кормову композицію, так може протягом мітингу згамкає всі урочисті хлібини, і тоді кадру не стане.

«Не добіжу», – подумав він про фотоапарата, який лежить вдома напохваті на столі, однак чомусь вдома композицій не траплялося.

Кобила вдячно зизнула оком на парубка, з подякою, що він не зафіксує її злодіяння. Одійшовши набік, Сергій милувався твариною, думаючи про те, що отут класних фотографій набагато більше, аніж на виставці, й подумки записав до уявної книги відгуків «дуже часто наші фотаматори знімають краще, аніж професіонали, лише одна біда, що в потрібний момент в них нема фотоапарата».

– Пластирі, пластирі! Гігієнічні лікувальні пластирі! – почув він недоречного голоса. – Свіжі тампакси! Свіжі тампакси! – кричала тітка, але цього не знімеш. Хоча існувала вже й звукова фотографія, де апарат записував звук до кожного знімку, але ще не сотворили відповідної фотовиставки, чи бодай такого альбома. Таку композицію би прикрасив пластир на лобі продавщиці, а от тампакс на звукографії мусив бути лише уявний, бо туди ще жоден апарат не проник зафіксувати.

Сергій обдумував цю думку, коли з гучномовців репнув реп «ТНКа», пролунали промені, повітря розступилося, покинуло тиснути, барвінкові красуні підхопили репнуту музику, додаючи танцями, коли він побачив, що до цього мимоволі подалися й інші, непристосовані, люди ставали всенародними, бо прапор ізсередини також затанцював, та й герб тисячею альбомів затріпотів у репаних ритмах, щільність дійсності зростала, ніяке фото б не здалося умістити, бо нарешті Майдан наповнивився спільним ферамоном, Сергій тамував генетичні сигнали, музичні поштовхи просували його між людьми, він осягав усіх, сягав, бо думки заховалися всередину, люди під тканину, під альбоми, строкаті, але без наявних кольорів, нутряні, коли все йде навпаки, юрба юрмує, кожен тамує, кожен встигає, додає, долучає, дихає, хекає, тіпає, гейкає, махає, співає, лунає, встигає.

... дійсність нарешті репнула тишею, пискнули мікрофони, потім промовець проголосив початок дійства, пролунали дати, заклики, кожен почав дослухатись, дихання натовпу стало порожнім, а потім застигло в увазі, кобильчина дожувала наступну паляницю, хаотичні міркування уляглися назустріч спільним, день бринів щастям, перетворюючи на світло й ліхтарі.

Тут Сергій біля воза побачив дівчинку, вона, у віночку, підтягла іграшкового возика, запряженого ляльковим коником, той електрично блимав, смикав ніжками; почала оглядати велику тварину, кобильчина покинула жувати хліб, здивовано втупившись у цяцьку.

– Як же дійти до фотовиставки, як тут стільки виникає, – подумав Сергій, а тоді подумав: – Бог з нею, з виставкою, може, іншим разом.

Він мав дуже хорошу підсвідомість, лагідну, й тому її не треба було й напружувати, аби пошвидшити доти, доки час млосно уповільнився, ще, ще, майже зупинився й перетворився на фото.

26.06.1986 – 4.07.2011 рр.

Народ навколо ставав електоратом, соталося медово надвечір’я, ми з Іруньою ходили, пронизані сяйвом, трималися пальчиками, щоб воно не минало, це було напередодні виборів, і боялися, що все урветься. Бо тут саме дозволили три оповідання Винниченка в журналі «Київ», одразу Андрій Жолдак зробив п’єсу в театрі Франка, правда пустили на малій сцені, але саме тому вплив був потужніший, такий, що західні німці, потрапивши на нього, виявили: їхній патентований перекладач не володіє українською, то подивилися упритул, не зрозумівши ані слова, але геть усе відчули, отож запросили спектакль до себе на гастролі й так і сприймали, мовою оригіналу, от що таке мала сцена, бо це стала взагалі перша гастроль театру за бугор.

Отже п’ятнадцятого травня ми присунули знову подивитись, однак виставу раптом одмінили, її, як то кажуть театрали, її витискували з театру, отож, замість неї ми посідали з Дібровами поруч на лавочці, тільки-но почались духовні розмови, як прийшла наша юність у вигляді Чернілевського, а потім пробігла молодість в подобі Малковича.

– Панове, бухнуть хочете?

– Де? – Бо бухло саме було в дефіциті.

– Не вірите? Ось! – він вихопив із сумки сигнального примірника. – Несу до Рябчука. їй-бо, виставить! – чудово знаючи, що Рябчук і без того виставить. – Побігли!

Але побіг він сам, бо сьогодні ми вже в Рябчука були, а, головне, був такий вечір. Незважаючи на відміну вистави.

Зрештою (сиди-не-сиди, а молодість не вернеться), ми з Ірою посунули на Хрещатик (де її колись було більше) й побачили в підземному переході, Трубі, як снували потенційні українці, й раптом усі кинулися ліворуч.

– Воровку паймалі! – раділи навіть задні в натовпі.

Двоє інтелігентів з куцими борідками тримали за руки тендітну, з матовою смаглявою шкірою дівчину років до двадцяти – янгола. Тендітність її підкреслювалася надто просторими надто модними шмотками.

– Я вже другий день її пасу, а вона ходить і здирає, ходить і здирає, оце схопив, чого ти здираєш, га?

Вона кволо озирала люд і не моргала, за нею на кахляній стіні клаптями звисали портрети Черняка.

– Чого ти інших не зривала? Дався тобі Черняк? Інших тобі мало?

Нарешті до всіх дійшло, що хтось зарепетував:

– Міліцію! Міліцію швидше!

Мене вразила ця дівчина не відсутністю реакції на «міліцію», а що не такі, як вона мають здирати Черняка – вона б досконало вписалася зі своїми стрункими рисами лиця в будь-яку богемну тусню.

Міліції не було, дівчина поволі випнула кирпатий бю– стик, кволо озирала навколишній народ, який озирав її.

– Другий день здирає, доки за руку зловив, – ятрився бородань.

– Чого ти, суко, здирала? – верескнуло з натовпу так, що вона, вперше моргнула:

– Бо тому що він, – кивнула на подертого плаката, – бо він – жид!

Публіка покотилася зо сміху. Але не бородані, вони понад голови визирали ментів, і видно було, що така би близькість їх би не порадувала. Всіх охопило безслів’я.

– Добре, йди, – видавив той, що тримав ліворуч. – А от ще раз попадешся, то... – так і не додумався він.

– Не одпускать! Міліцію ждать! – їжачився народ.

Але вона звільнила руки, кволо почала чистити нігті од клею й паперу – вони бо були в неї видовжені, полисковані, дуже зручні шкрябати між кахлями на стіні. Потім спокійнісінько попростувала крізь натовп. Ірина помітила, як один з бороданів подався назирці, загубив й завернув не за той ріг.