(Трясучи лісосмугу криком, до далекого гуртожитку дуже бігла дуже гола жінка. Уперлася й зупинилася там, де була стіна. І хоч було темнісінько, вона зняла довгоногі свої шпильки і злякано затулилася де були груди. Після чого намацала ними штовхнула фрамугу. Ще й досі з очей голови летіли іскри, а не з протилежного їхнього її боку, як би їм належало, ще й досі магнітні поля куйовдилися там і оргазм не одпускав, тому вона скрізь зацьковано прислухалася. Після чого таємно нарешті зісковзнула з підвіконня, і, користуючись такою ж самою, як і в її очах, несусвітньою пітьмою, намацала свою постіль, вскочила й почала тихенько одхекуватись, щоби гучним тупотом гупота серця не розбудити сокімнатниць, сплячих на койко-ліжках. Але сон не приходив чомусь, доки вона, крутячись, не торкнулася холодної труби центрального опалення, її пробило синьою іскрою, ляснуло, після чого розряд попобіг усіма мережами труб аж до стадіону, од чого там рвонуло салютами і «Євро-2012» почалось. Оргазм вмить припинивсь, тому нещасна жінка полегшено скинула туфлі, хутко заспокоївшись й і ще швидше замкнулася в собі, одтинаючи назавжди од себе страх неосяжної тепер ні для кого причину правд).

І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він йшов навмання, удавав знахаря з довгою ріденькою бородою, однак ми всі здогадувались, що він був колишній учитель хімії, чи, принаймні, біології, робив вигляд, що знає дорогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки, так, чи інак, а ми все таки жодного разу не втрапили в одне й те ж саме селище, і це було головне, безпомильно вгадував доброзичливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша головна мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка – це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоч їй лише тринадцять років, однак трапилися нам по дорозі такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно росту... правда, ми стали дуже обачнішими, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею – мах! – і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі, «зациклені на собі», як казав наш шаман-лоцман, тобто прихований сільський вчитель. Вони виставляють жорстокість поперед себе, це їхня правда, й роблять все що завгодно з іншими, хто не жорстокий, таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же само, як був і в кам’яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне, це вдарити одразу сильно й точно, як сталося з двома артилеристами, вони вже панували над нами, богували, принижували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немовлятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка – раз! Два! А потім три і чотири. Окрім зручних тесаків у них виявилося багато чимало корисного – запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, коштовності, одежа (особливо взуття) надто завеликі, однак годящі для обміну навіть в пустелі, де таки трапляються селища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги – це нагадує методику місцевих павучків – велетенська їхня кількість дивувала – чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали за вітром й вона значно грубшала, твердіючи, тут ще додати вранішньої роси, отак потроху збільшувалась, а потім павучки її й з’їдали, перетравлювали й плели нову. Ми їм заздрили, бо вони могли й літати нею за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінню, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатись великих брил, за якими чатує засідка, на яку чатую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи рукав’я зброї, благаючи Бога, аби більше не виріс, лишався отаким вічним хлопчиною, непоказним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобородий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид коли-небудь закінчиться.

(міні-повість)

Аты-баты, шли солдаты,

садок вишневий коло хати.

Сонна гусінь рухалася сотнею чобіт, освіжаючи все навколо гуталіновим духом. Тим часом Вович-салабон днювалив під грибком, з насолодою споглядаючи на плац, бо прийшов сам зампол, замполлітра Саприченко, колишній кіннотник, помуштрувати піхтуру.

– Люблю, – приказував він щоразу, – от люблю ето дєло, помуштрувати, і все. Люблю!

Вович-салабон тільки-но зустрів ранок в сосновім бору бо днювалив, ще хвилину тому ввірений йому грибок нагадував такого самого в далекому омріяному «Гідропарку», а зараз вже ні, хоча солдат й тамував щастя, що колеги тягнуть носок, а він ні.

Підполковник рикнув, рота слухняно тіпнулася й поповзла на місце, де ніколи не ступала нога жінки, на полігон. На радість Вовича-салаги, рота складалася переважно з дідів і черпаків, це такі, яким кирзові чоботи мозолів вже не натирають, а навпаки; й салага міркував, чого ж це вся наша вітчизняна преса не раз, і не два оголошувала війну туфлям на високих каблуках, бо вони шкідливі для здоров’я, й жоден тобі журнал не заїкнувся про кирзяки, які, хоча вони і з низьким каблуком, а, безперечно, не більш корисні. Правда, доки їх не одполіруєш ізсередини онучами.

Сотня баклажок булькала улад із водою, туп-туп, хлюп-хлюп, заплющиш собі очі під грибком – і ти вже знову в «Гідропарку» під хлюпотіння дніпрових хвиль, саме тут рота роззявила рота на ширину прикладу й заспівала полкової, Вович так стрепенувся, що Дніпро щезло.

Марусю – раз, два, три, калину,

Чорнявую дівчину,

В саду ягодой рвало!

***

Кусок Дерчак був такий: очі кольору пряжки, лице фактури протигазу, зуби хоч рідкі, однак чорняві, наче їх чистив ваксою, словом, Вович-салага його не любив, бо був при ньому шестьоркою й страждав, бо лице в начальника й без того було таке, хоч фіговим листком його затуляй. Рота прямує, а хтось і кине йому в спину:

– Кусяра!

Кусками в піхоті прозивають старшин-надстроковиків; правда, у флоті їх коментують не краще – сундуками. На кораблях існує ще страшніша посада: замкомпомордє (замєстітєль командіра по морскім дєлам), тому Вович з жахом радів, що служить на суходолі.

Щодо полкана Саприченка, той навпаки, був розслабився, йому враз здалося, що служиві ще дужче уподібнилися, й він похвалив роту.

– Служу Радянському Союзу! – відповіла та.

***

Якось до військової частини прибув генерал товариш Панченко із ревізією й начальство вирішило показати йому показову атаку. Тоді ж діди й вирішили помститися кусярі Дерчаку, «собака – друг людині», – казали вони, – «однак біда, коли людина стає собакою».

І от – атака! Вояки повзають, бігають, падають – усе, як слід, але що це? Дерчаківці після кожного пострілу раптом лізуть в густу траву й починають визбирати стріляні гільзи... Жах.

Слава Богу, генерал і не глянув на маневри, він сидів у затінку від грибка й плямкав. А потім зібрав офіцерію й почав розбирати – витяг записничка, вичитував звідти: перша рота не туди пішла, друга не туди стріляла, третя взагалі зупинилась.