Отямився од вібрації літака. Той відвозив на Велику Землю пораненого політрука, котрий прострелився, необачно чистячи автомата, а щоб машина не гуляла порожня, вирішено надіслати в Центр і уособлення місцевих настроїв разом з усіма речовими доказами, аби вже там до пуття розібралися, бо лейтенант таки побоювався казуальної заковики – адже йшлося про особистість Вершителя.

Насилу розклепив втомлені гематомою очі й зрадів ними, побачивши проти себе знайоме до болю погруддя, – в агітаційно-диверсійній бригаді, звісно, знайшовся чудовий військовий клей, яким зазвичай ліпили вибухівку до мостів, а позаяк злам носа припадав на природньо блакитну прожилочку, то склейка на мармурі була геть непомітною. Що можна сказати й про відреставрованого кашкета.

Літак закладав довгий віраж й провалився у повітряну яму, куди в безпам’ять провалився й Колайчуков.

Нові тортури вирвали його із небуття. Фахівці з Центру прагнули довідатися, яким це робом ціннюще погруддя могло потрапити в непролазні далекі нетрища? До прибулого застосували так звану медтерапію, котра здатна була в живій істоті викликати одразу шість різновидів больового шоку.

Однак Колайчуков зберігав щасливий вираз – ніхто ж бо не здогадувався, що поглядом він лине за вікно, туди, на середньомістя, де стояв чудом уцілілий од ворожих бомбувань постамент, надвершшя розлетілося од вибухів, а от п’єдистал був зроблений із надміцного коростишівського граніту – сталеві шереметки лише трохи подряпали полисковану поверхню.

Ще три шоки викликалися електротерапією. Ще вісім – фізіотерапевтичною стимуляцією. Не кажучи про хірурготерапію, хімійорелаксію а також стоматологічні втручання. Усе це він сприймав абсолютно німо, вразивши найдосвідченіших терапевтів.

Впало на нього, коли він потрапив до керівника Допитувального департаменту. Опинившися знову в знайомім кабінеті, звідкіля їх усіх колись благословляли на тилову акцію, Колайчуков був вражений, що начальник вперто не впізнає його. Слів же, сказаних до нього, не міг тямити, бо через тривалі терапевтичні заходи втратив барабанні перетинки. Вразили ж і образили жести посадовця, які докоряли, вказуючи щораз на погруддя. Забувши про відсутній язик, він намагався заперечувати, однак присутньому здалося, що той корчить блазенські зневажливі гримаси, як і личить запеклому ворогові Всеєдиності.

Плакати, правда, він ще міг, допити й протоколи тривали. Начальник іноді виходив перекусити. А їдальня, треба сказати, тут була пільгова, незважаючи на воєнний час, що тут безкоштовно ставилися на стіл не лише сіль, але й перець. Отож начальник натрусив його трохи, маленьку дрібочку, загорнув в аркуш, аби потім удома ще раз скористатися. Потомлений, він відвідав туалет, сів, а потім цілком автоматично тією папірчиною з гігієнічною метою скористався:

– Аву!!! – криком своїм він перевершив усі тут раніше чувані – вибивши кабінку, він підставив обпечене місце під холодний кран, од чого заволав ще дужче, висадивши двері в коридор, помчав у санчастину, волав і водночас устигав думати, що така болюча мука, а жодного разу не застосована в органах задля допитів...

Тим часом Колайчуков терпляче очікував на нього в порожньому кабінеті, щоразу милуючись відреставрованою подобою речового доказу Вершителя, ніжність переповнювала колишнього політпрацівника. Підійшовши до столу, де стояло погруддя, він вирішив обійняти, прилинути, однак сталеві кайданки на зап’ястях заважали, од такого напливу несподіваних почуттів голова пішла колом і він ненароком штовхнув скульптуру.

Вона впала, вдарилася, загуділа нутряним стогоном і явила ще одне чудо: знизу одпало денце.

Ця прикрість засмутила Колайчукова і ось чому – він осягнув причину свого подвигу, стало зрозумілим, чому він міг тривалий час носити погруддя – воно ж бо ізсередини виявилося порожнім. Те що попервах видавалося мармуром, насправді було одливком зі спеціального надміцного гіпсу, вдало тонованого блискучими фактурами лаків.

– Біда, – прошепотів подумки політкомісар.

Він спробував підлізти плечем, проклинаючи недоречні кайданки, підважити тулубом скульптуру, однак марно.

Не полишаючи численних спроб, він несподівано і легко боком утрапив увесь всередину скульптури, пронизавшись нею нанизано й так вдало, що зумів з нею на собі підвестися на ноги, однак проминув ними, незрячими, стола й висадив замок разом із дверима.

Опинившись в коридорі, легко й прямо подолав пропускник, залишивши по собі отетерілого вартового, який вкотре поклявся не вживати місцевого самогону, настояного на курячих кізяках, тобто з переляку мало також не ставши мармуровим, а яким, питається, ти станеш, узрівши, як повз тебе та ввіреного тобі поста особисто минає Вершитель?

Свіже повітря надало потрібної свіжої сили, він, Колайчуков, ішов, сунувши поперед себе дійсність, до середини паркової зони, неначе магніти вели його, доки не наштовхнувся на бажаний п’єдистал, чорний такий, бо полірований. Завдав останніми зусиллями стрибка, й зачепився за надвершшя граніту, за гострий кут його, потім перевалився нагору, витративши на це останні життєві сили.

Одхекавшись, отямився, надався там важким накриттям до вертикальної позиції, правда для цього треба було ембріонально підтягти усередину під себе обидва коліна й повністю накритися згори оболонкою погруддя, доки обидва тулуби нарешті не з’єдналися; велетенське полегшення завбільшки з пам’ятник огорнуло його й завдяки йому він пригадав нарешті те, що вислизало йому із пам’яті та глузду багато разів, ота тоненька ниточка нарешті не увірвалася: бо він відчув під горлом своїми тісними худими колінами, як вони упираються в комір у там в щось тверде; щастя огортало й огортало Колайчукова, доки залишками зубів він прожував комір і припинився.

Знову повернулася попередня влада, щоби мати змогу тепер мирно мордувати, місто відбудовувалося, розросталося, в центрі збудували Крупнопанельного майдана, окрасою якого був Музей безпрограшної війни, збудований навколо постаменту з погруддям поперед входу, центром експозиції Освяти й стало, яке пройшло фронтовими стежками й дорогами, мандрувало тилами й там громило ворога, змусивши тікати з замучених поневолених земель – високий монумент, образ Його, хто сам особисто виграв перемогу.

Коли стихав денний гамір і останні відвідувачі та співробітники музею полишали споруду, западала ніч і чекала опівночі, – тоді здавалося, що скульптура трішечки навертається очима до південно-заходу й своїм ясним мармуровим зором Вершитель линув туди: ген далеко, в керункові напрямку за тисячу верст, туди, до боліт і моховинь, де саме вже починали потроху виходити з трясовин, куповин та мочарів оновлені місцеві блондони, аби вершити й прокладати уздовж азимуту осяйного погляду, гатити світлі широкі гатки в нове майбуття.

86 р., 29.11.89 р., 4.07.98 р., 1.05.2011 р.

Романченко з докукою дивився на Марічку, він не дуже любив дівчат, які одягаються навмисне неефектно, мовляв, усі навколо мусять напружитися і вдивитися мою внутрішню сутніть.

– А що ви маєте в своєму доробку?

– Роль Мавки, роль Леді Макбет, ну, і різні етюди.

«О, які контрасти. Мабуть в інституті була першою відмінницею», – подумав він і зітхнув:

– Ви не повірите, але «Леді Макбет» щойно зійшла з нашого репертуару, а «Лісова пісня», успішно йде в іншому виконанні. Я б охоче подивився вас, але скажу відверто, акторських ставок у нас вільних нема, а якщо будуть, то на конкурсно-договірній основі, але коли це ще буде...

Художній керівник одвів очі, аби вона не прочитала в них: «щось у ній є», а потім зловив себе на думці, що він уже напружився і вдивився.