Знесилений, герой упав на мармур і проспав до ранку. А коли прокинувся, побачив, що все геть навколо також з мармуру, тобто сяяло міцним льодом. Одірвавши себе од нього, а потім погруддя, він осягнув зі сну, що йому надіслано нову можливість – він обв’язав ношу ремінякою й легко потягнув за собою ковзкою стежкою.

– Бовть!

Провалюючись в непомітне за снігом болото, він збагнув, що більше не вдихне. Він уперше крикнув. Голосу він не почув, йому здалося, що трясовина всмоктує й звук. Останнє, що він бачив, занурюючись з головою, це мармурове погруддя, яке самотньо лишилося на твердому. Воно ще довго стояло в нього перед внутрішнім зором. Батьківські зіниці, якими бюст на нього глянув востаннє, змусив усоромитися власного того крика. Ще раз подумково глянувши, він зачепився уявними очима й побачив що? Ременяку. І, вчепившись за прив’язану її, дертися на світ з-під тванюки, доки весь не виліз і не обійняв мармурову посмішку. Голова закрутилася навколо голови. Отак було винайдено, а згодом і втрачено людством спосіб пересування по мерзлій заболоченій місцевості за допомогою реміняки та кам’яного тягаря.

Отам, витягшись на твердь, він уперше дозволив припасти поцілунком, до білішого за навколишню паморозь, мармуру. А потім ноги підняли його й він ними довго й легко біг, аби зігрітися й висохнути.

Активізація опору та супротиву в регіоні стали надто помітними, новина дійшла не лише до кам’яного, а й живого Вершителя. Особливо непокоїло нове міфологічне тло, не санкціоноване згори. Отож одне по одному полетіли нічними парашутами внутрішньо-зовнішні формування, аби з’ясувати причини походження. Й на превелике щастя жодне з них не провалилося в підступну трясовину Сябраватага болота, бо воно добряче промерзло. Й ніхто не потрапив до лаписьок ворога, який од цього не на жарт злякався й і посилив пошуків контакту з опором, що в свою чергу змусило останнього надихнутися до рішучих дій, наприклад, завалено водонапірну вежу в Яськовичах, правда вона давно вже не діяла через мороз і розікрадені ринви. Усі підпільники потроху ставали військовими людьми, що дозволяло вберігати власне існування краще за цивільних, які цей досвід здобували повільніше, аніж втрачали життя.

Отож кожен з них щораз частіше ставив питання: чи зможе чесно й відверто глянути в очі Вершителеві, коли зустрінеться з ним десь на узліссі чи вияркові? Тим паче, що під косогір вже полетіли вже реально висаджені ешелони з військами та ворожою технікою – це вправно орудували агітаційно-диверсійні формування, які в таку холоднечу єдино могли зігрітися відвойованим вугіллям з перекинутих паротягів.

Одне з таких угрупувань, порипуючи на морозі новенькими портупеями та лискучими чобітьми, перебігало з бур’яну в лісостеп. їм належало подолати полосу грунтової, тобто льодової дороги і всі завчено завмерли, очікуючи на можливу у такій ситуації несподіванку. І вона сталася – увагу раптом привернув слід. Не од танка чи гаубиці, бодай од підбитого літака, щоби бути зафіксованим і переданим в статистику на Велику Землю, ні.

Це була борозна, густо проорана кров’ю. Уся спец-група густо замислилася над такою проявою, бо за весь свій довгий досвід кривавої оранки, проораною крізь жорству, ніхто не знав.

Перебігаючи од мерзлого живоплоту до чагарів і наопак, формування кинулося борозенкою, аби довідатися, що ще може бути незнаного в тилу ворога? Хутко помітили рясну зграю ворон, які радісно кружляли за поворотом.

Коли вони того орача здогнали, то загальне здивування вмить переросло в колективну лють, адже військовики ці, внутрішньо-зовнішні, мають найбільшу турботу про особистість Вершителя. І от вони бачать де? В далекій глушині когось якогось, хтось котрий дозволя собі тягти зашморгом Його образ диким битим шляхом.

Тут Колайчуков у сяєві морозної днини побачив рідні погони, до щему близькі, то злякався, чи не галюцинація бува. А ще йому примарилося, що деякі з обличч добре знайомі йому з часів училища, особливо лейтенанта – усі навперейми бігли до нього й він собі вирішив, що коли це й марево, то приємне й нешкідливе.

Перед цим його вперше на одному з згарищ зустрічали справжнім хлібом і справжньою сіллю, він був напевне єдиним за всю історію краю, хто його одразу всього й з’їв, викликавши овації. Поставив за це людям на завалену пічнину бюста, а сам заліз у неї і дві доби проспав. Й дві доби стояв народ. Потім втомлений люд полягав навколо, а він підвівся й потяг свою ношу далі.

Він не знав, що одразу цього ранку селяни голими руками зупинили медмашину під Ануковічами й пальцями роздерли всіх в ній.

Бо був надто засліплений погонним мерехтінням та блискотінням кокард, яке наближалося, і вже увірував у реальність присутності колег, коли найрідніший із них за званням лейтенант, вибив його з глузду ударом в щелепу:

– Я хочу, – сказав він бійцям, – щоб ви надовго запам’ятали цього місцевого виродка, який дозволя собі безкарно блазнитись з високих святинь, чіпляючи їх для цього на мотузку... Запам’ятайте й оцей колишній наш священний мундир на ньому, роздертий і спаплюжений також, і поставте собі питання: а з кого ж він його зняв? Він мовчить... Чи не з когось із наших побратимів попереднього десанту, хто зник при посадці у підступному й невідомому болоті? Тобто не ждіть тепер, отут в тилу, співчуття й допомоги, бо три роки рабства попсували, бачите! вже душі й тіла тих, кого ми покликані захищати й визволяти з пут.

Я вимагаю, щоб ви подивилися на цю потвору ще раз і наочно уявили собі ту велетенську неосяжну роботу, яку ще доведеться здійснювати нам отут одразу ж після звільнення цієї, колись дружньої нам країни... Не одводьте ж очей!

Розчулені промовою, вони поназносли снігу, витрусили з рюкзаків трофейного вугілля, розтопили на багатті й долонями та поцілунками обмили погруддя. Лейтенант одтер власноручно спиртом із заповітної фляги рясну сукровицю, мішаючи її зі сльозами. Потім опанував себе настільки, що вирішив власноручно пристрелити святотатця, однак втримав свою ненависть: місцина була пожвавлена, та й день, морозьке повітря далеко рознесе звук пострілу. До того ж слід було ретельно, спокійно розібратися в усьому, що довелося побачити й пережити, дати належну оцінку для статистики – адже група мала наказ ще й виявляти місцеві настрої й інформувати Центр.

Бо за кілька років перед тим, бувши лише сержантом, він саме формував ці настрої, готуючи їх перед відступом: тоді їхній спецзагін вимушено перевдягався в ненависну уніформу герготів, й провадив розстрільні десанти по селах, формуючи ненависть до майбутньої окупації, палили живцем у церквах, топили в криницях дітей, аби активізувати в них прагнення опору. Що поробиш, якщо не існує іншого виходу? Й це для того, щоби тепер на власні очі побачити, що нічого з тих великих зусиль не дало результатів – як були тоді ці нетямущі аборигени виродками, такими й залишилися, нічого не втямивши, бо Ідея Всеєдиності Щастя зосталася недосяжною...

– Дозвольте рапортувати! – вивів його із задуми політкомісар угрупування, і він згідно кивнув. – У затриманого при обшукові виявлено ось що:

і показав одбитого носа і козирьок.

Удруге лейтенант неймовірним зусиллям волі втримався покарати на смерть пацюка, й лише тому, що такий нечуваний факт блюзнірства міг зацікавити психологів з Центру, і гаразд буде, коли твоє власне ім’я зайвий раз фігуруватиме в доповідях через високі канцелярії. Тому він знову заховав в кобуру пістолета, а наказав нарубати гілок, змайструвати м’якого паланкіна, яким буде належно транспортувати в даних умовах Вершителя. А пацюка прив’язати спереду тим же пасом, аби ніс і слугував незаперечним речовим доказом, поганяли щосили.

І знову яйця Колайчукова зробилися завбільшки з футбольні м’ячі, бо баскетбольних тоді ще не існувало, й він знову пошкодував, що свого часу не пішов у футболісти, а в політемісари; хоча, якщо подумати, то в футболі яйця одбивають ще краще; його привели на таємну базу, зроблену під снігом з льоду, і всі, хто лише мав вільний час, катували його по черзі, намагаючись розв’язати нарешті язика й дізнати правди. Й ніхто не додумався зазирнути в тамтого рота й переконатися, що язика там нема взагалі, якого він виплюнув, аби не заважало рятувати погруддя, тікаючи з герготських застінків. Тепер же його катовано підручними засобами, а він лише сміявся їм у відповідь, залюбки терплячи, бо ось нарешті мав твердого переконання, що усе це – примари. Це щастя – відчувати себе всесильним. Не можуть же святі побратими, в рідних погонах і картузах піддавати тортурам, й тому він солодко поринав із одного забуття в інше.