Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а очі.

– Ти ж все знаєш, – шепотіла дівчина, щоб ніхто не чув.

– Знаю, – збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з ким, навіть не здогадувався.

– Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш? Хіба люди так роблять? З людьми?

– «А з ким же ще?» – мало не злетіло в нього.

Долоня виявилася вогкою і це його вразило в такий спекотний день, що плакали пальці, а не очі.

В будинок не зайшла, «я задихаюся, розумієш?» бо в садибі була непогана тінь од яблунь, доки Толя бігав по лід, вона встигла поправити зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки, вона шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:

– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?

– «Люди й не таке кидають», – мало не вбовкнув; він і замилувався її кучерями, коли він торкнувся їх, вона прилинула йому до плеча, воно, враз стало вогке, сидів і просто чекав, доки виплачеться.

Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь гратчастий паркан здивовано озирали їх, бо ще не вміли як слід плакати.

– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки кінчаються, то спокійно.

Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів, і, здавалося, вони від дотиків сохнуть.

Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираючись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.

Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски полотен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.

– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.

– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати малярські технології.

– Щоб були, як плащаниці?

– Еге, – погодився Толя і огорнув її тканиною, її досконалий дотик враз заспокоїв. Так, що її, нарешті осяйнуло:

– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Ти уявляєш, я щодня їжджу жити у мами?

Він мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдячно притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна покинути? Хіба що покинувши все, бо така шкіра – це велика відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шукали щічку, школярі буцькали м’ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини соталися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто, та, ба, й Веласкеса, губи торкалися дива, воно тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, «ні, ні», вона ж не сказала «не тут», не сказала «не так», спина зросилась, але нещастя не відступалося, хоча присутність чуда біліша, ніж полотно, яке вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу «ні, не можна», не наплакала ж вона туди? одштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, «ні, ні», благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м’якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, «ні, ні» вологість робила тіло смаглявішим, «тихше, – благала, – груди боляче», «коли?» міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тямив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в тканину, і він роздвигав, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойдала, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зубами, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази ходили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки капелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли це вони поскидали одежу?

– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.

– Веласкес, – прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.

Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, як вона не вдавала, навіть розпустила волосся й стала геть загадковою.

– «Врубель», – прошепотів радісно він, бо нарешті збагнув, що вона «Царівна Лебідь».

Внизу під пагорбом на спортмайдані, скупчилися тисячі маршруток.

– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.

– Ти про що? – одкинула волосся.

– Ти можеш їздити до мами.

– Хіба тут є маршрут?

– Глянь, скільки машин. Ясно, що й туди є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя стала:

– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, приховуючись, він шепотів:

– А можна?

– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... тому я скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

– А чому не художник?

– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

– А про фотографа не подумають?

Вона усміхнулася:

– Ну, фотограф же – інвалід...

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, крививши губи:

– Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, – він похлинувся, – зализати глибоку душевну травму!

Як вона пирснула! Що вони впали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготалися, доки не відчули, що одпустило.

Одного такого вечора він пошкодував, що він фотограф, бо це була, фактично, пітьма і тому зняти Ніну не було ніякої можливості, особливо такі очі, які відсвічували ніччю. Змоделювати таке освітлення не здатен жоден павільйон, але не про це думав хлопець, коли цілував, а про кукурудзу, бо мабуть була несвіжа.

– Недоварений качан? – майже вголос сказав Петро, бо відчув, що дівчина думає приблизно про те, зусиллям стримуючи бурчання живота.

Схили Дніпра стояли пагорбами. Ніна накинула за плечі рюкзачка і встала, тобто йому лишалося лише підвестись і щось говорити, аякже, бо вони коли не цілувалися, то балакали. Про капосну бабцю, яка підсунула нам недоварені качани? Про те, що він увіковічнить її на фото?

– Знаєш, Ніно, іноді я себе відчуваю непотрібним, – і щоб вона не подумала, що через неї, додав, – ну, це як буває непотрібен фотоапарат, коли суцільна темрява.

Він би ще й розповів про свого начальничка Рожнівського, який виживав з газети, просто з’їдав живцем, що вже й колеги почали сахатися, щодня по три рази сунув носа в лабораторію і починав про фотомистецтво, а особливо про те, який Петро в ньому баран.

– Дивні ви, фотоапарати, – усміхнулася Ніна крізь темряву, – увімкніть лампочку і все.

Найбільше вона боялася розмов про фототехніку, і тому називала бліц лампочкою, найбільшим горем було піти, наприклад, на пляж і здибати там ще одного якого фотографа і тоді сонце тьмяніло через розмови про один лише гіпосульфіт. А фенідон?

Ніна любила про природу; зараз її навколо майже не було, ніч досконало поглинула, слава Богу, крізь темінь проблиснув ліхтар і вони обережно, щоб не сколихнути мряку, рушили туди. На превеликий подив побачили перед собою обеліск на честь Магдебурзького права, якого колись російський царат надав Києву, попередньо його одібравши. «Чого він ще не оддав, попередньо одібравши», – нарешті подумав він не про Ніну.

Може б його живіт і перетерпів, однак ліхтар жеврів над туалетом і шлунок, не маючи очей, непомильно його узрів і почав змагатися з хлопцем.

– Іди перший, – кивнула вона убік мерехтливого світла.

Перше, що він там побачив, це суцільний сморід, який увійшов у очі хімічно. Петро ляснув запальничкою і вчасно, бо узрів перед собою калюжу, поверх якої були накидані камінці з поперечними дощечками. Вогник вгас, і тому негативом відбилася у сітківці геть оголена постать, яка завмерла в кінці коридору. Аби це не стало правдою, Петро хутко шаснув до кабінки, щільно зачинився і лише там наважився засвітити і побачив на верхніх стінах світлові плями – стіни в кабінці виявилися густо помережені дірками. Не встиг він подивуватися з сортирних світлоефектів, як додалися слухові – виразно почув важке ляпотіння босих ніг по глибокій калюжі. Холод стиснув хлопця ізсередини так, що шлунок забув про кукурудзу. Ті кроки підійшли, поторгали двері і причаїлися. Він затамував подих, кабінка також. Новий шерех змусив опускати трохи очі і він побачив ними, як в дірку на дверях усунувся пеніс.