Тим часом одкочуєшся боком подалі од напрямку перетину усіх можливих ліній, аби одвести їх од непорушних хлопців у спальних мішках; і ще встигаєш подумати, «а, може, таки дійсно уявний супротивник?»

Однак крізь окуляра виразно видко кісточки на пальцях їхніх, як вони стискають, побілівши, зброю; занадто, аби вона була заряджена холостими. Та ще й маючи на кожній глушника.

«Якого їм дідька, таким класним, біля дристаного місточка потрібно?»

Ну, був тут колись давно колгосп там, чи радгосп, але ж од нього лишилася лише бита цегла, яка од річкового каміняччя не краща?

Щодо сумнівів, то вмить заспокоюєш їх, зумисне вийшовши на видне – два кроки вперед і швидко один назад, саме задосить для кулі, аби вона цьвохнула саме туди, де б ти мав бути. Падаєш, одкочуєшся, одкидаєш подовжувача, встигаєш його пригвинтити на скоростріл. Крізь оптику бачиш, що вже біжать не криючись, і даєш першу чергу – плигнувши убік. Умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де ти щойно був, і, що гидко, доволі вкупно б’є, викидаючи кущики з землі. За цей час ти встигаєш навіть навестися крізь оптичного, й, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о, диво! одповзаючи на спині, не покидають стріляти в твій бік.

– «Хто?»

Що не уявні, напевне, бо в нас і серед неуявних своїх таких тренованих нема – отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, що не характерно для начальства.

«Чому не стріляє?» – устигаєш подивуватися, одкочуючись від того місця, куди пошморгом влітають цілі траси вранішніх куль. Виткнувши надто довгу свою цівку з поміж наступних брил ти встигаєш натиснути, але вони тебе майже випередили – болюче влучення в око, засліплення, отямлюєшся, перекотившись, і враз радієш: просто одстрелена їхніми кулями земля влучила тобі в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез виявляє себе – устигаєш побачити ту тінь з-за куща, як він кинув гранату. Вона ляпнулася заблизько, рубчаста, така, що на триста шереметків, сичить запал, ти всигаєш дати чергу просто попід неї – і вона разом з грунтом летить назад, туди, звідки її кинуто – вибухає в повітрі, од цього їм заховатись важко, і хоча після вибуху криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.

Зате з нашого боку аж залящало – вискочивши зі опальників, хлопці почали гатити в білий світ, як в копієчку, здобувши радше психологічного ефекту – ворог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого боку.

– Вперед! – кричиш ти, гучно, так, що крик себе не чує.

І зриваєшся на ноги, не одпускаючи гашетки, аби твій молодняк побачив, що означає наказ.

Одна біда, що набої вилітають швидше, аніж перезаряджаєш магазини, і Бог з цим, адже десант дає драла на берег, знаючи, що там, на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей ще густіше, але тим і невлучніше. Рвуть щодуху на узвишшя, туди, де руїни радгоспу, де можна ховатись.

– Вогонь! Вогонь! – кричиш ти, бо тобі вже нема чим стрілять, лишився пістолет, але не для такої відстані й не для такої гонитви.

І бачиш, що жоден твій не одстає і підносишся, ноги не чують землі – тут вже не спіткнешся, не перечепишся, летиш, одразу бачиш не лише узгірок, куди біжить ворог, а й увесь овид; і наче з-під хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, перестрибуючи побитих, мчать окрилені, бо тій, чужій, скоро буде нікуди бігти, – узгірок кінчається урвищем.

– Бий! Бий! – чуєш себе уривками крізь рясні автоматні черги, і знаєш, що хлопцям стачить куль, аби добігти, аби загнати в руїни отих, в кого попереду мчить чорний комбінезон, одпльовуючись од сигарних іскор.

– Вперед, рідненькі!

Вискочивши нагору всі зрять чудо – геть нікого нема.

Озираючись, бачиш лише такі само здивовані погляди, особливо в Степана, той метушиться серед потрощених підмурків найбільше.

Раптом сигарний видих б’є тобі збоку, ти озираєшся на сморід і бачиш ген лівобіч, посеред битої цегли шпарину. Таку розколину до розбитого підвалу; і ти вже знаєш, що чудес не буває. Ти вказуєш пістолетом туди, й кожен починає розуміти: увесь недобитий десант там.

Хапаєшся за підсумок, та пригадуєш, що гранат прихопити не встиг. Дивишся запитально на своїх, але ті відводять очі.

– Що – дуже просто? – озираєшся ти на розколину в фундаменті; ті, що там затаїлися, ще не огризнулись чергою-другою, ще надіються одсидітись. – Так, просто. Одна граната, і все.

Й починаєш розуміти, що всі твої, запалені боєм, саме такого простого рішенця й не хочуть. Може, хто-таки й прихопив гранату, але не дасть.

– Степан?

Але й той знизує плечима:

– Не встиг взять.

Бреше?

– Отже так, – ти дивишся йому просто в очі, – бігом до «нікому не потрібного» мосту, ясно? Береш гранати й швидко назад.

Хутко сідаєш до нього спиною, аби він не встиг відмовитись. Чуєш, як він втомлено побіг.

І знаєш, що й там, у підвалі, ще один чоловік в чорному комбінезоні також сидить, одхекується од сигари і вагається, чи принесе той гранати, чи ні.

Ми, мабуть, не помітили, що перейшли на систему, бо кайфу почало не хватать, особливо, коли Деця перейшла з осіб кавказської національності на африканську, не тому, що в них ширка дешевша, а бо в неї почали стомлюватися губи. Й на горе біди там, під автовокзалом вона й попалася на очі батющі і той почав вмовляти:

– Шо пріді уво церкву і там покаяяйся.

Отак вона нас і заложила.

Бо раптом стукіт у двері, гучний, як ніхто ніколи окрім ментів у кумарню не грюкає і громовий голос баритону:

– Одкройте!

Наче в ментярський мегафон, що Вовчило навіть стрибнув з балкону, но чомусь не вбився, тіко вибив зуб власним коліном, коли воно невдало зігнулося.

Деця ж мовчить, що то її знайомий голос, і не подає при цьому виду. До такої міри, що я майже почав спускати в вонітаз ширку, признаюся, що ні, хоча потім сказав, що так і нарешті зробив собі заничку.

Корєфани подумали, що вже, бо почули гуркіт сортирної води і одкрили замок і яке ж було здивування, коли на порозі його побачили не довгоочікуваного «Беркута», а побачили попа.

– Покайтеся, – гудів він голосом кращим, аніж в участкового.

При цьому озирався майстернею, де довгий час нічого мальовано не було.

– В чому? – запитав Антон, бо він був з вищою живописною освітою.

– В гріховном наркоманстві! – була несподівана відповідь, бо Антона коксом не корми, дай тіко ці теми протерти.

– А в Біблії нічого про наркоту ж нема, – парирував він.

– Як це – «нема»? – хотів отетеріти од такого нахабства незнайомець.

– Дуже просто, бо її тоді ще на світі не було, – радів Антон.

Що навіть я подивувався такій простоті думки. Можливо анашу в той час продвинуті азіати вже шмалили, а от що шприця тоді ще не винайшли, це факт.

– Не може такого буть, бо в Біблії все є.

– Покажи, – була відповідь. – Якщо в ній навіть про горілку нічого не сказано, – видєлувався зі святої особи Антон. Бо його коксом не годуй, а дай краще повидєлуваться, доки йому з голови ще вся наука не вивітрилася.

– В мене нєт при собі Святого писанія, – намагався викрутитися священнослужитель.

– Дак тоді й ще горілки не вигадали, щоб про неї апостоли щось нехороше знали, – вставила свої двадцять копійок Деця. Вона як знала, якою бідою це саме для неї обернеться. Так, у жінок почуття передчуття дуже сильно буває розвинуте, особливо наркошних. Тому вона осіклася, а, може, й тому, що це вона навела сюди попа, який, виявляється чомусь слідкував за нею од самісінького автовокзалу. Чому?

– А по вашому, оте, чим ви колетесь, ето штото хароше по-вашому? Даже без цитат із Біблії? – Такий поворот був нечесний, тому що ущемляв права свободи особистості, де кожен має демократичний спосіб вибору, про що ми йому коректно й сказали. – Демократичний? Демонократичний! Бо ваш вибор только в том і состоїть, щоби насити дєньги преступним кланам, обогащая їх всємєрно й усіляя таким образом протіву чесних людей.