– Пробач, – сказав він, – я мушу ходити.

Тобто говорити не хотів, а лише тупцяти перед фасадом, благаючи, аби його любий татусь нарешті не заїхав до рідного міста.

Тому я примчав додому, вхопив картонку, прибив держак і вчинив напис: «Я був нетолерантний до сексменшин».

Й почав тупцяти на зустрічних курсах з Цитрусом, час від часу відволікаючи перехожих, бо вони також нетолерантні.

Хутко вся школа позбігалася тицяти в мене пальцями, бо Цитруса вже сприймали за слабака з галімим бордом.

– Ти на кого позорив – на підарів, чи лезб? – тицяли вони мені в напис.

– На тебе! – відповідав я кожному, несучи свій хрест.

Доки Лізка з 8-го «А» не приперлася сюди з картонкою: «Я скататала лабу в Бена».

Це була подлянь, бо Бен – це моя клікуха, а звуть мене Вова, а, по-друге, я не міг сидіти з нею за одною партою навіть в кокаїновому кумарі, адже вчився в паралельному 8-му «Бе». Тут лише до мене дійшло, що вона на мене накинула, як то каже Марко Вовчок, накинула оком, тож наступнього дня я прийшов з плакатом: «Я курив травку».

Не напише ж вона:

«Я захавала крек», бо продвинуті батьки її приб’ють раніше, ніж вона дійде до супермаркета, а «травку» я вибрав вдало, знаючи, що мої предки й не ухавають, що стоїть за таким дохлим словом.

«Я обісцяв бомжа»,

«Я підробляла проїздний»,

«Я фанатив за "Зеніт"».

Та вона змінила платівку: «Я не вірила в Бога».

Так, це круто, але круто для гьорли, тому я начепив: «Я збрехав на сповіді».

Ясно, це була підла брехня, бо я ніколи не брехав на сповіді, адже зроду не сповідався.

Відповідь її була миттєвою: «Я перднула в церкві».

Навіть Цитрус шарахнувся.

Кілька однокашників теж принесли слогани, однак бздливо завернули, побачивши, що накатала Лізка.

Й отут я пригадав, як рік тому, ставши на роліки, одразу наштовхнувся на Лізу-клізму, вона теж вирішила їздить, в таких галімих наколінниках, і весь час штовхала мене на трасі й червоніла, а потім просила пробачення. Не краще було й в шкільному буфеті – тільки станеш в чергу, як вона виросте поруч – і тири-пири про корисне харчування.

Довго ж я ламав голову, доки не виставив: «Я дрочив на сусідку».

Так-так – образа, ось чим блиснули на мить її клізмові очі. Й наступного дня вона заявила: «Я давала завучу».

Правда, недовго, бо коли учні трухнули й побігли назад до школи стукнуть, вона перемалювала: «Я плювала в шкільний компот».

Вся школа збіглась й почалася суперечка між свідками написаного. Прибіг і завуч, але ми з Лізкою були до цього готові й поховали написи.

Він же втупився в Цитруса, в його кредо, довго думав, потім вхопив його за плакат і потягнув усередину магазину, кричав так, що ми на вулиці чули; потім вивів і звідти нашуганого пацана вже без плакату, й потім ніхто Цитруса під супермаркетом ніколи не бачив.

Ну, а Лізу-клізму? Я гадав, що стрілка наша разом із Цитрусом й закінчилося. Як же я трухонув, коли на другий день узрів її там живу-здорову, вона гордо несла: «Я труїла рідний зоопарк».

Чим я міг відповісти? Мав їх деякий запас, і вирішив написать: «Я маю передчасні полюції», а хіба краще було б: «Я всцикаюсь у ліжку?» «Я педофілив католицьких патерів»? «Їв гівно»?

Але відмовився, й не через слабкість таких слоганів, а тому, що в битву влізло телебачення, кілька каналів вже брали інтерв’ю у свідків.

І картинки пішли в інтернет; виявилось, що кожна бездарна сука тут фотографувала нас телефонами, ми з Лізкою потроху входили в світову історію, й тому я виставив гасло, на яке ніяка клізма відповісти вже не могла:

«Я малював брехливі плакати».

Лише композитор може відчувати тишу нечутними сходами, бо там, унизу, лунали болісні стогони, однак мистецька обережність підказувала, що слід діяти тихцем навіть у власному парадному.

Це була часина, коли коти накричалися, а двірники ще ні; свята мить моменту, яка належить справжнім митцям, йдуть вони до неї за допомогою шахів, зо пів доби вже награвшись, потемну рушають домівками, тішачись музикою, котра постає з перебігу фігур – чи зауважував хтось, що шахи надто музикальні? Композитор Ротко вже мав наміри озвучити всі ходи, пересування клітинами, надавши кожній фігурі й позиції певних нот, аби потім пожинати звукові гармонії, деякі фрагменти він сьогодні здобув і комбінував нічною досконалою тишою, аж доки не зайшов до власної домини, будованої ще тоді, коли підвали потребували дров’яних і вугільних складів, але у вік пари й електрики ці сходові простори одійшли у власність дітлашні, та ніяк не могла награтися в війну, а звечора переходила до бомжів та й простих алкашів, що справжній митець іноді остерігався туди ступити, аби не нарватись.

Стогони посилювались, сказати б: поліпшувались, побільшуючи алкогольний віддих, композитор вже подолав власний гуманізм і вирішив потроху робити звідтам рокіровку, коли в очах розвиднілося й він узрів на нижньому щабелі, як двоє, вчепившись одне одному в роти, тамуючи звуки, вдавалися до греко-римської боротьби. Особливо коли за миттєвою обопільною згодою перейшли у партер, одкидаючи перед себе перегар, й митець обперся в стіну, аби не похитнутись, в очах потроху проявилася правда, про те, що витворяли отут чоловік і жінка, які, на диво, додали ритмів внутрішній його музичній майже готовій композиції й вона вже передбачала завершення, лишилися незначні деталі, й тому він нечутно полинув нагору шахованими квадратами сходів, полохаючись втратити обриси звучань, аби встигнути покласти на ноти, щоразу викликаючи внутрішнім зором картинку, де в напівмороці зчепилася парочка безіменних невідомців.

І, коли переписавши їх на лінований папір і взявши на клавішах пробними акордами, подивувався, наскільки та музика віддалена й від шахів і від підвальної події, котра знов і знов наверталася на нутряний зір, доки геть не вичерпалася досконалими секвенціями, зрештою стосунки там, унизу, також можна залучити до деякої фігуральної гри, хоча й не геть шахової.

– А мене весь час переконують, що моя музика не предметна, – гірко скривився він, проклинаючи епоху, коли вся музикальна влада офіційно одійшла до муз-критиків, і ті тепер вправно вершили долю композиторів. Земна влада над небесною музикою! Ці розумники переконували митця, що його звучання відсторонені від конкретики, радше споглядальні, бо ніби є супроводом до візуалій, котрих ще не створено до озвучення. – Дивовижно! Але ж справжня музика й породжує внутрішні, незнані ще візії, які дають музиці цілком поглинути слухача, тобто озвучити його внутрішні переживання й зоровий шерег, який організовується звуково й проникає тим цим найглибше...

Він розставив перед собою шахову дошку, відтворив деякі сьогоднішні комбінації, й додав між ними позиції коханців-боротьбістів й мало не відчув себе Кнехтом, гравцем в бісер, так виразно, що перекомпонував коду, поставивши її попереду увертюри, а ту, навпаки, перенісши на фінал.

– «Непредметна!» – Ротко зловтішно відкинувся на фотелю. – Побачили б вони, ще й яка предметна, – він з насолодою уявив собі критичний відділ «Музики й життя» на тих нижніх сходах, як вони розглядають тамечки шахову партію з двох напівоголених фігур, сказати б: занадто речовинних.

Сторожко розчинив двері на сходи, але вже покликів про благання не почув аніяких, тому вийнявши ліхтарика-жучка, натисканнями видобув трохи світла й посунув його перед себе униз, треба було ще раз оглянути місце події, бо фінала він вже поклав на ноти, а от фініш не вдавався. Це був також його винахід, сказати б: музичний; річ у тім, що потикатися на нижні сходи з батарейковим ліхтариком іноді й небезпечно, скажімо, посунеш ти з ключем до підвального льоху по картоплю, а там вживають алкоголь кримінальні добродії – що вони подумають про твого ліхтарика? Ясно: це менти з облавою, й тоді композиторові станеться не до музики, можуть і голову прохромить; а так, зачувши «жучка», збагнуть, що ніякий на світі мент таким от диркучим ліхтариком світити не втне.