Фінішні ноти на місці події постали перед ним у вигляді загубленої авторучки та кількох дрібних монет, яких коханці не постерегли, загубили під час пристрасті. Підхопивши трофеї, він кинувся нагору, встиг брязнути їх на шахову дошку й вправно занотувати нову коду – вже забуте блаженство огорнуло його, бо мав відчуття: створив найкраще своє скерцо.

Сакральний зв’язок руки, пера й нот завершився, лише після цього він розклав у комп’ютері аранжування й наважився однести послухати Копачинському.

Той сидів уважно в навушниках, під час музики уповільнено розставляв фігури перед новою баталією.

– Додати фаготів, – пробурмотів він на чорнову фонограму. – Взагалі, тут щось не те. Так чи інак, а твоя музика ніколи в народ не піде, й ти ніколи не розбагатієш...

– Фаготів? – не погодився композитор. – У скерцо? Ти що, здурів?

– Навпаки, – стомлено зняв той навушники, – ти мене замордував шахами, пишучи під них творіння, лише для того, щоб учудить оце своє скерцо, яке ні на які шахи не схоже? Ми з тобою таких партій, друже, ніколи не грали.

Чесно кажучи, йому ці тривалі гросмейстерські посиденьки чимало остогидли, бо Копачинський ловив щоразу себе, що вже вдається у піддавки, особливо у зламних комбінаціях, аби в такий спосіб підтримати музичне натхнення друга. Тобто гра втрачала потроху своє істинне призначення. Хоча, слід сказати, музичний його друг був іноді вчудити на дошці таке, що ні в яку теорію гри не влазило.

– Ти розкусив мене, – зітхнув композитор Ротко, – дійсно, скерцо навіяне не лише шахами.

– Як це? – фальшиво здивувався той. – А чим же?

– Я не можу поки що сказати, – мимрив митець, – річ у тому, що й для мене це тим часом повного несподіванкою... Скажу лише, що йдеться про нові, несподівані синкопи, які формують мелодику в непередбачуваний спосіб, музика небесна, а ритміка земна.

– Еге, – буркнув Копачинський, й посунув свого пішака вперед.

Коли Ротко вийшов на вулицю, здивуванню його не було меж – це ж треба, прожити життя й лише потім здогадатися, що відбувається в його рідному парадняку; ну, бувало хтось там насере, насцить, ну, підпалить – двірник полається й прибере – й по тому.

Тепер він сторожко дослухався, ступивши на рідні сходи, став, перетворившись на чуйку; й вона не зрадила – дихання, ось що він почув, взаємні дихання там внизу, вони накладалися, грайливо перебігаючи синкопами, так, що йому на мить навіть здалося, що музика, вся музика взагалі – це суцільний еквівалент любощів у тій чи іншій, часто вдосконаленій формі – любощів, або у вищих взірцях – кохання.

Він причаївся за дверима і згодом повз нього промайнули дві простаті, стримано сміючись. Рушив донизу, присвітив запальничкою: презерватив, шпилька, значок з байдаркою; він шукав доти, токи запальничка не припекла.

Вдома розклав трофеї на шаховій дошці й пошкодував, що не взяв презерватива, «можна сполоснути, висушить і розташувати», бо картина була неповною, однак шахова комбінаторика надолужила, адже дружбан Копачинський сьогодні був у піднесенні й подарував кілька тактів, які за допомогою перехрещених дихань легко склалися в квадрат і потягнули за собою розвиток музичної теми, незвичайної для його творчих кред.

Звісна річ, хоч Копачинський й бурчав, однак йому було приємно, що його шахові зусилля, його гравецьке натхнення й азарт використовуються в геть, здавалося б, протилежний спосіб, поставала музика, от що. Бо що лишається од шахів? Анічого, лише спогади, які з часом нівелюються. Інша річ, коли ти чемпіон і твої здобутки фіксуються й потім цілі покоління застосовують, однак Копачинський легко став би чемпіоном свого часу, однак вирішив не педалювати свою насолоду од гри, а краще вдосконалювати її, аніж спортивну майстерність.

– Да, – промимрив він, зняв навушники й почав розставляти фігури, – ти, друже, дуже міняєшся.

– Ти певен?

– Щось людське з’явилося, – реготнув він, – пробач, але раніше твоя музика була настільки досконала, сказати б: органічна, а тепер ти ламаєш цю довершеність в парадоксальний спосіб. Так, диви, твоя музика, нарешті, ще й піде в народ, – нарешті видихнув він до кінця фразу.

Ударив найболючіше, бо зараз оркестри вже не мали чим платити композиторам, а про ходіння в народ справжніх музичних творів годі було й мріяти.

– Стривай, – почув у відповідь, – просто я вирішив кардинально поміняти концепцію.

– Завдяки шахам? – набундючився друг. – Крути-не-крути, але справжня музика ніколи в народ не піде...

– Ні, ні! Завдяки, – тут він затнувся, бо мало не вибовкнув таємницю сходів.

– Завдяки?

– Завдяки новій колекції, ну, словом, я створюю таку... вібротеку! От, ну і, вона стане трохи впливати на творчість, розумієш?

Копачинський не розумів вібротек, бо вже сам бринів майбутньою партією, яка прокреслювалася в ньому, він вирішив надолужити музичні поривання друга несподіваним гембітом і вже мав на меті, як його під це підвести.

Вібротека – це серйозна річ, однак в наших умовах виявилася не такою вже й складною – парадне було переповнене колишніми сполученнями, особливо непотрібними вже екранованими телевізійними кабелями й іншими дротами, зручними не лише для нового використання, але й для маскування – у низькому кутку в запилюженому його павутинні легко причаїлася мініатюрна відеокамера з вдосконаленим мікрофоном, композитора вразила незначна, як про звершення, магазинна її вартість; закомутувавши на запис, а ще він аж пищав, купивши на радіоринку програму, яка не лише трансформувала звуки в нотний запис, але й давала великі можливості до аранжування – і це за кількасот гривень!

Задзвонив телефон:

– Ти захворів? – бідкався Копачинський.

– Ні, просто в мене... – мникався він, не знаючи, що збрехати, бо в дружбана був загострений нюх на неправду.

– Підрулюй, шахи найкращі ліки од усіх болячок.

– Я знаю...

– З коньячком, друже, я таки вирішив розкоркувати «Метаксу».

Це був чітко вивірений удар, на рівні гарде, адже такий коньяк – це чимала підпора для творчого натхнення; насправді це все означало, що Копачинський омріяв нову комбінацію і йому аж нетерпиться.

– Ну, я зараз працюю над вібротекою, – вдивлявся в непорушні екрани, дивувало, що майже в непохитній темряві картинки були яскраві й надто насичені, як про занедбаний напівпідвал. – Сьогодні не зможу, хоч ти ріж.

Він щиро сподівався, що в телевізовані сходи коханці попруться навалою, ясна річ, не чекаючи на вечір; однак довелося попосидіть, доки там не насмаляться дешевими цигарками дітлахи, з’ясовуючи нескінченні шкільні обставини з повторюваними добезкінця подробицями, доки не висциться мент, якого в усіх ракурсах і подробицях з огидою прописав комп’ютер – така увертюрка чудово стане в контрасті, або й дисонансними вставками – тобто використання сходів не за призначенням, це також матеріал для прологу, сподівався він.

Особливо на дзюрчання струменю – а, між іншим, такого жоден композитор не використав, такого надміру популярного в людстві звуку. Й чому жоден народ не створив подібного музичного інструменту?

– Диво... Як же ж так? Ну, нічого, ми з ментом увійдемо в історію.

Од чим хороша тефлонова пательня, що картоплю можна смажити навіть і без води, доки він порався на маленькім вогні, почув од комп’ютера поклик, майже нечутний тон – перекинувши через бильця манто, чоловік перекинув і супутницю, в темряві їй надто блискали коштовності на шиї, такими ж вогниками проймалися й очі, незважаючи на потужні зблиски, погляд був геть занурений в себе, а в чоловіка – цілком відсторонений, сяючи зовнішніми відчуттями, рука з розкішним годинником на браслеті квапила неначе з іншого виміру, жінка почала не по-аристократичному закопилювати очі, чоловік штовхав поза душею, вібрації перлами й перилами перлися нагору, раптом він вчепився в волосся, вона теж, пальці переплелися, штовхаючи зачіску в рот, так, що Ротко мало не впустив пательню – звідкіля ці, такі двоє, опинилися в клоаці? Дійство не кінчалося, обоє майстерно зволікали.