Не бив за це тилом прикладу, заощаджуючи ним набої для інших боїв, а трощив отих зайченят на оточених повінню розливу острівцях, яких не встиг порятувати дід Мазай, зайченят, чиї капосні мордочки зловісно нагадували германських повій-курфюсток...

Еж ні, ніколи не марив блакитно-педофілічними поштриками сортирофільства, куди страшно й безкоштовно зайти кожному дядькові Дем’янові, хто доніс-таки під Бесарабського ринка мішечок вівса, не реквізованого продзагоном Думенка-Дибенка, або чонівською заградиловкою Херсон-постачкому, а дотрудив-таки виставити межи кавказьких кашкетів свого незайманого хутірського очіпка, на якого від часу та поневірянь був і перетворився, гай-гай! отой кашкет, люб’язно вручений на московському ВИПЕРДОСІ літньої сесії ВАСНХІЛУ самим товаришем Ладо Кекцкхавелі.

– Так і далі держать у своїх мозолястих надоях високі показники! – з непомітним акцентом зичив він, сплутавши Дем’яна із знаменитою дояркою Настею Дунченко.

Чого не скажеш про акценти сусідів-кавказців за прилавками, які пропустили туди дядькове ячмінне насіння, аби менше було помітне їхнє конопляне, під виглядом якого вони торгували ізюмом, імбиром, перцем, перекупленими заздалегідь на наших овочевих базах, аби не муляти зайвий раз очі славним митникам на пересадці в Ставрополі. Вони, нащадки тих, обіграних миршавим семінаристиком в Бакинській в’язниці, вони, чиї батьки берегли в серці розклади карт, доки їх за це не розстріляли.

Дядько Дем’ян того не знав, а відав він духм’яні ранки зачарованої Десни попід Звенигорою, де вагомо опадали в зела тенісними м’ячиками усі врожаї яблук, яких він таки устеріг, працюючи сторожем райсільради, бо ще в 19-му так добре заховав торбинку з вівсом, що й довго знайти не міг, тобто тоді жодного разу не довелося йому довезти до Бесарабки крізь рекетирів та їхніх перекупок, за один стражденний мішечок, якого він доніс крізь епохи, відтоді, за якого його випадково не розкуркулили у 32-му році та не заслали у 47-му... Шаруділи прилавком долари та під ним руді чуприни фарбованих хною безвалютних повійниць, які ще соромилися привселюддя, а так і купчилися попідніжжям поповзом без одриву од азійського нарковиробництва, за що двічі сплутали дядька Дем’яна зі своїми роботодавцями, отримавши в подяку смачної, пахучої часником чи млосним духом смаженого насіння дулі, якої він щоразу тицяв туди. І от в цю знаменну мить я присягаюся, що жодного разу як не був я дідом Дем’яном так і навіть дядьком не бував.

Не грав я високогірно в лапту, крайока очікуючи на свого південноосетинського батька, хто, знеможено пропивши заробок, повертався з північночеченських теренів, несучи мішок таки неполагоджених кавказьких чобіт, за що його вдарено місцевим кривим ножем, за що потім розплатилися цілі покоління горців.

Не експропрійовував ображено на весь світ геть усіх співкамерних блотарів, обібравши їх до нитки, догола, саме тоді, а не коли інде започаткувавши масові злидарювання.

І не вигукував неокреслені тоді ще несформовані гасла мочеморд, які за жандармські гроші третього управління намагалися підсунути професійних шльондр під виглядом пасторальних пастушок мандрівному поетові, хто щоразу прикидався п’яним, аби цього уникати, не горлав п’яно по мюнхенівських пивницях:

– Цвай бір!

Ба, навіть «айн бір» не замовляв незнайомому емігрантові з Австрії.

Не був тінню гамлетового батька, коли той привидом бродив по Європі, не уявляв себе Льовою Задовим, зловісною тінню за спиною батька Махна, не яровизував озимі і не озимував ярові, перетворюючи їх на кущовий овес, не перейменовував Січеслав у Дніпропетровськ з метою конспірації наркома залізниць тов. Петровського, ще коли я не був Антоновим-Овсієнком, котрий проголосив нашу державу, незалежну від України, то саме тоді я не був ні Хрущовим, Кагановичем і Петровським, тими єдиними, хто лише не були розстріляні з усіх трьох попередніх складів ЦК УРСР разом із сім’ями близькими родичами і дальніми, я ж ніколи не тягнув до горішніх вікон 1-ї київської гімназії станкового кулемета «максим», аби розстріляти мітинг інтелігентів з привітаннями вступу до міста Української народної армії, й не бив себе в груди протягом наступного життя, прикидаючись усіляко, що цього ніколи не могло бути.

Це не я борюкався попід лавками ресторану «Еней» із поетом Анатолієм чи Миколою Діденком, бо помилково сплутав його з Миколою Холодним чи Олексою Ющенком, з яким я не борюкався під літфондівськими буфетами, як не робив цього в харчовому закладі пароплаву, мандруючи до Канівської Святопоклонної гори, не я перепродав ресторана «Еней», вивівши його зі спілчанства НСПУ...

Це не я випускав щоразу на волю усіх карних злочинців, аби посилювати революційні переворотні ситуації.

Ні. Це не я.

Це не я.

Ба ажніяк не, ачей, аніколи, неможливо, та зродувіку, свята ікона одсохни язик, гей би, та споконвіку, бігме!

– Я б дуже хотіла пофарбувати яйця, – сказала вона й одразу виправилася: – розписати.

– То за чим стало?

– Незручно якось про це говорить, – мникалася вона, – але в мене є така ідея, розумієш, це давно мучає мене... Словом, я б хотіла розписати не крашанки, а живі яйця, розумієш?

Так я вперше довідався, що вона писанкарка.

– Професійна! – щоразу додавала вона, тому що одного разу її показали по телевізору, як вона виводить візерунки на курячих яйцях.

Ми зналися доволі давно, але не були знайомі. А коли нам було знайомитися, якщо весь інститут наляканий інопланетянами, дехто навіть бачив, як вони у пітьмі спускаються на парасольках, неначе Мері Попінз, що адміністрація просто змушена була залякати молодь, що піддасть наркологічній експертизі, отож пристрасті трохи вляглися і все повернулося до узвичаєної колії.

– Розумієш, – нітилася, – скоро паска, й мене вже просто розпирає, мені ж треба розвивати хист, шукати нових форм...

– Чому нових? – зблиснув я знанням архетипів. – Саме ця метода і є найстарішою, це вже потім людство почало вдаватися до підміни, стало анімізувати символи. Чи табуювати? Зрештою, що символізує паска й навколо неї мальовані яйця, вкриті кучерявою травкою? Та весь сексуальний апарат у повному комплекті.

Словом, коли вона поклялася, що робитиме це не гарячим воском, а пензликами, я погодився. Слава Богу, вона відмовилася це здійснювати за допомогою машинки для кольорового татуювання, бо в нас обох не вистачило грошей на неї.

Страшно про такий теперішній процес і подумати, а ще страшніше уявити, як наші предки примітивним кам’яним знаряддям витворяли там по живому кольорові візерунки...

Одна ще біда, що наш вуз скоїв велику дурницю, понабирав цього року абітурієнтів переважно сільських, не подумавши, що гуртожиток на таку кількість не розрахований, отож поселяли їх буквально одне одному на голову, що тепер не знайдеш там не те, щоби тихого куточка, а в туалет навіть пристойно не зайдеш.

Однак Василина розкрила мені ще одного секрета – на Гідропарку вона мала таємні плантації черемші, що дуже поліпшувало вітамінний баланс студентки, а, головне, захищав од грипу та інших інфекцій.

Перша ж її ділянка виявилася висмиканою.

– Ідіоти, – шепотіла вона, озираючи пустку, – вони думають, що це конвалії, й збирають їх. Краще б понюхали спершу рвати.

Так я вперше довідався, що черемша це не черемшина.

Ми пошукали іншого затишного куточка, тут така біда на природі – де не знайдеш прикриту місцинку, то там вже хтось відпочиваючий наклав купу, навіть собаки полюбляли ховатися для такого діла, однак ми хутко здобули чистенького усамітненого закутка, розклали пляжні підстилки, мене мучили деякі технологічні обставини, однак вона спритно обв’язала моє ліве стрічкою й заходилася фломастером над опукою накладанням ескізу.