– ... хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завершив він, тобто помер.

Що тут сталося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет з бюстом заважали плескати, тому вона репетувала «браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, аби випередити всіх, «клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – нема, щоб кип’яченою», «бур-бур», – погодився несамовитий шлунок, «якщо вже дуриш людей, – лаяв він буфетницю, – то роби ж це по-людському, лінь тобі скип’ятити? Думать же треба хоч трохи по такій жарі!»

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.

– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлор хвата, бо када не буде й на нього, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася вона од надто естетизованих колег. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози збризнулись йому з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.

– Зе дер берендикер! – вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Так, що він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшовши з театру, «устигну», думав він, «спокійно устигну» дорогу йому перегородила яскраво-руда пані, і не встиг він сахнутися, як тицьнула розкішного букета:

– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.

– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася ого, що Анатолій Степанович подумав: «якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет у Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст.

– Ви пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу... про Шекспіра...

«Як все-таки добре, що Шекспір написав "Гамлета", а не "Лісову пісню"».

– Зі мною?

– А з ким же іще? Чи не могла би я запросити вас на розмову... тут недалеко.

Нарешті він побачив у іншій її руці чималого кулька, згори випинався бульками чималий коньяк.

«Підготувалася, репетирувала», – подумав він, а вголос:

– Не сьогодні, – гірко прошепотів він.

– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я тут на машині.

Мрія кожного актора... А чого? Перепроситись, заскочити в неї в клозета, а потім... потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але, подумавши, яким був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Це були простецькі люди, і, завважте, зала театру «Глобус» була завжди переповнена.

«Лише не впуститись», – досвідчено благав у Шекспіра актор.

– Переповнена, – промимрив він.

– Чим він їх заманював? Візьмемо комедію «Дванадцята ніч», її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся довга й незрозуміла. Наприклад, велетенська розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків, і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть у нас – що називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли тривав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... «добре, що не в костюмі Гамлета», й Анатолій Степанович щосили уткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не зараз».

– Так-так, – шепотів він, – він пише до Офелії, що належатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали сутенерів, – скорчився він, стримуючи нову навалу.

– Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем Подерв’янським значно ближче до оригіналу, аніж би здавалося, бо про що п’єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню – чи не пародія це?

– Звісно, – погодився він, стискаючи сфінктер.

– Оно за цим сквером, оно мій дім, – показала вона. – Бо молодь не ходить в театр, доки не поставили Подерерв’янського. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зеленого «ірокеза», так це залюбки. Уявляєте, яскраво-зеленого? Кожного нового хлопця приводить показать, сумнівається, ти його краще в театр одведи, та й побачиш, хто він за фрукт, як реагує на мистецтво, вірно я кажу?

– Звичайно, – продихнув він, бо попустилось. – Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого «Павліка Морозова», сказати б, варіант того ж таки «Гамлета» – герой гине, повбивавши родичів також во ім’я ідеалів, але головний наш реж злякався.

– Злякався? Чого?

– Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

В животі знову починалось, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, усі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся рудою, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелії...

Кокетливо встромила ключика в двері. В передпокої він мало не кинувся до санточки, однак прекрасна незнайомка загородила дорогу:

– Ви ж джентльмен? Спершу дама, – грайливо пригрозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклят, Хрущов, хто вигадав суміщений туалет із ванною! Зашаруділа вода й Анатолій Степанович з люттю збагнув: господиня приймає душ.

– Є час! – вигукнув він.

Хапнувши у сінях газети, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстеливши, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтерся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скверик. Не переводячи подих, скинув піджака і хутко почав вимахувати надвір. Вихопив із кулька і набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав килимом букета, нюхав, знову брався до піджака.

– Що ви робите? – почувся сміх.

На порозі стояла вона, Офелія, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та «Linstant de Guerlain».

– Мухи, – з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, – комарі.

– Оце джентльмен, – повірила вона, ляснула вимикачем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Бо світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку – голу і юну сестру, одягнуту лише в ядучо-зеленого «ірокеза», та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того, він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, тобто вони давно завмерли одне на одному, себто затулялися одне одним. Повільно і з жахом нарешті впізнаючи відомого артиста, якому з рук так само випадав піджак.

Я маю право раз на тиждень, але, правду сказати, користуюся раз на місяць, правда, буває, що й того не буває, просто дуже багато роботи, а це таке діло, що один раз од неї відмовишся, то її стане менше, до такої міри, що взагалі припиниться, отож доводиться вкалувать, наче сивий огир, бо якщо помалу усі замовлення зникнуть, то тоді, окрім вільного часу – нічого в тебе не буде. Моя колишня щоразу удає, що не хоче цього, коли я приходжу забирати сина погулять, бо колись це в неї був важіль впливу, однак швидко збагнула, що вже не діє, тобто всі її подруги тиснули своїми дітьми своїх колишніх мужиків, а зі мною, режисером, цей номер не пройшов, бо було дуже багато роботи, реклама, це така клята стихія, що більшість творчих зусиль одкидається, не доходить до виробництва, наповнюючи так звану скриньку невикористаних ідей, де, до речі, сюжети набагато цікавіші, аніж ті, що йдуть в ефір, і це прокляття для креативної людини, її біда в тому, що що тупіша реклама, то більший продаж пропонованого товару, ця закономірність має й страшніше продовження: весь інший телеефір має бути ще тупішим, аби рекламні роліки не виглядали дегенеративними, тому уся інша, краща продукція обзивається фахівцями загадковою формулою «не в форматі», таким чином опускаючи глядача, вони збільшують ефективність реклами, а самі про людське око по всіх каналах нарікають на бездуховність, примітивізм, занепад смаків, тощо.