– Одрізать негайно ногу! – наказав за це хірург.

І хоч він був старший за військовим званням, бо він був майор, наш чоловік знайшов у собі силу вийняти із розтерзаного галіфе пістолет «ТеТе» і направити його на лікаря:

– Я запрещаю тобі ампутацію! – наказав він. – Бо зараз пульой ампутірую за це твою голову!

– Як, ти мені, майору, можеш наказувать? – розсердився той.

– Дуже просто, бо це моя нога, а не твоя! – була відповідь.

І от тут же починається найцікавіше, бо ще дві Зірки Героя за взяття Букринського плацдарму не можуть найти його, бо його швидко весь час перевозять з одного госпіталю до іншого, бо він же був при двоїх своїх ногах, а не при одній лишній. Як і ті, ще дві попередні сохраньонні. Де він, лежачи, зібравши усю свою силу направив її на заживлення ран, і вони підкорилися, потроху починають од цього заживать, але роблять це дуже повільно.

Так, що війна встигла кінчиться.

Тим часом його гармату, з якої він зробив усі свої подвиги, поставили на П’єдестал пошани й написавши, хто саме з неї це зробив.

Що тепер робити? Коли ти завоював оно скільки Зірок Героїв Радянського Союзу – найбільше в світі, а не можеш получити ні одної?

І ж от скориставшися з того, що поранений може з госпіталю їхати безкоштовно, він їде до Москви по правду. По-перше, щоб побачить столицю, а по-друге, щоб поговорить з нею про свої нагороди; що він і робить, щосили стримуючи біль ран.

І в ній, в столиці, зійшовши з вокзалу, він раптом бачить таке оголошення, що йде чемпіонат борців, і ж що він одразу йде на нього й починає перемагати свій біль і показувать зразу всі свої результати – бо він ще до війни мріяв про це, про великий спорт, якби вона йому не перервала мрію.

– Ще вона мені не всю силу забрала, – сказав він і вийшов у фінал.

А спортом тоді керував Василь Сталін, син того самого Сталіна, що червоний геніралісімус, бо він дуже любив спорт. І що він бачить? Якийсь хтось невідомий інвалід може виграти такий конкурс, що перед фінальним поєдинком передає йому через бокових суддів наказ:

«Не сміть виграть фінал. А то хуже буде. Побідіть должні представники моїх повітряних сил. Василь Йосипович Сталін».

Но борець ще з армії мав досвід не довірять боковим суддям, бо раптом бачить: головний суддя чемпіонату не хто інший, як кумир його дитинства і молодості сам Іван Піддубний... І він починає перемагать весь всій тяжкий біль, який в ньому накопичився і починає потроху вигравать поєдинок – не зважаючи навіть на те, що рани йому розійшлися і постала поверх них кров, й він однаково проводить поєдинок до самого його кінця, тим самим вигравши його, припечатавши суперника на обидві його лопатки. І ж всі судді змушені були повернутися до Василя Сталіна і знизати плечима, бо не змогли виконати його наказ – раз на обидві лопатки – то як ти його виконаєш, засудивши чемпіона по очках?

Од чого син Сталіна дуже розлютився:

– Арештувать його! – кричить він на нашого борця.

І ж той не став ждать, а кинувся тікать з Палацу спорту, бо це вже треба бути повним ідіотом, щоб спорити зі Сталінами, якими б вони не були, синами, чи їхніми батьками. Й тут же було віддано наказ усім міліційським частинам ловить і затримувать цього чоловіка, і хоч Василь Сталін був тільки син, а не сам батько, його дуже поважали і всі кинулися по Москві ловить чоловіка.

А він тим часом починає бігати од чемпіонської борцівської нагороди Москвою і не знає її. І ж раптом він в повному попавшому трамваї наштовхується на кого? Свого кумира, легендарного борця Івана Піддубного, який їде сумний додому у готель після такого зірваного чемпіонату.

Вони обнялися і ж раптом Іван Піддубний бачить, що й сам тепер весь у крові.

– Звідкіля на мені взялася кров? – дивується він.

– Це кров з мене, – змушений був признатися чоловік.

– Як? Як ти зміг з такими незакритими ранами – ще й виграти конкурс?

Це так потрясло великого Івана Піддубного, що він тепер сам іде в ложу Василя Сталіна і починає йому там показувати чужу кров, і всі її теж побачили, армійську – і що тепер, хоч-не-хоч, а треба нагородити того чоловіка.

А де він?

А він, скориставшись панікою, швиденько на вокзал і їде додому і плаче:

– Як мені не судилося одержати зірок Героїв, то не судилося й получить Зірку чемпіона.

І ж тепер, не довіряючи госпіталям, які промарудили його цілу вусю війну, він вирішив лікувати свої рани сам. Для цього він зібрав усю свою силу і поселився в рідному селі, де правильним харчуванням буряків і чистим повітрям почав потроху, одну рану по одній, довершувати цю справу.

А всі ж земляки давно знають, що він стільки має нагород, з яких не має жодної. І починають говорити скрізь і скрізь писати й навіть по газетах. Бо це ж не просте діло – по закону той, хто має хоч дві Зірки Героя, мусить за це одержати один пам’ятник собі по місцю проживання – а тут, виходить, у цім підхарківському селі мусить стояти тепер одразу два таких пам’ятники, і це ж нечуваний факт героїзму – якого ніде на планеті Земля більше нема, а тільки в цім самім означенім селі.

Він тим часом викладає в рідному селі фізкультуру і нікуди не їде, хоча йому всі давно кажуть, що Сталін давно помер. Так сильно, що ніхто й не знає, де подівся його синок Василь, лише тихо говорять, що він ніби-то працює тепер міністром авіації в Китаї – а це тепер дуже далеко і що можна тепер іти і ж вимагати нагороди, включаючи і військові.

– Як це так – чотири зірки Героя? – не вірить своїм очам Брежнів, бо він саме тоді став генсеком, читаючи при цьому докладну про борця.

– Дуже просто, це дуже сильний чоловік, тому, – пояснюють йому люди. – Це чиста правда, он же бачите, всі документи на Зірки Героїв є, з усіма печатками, то треба, щоби нагороди знайшли його – бо треба ж дати йому, нарешті, те, що він по праву заслужив. І ж він, між іншим, Ваш земляк, із лічної вашої України.

Тим часом він сидить в своєму селі, і, зціпивши зуби, виконує обов’язки сільського вчителя фізкультури, незважаючи на це, загоюючи при цьому свої тяжкі поранення.

– Інтересна історія, – сказав Брежнів, який став на командну посаду і який почав рахувати, скільки ж це Зірок Золотих вийде в простого вчителя фізкультури, який при цьому ніколи не був політруком, а так і лишався простісіньким солдатом. – Це так получається, що їх у нього більш, ніж лічно в мене, чемпіона міра по орденах? Да хто в світі на планеті Земля повірить у такі басні?

Хоч в його тоді було тільки три якісь Звізди Героя, то він про всяк випадок довісив собі їх ще дві.

І ж не дав борцю при цьому жодної. До такої її міри, що й ще один спортивний орден по боротьбі заникав.

Отак кувалась Перемога.

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

(з гімну)

(апокриф-мініповість)

Чи доводилося кому стрибати парашутом, тримаючи важезне мармурове погруддя? Та ще з невеличкого «ку– курузника», геть не гожого для скульптур?

Цю неймовірну історію розповів старий Пєрцух, довідавшись, що я також належу до гілки, сказати б, «зубро-бізонів», однак не це головна причина: він помирав.

– Як жа так? Тади, в колективізацію, війну, голодомори – я був невмирущий, а тепер, колі навіть карточної системи няма, я што – вжа мушу памірати?

Тому я хутенько ввімкнув диктофона, я не знав тоді, що запис зламався, тому мушу негайно відновити все з пам’яті, отож ця історія не дуже автентична: бо діялося на планеті Сьомий Епсилон, болотистому материкові поневоленої країни Блондонії, яка мала трясовини утричі більше, аніж годилося для щастя, тобто завойовники ніколи не могли сягнути ідеалу – зачистити її, бо та виявилася занадто мокрою, отож її не доконали пашшеки, а передали естафету ідеократам, ці окупували з метою покращення майбутнього й аби захищати од нових можливих поневолень, однак щоразу виходило так, що Блондонію першою підставляли під удар, ідеократи ж не втрималися перед навалою герготів, отож у корінних мешканців щоразу виникало міцне переконання, що це були битви саме за їхнє визволення й дякували кожному, хоча раз-від-разу їх значно меншало: одна вогненна навала обвугливши її з сходу на захід, поступилися не менш палаючій, котра палила, відкочуючи назад попередню.