Це зрозумів лише наш борець.

– Зара вернеться! – зрозумів він.

– Чого ти такий вумний? – уриває його комбатареї.

– Бо він побачив, що тепер велика гармата стоїть нерухома, і тепер її можна спокійно добить.

Бо гармата, бо така, що стріляє по танках – який же німець після цього її пощадить? Якщо порівнять собівартість великої гармати і простої дешевої бомби.

– Тут треба швидко мінять колесо! – кричить наш борець так, щоб усі почули і також начальство.

Ті чують, але нічого не роблять, бо тоді був такий час, що скрізь у ньому був недокомплект – особливо не було домкрата, здавалося б, найпростішої речі в автомобілі.

І ж тоді він бере своєю силою той грузовик. І піднімає од землі вісь, і держе її сам, доки вони нове колесо туди не вставили, і встигли звідти поїхать, бо коли німець прилетів (а літаки дуже швидко літають) то не побачив там нічого, окрім пустої своєї воронки од своєї бомби.

Так само, як і кореспонденти, які бачили весь подвиг із укриття, як чоловік рятував гармату, вони його описали, за що він був нагороджений орденом Героя. Но Зірка ця не змогла його догнать, бо не знала, хто він, і куди поїхав на полагодженій машині.

Бо вони швидко приїхали на позицію і почали розвертати позицію, але не встигли її, бо німець ударив її з танка перший, бо він розумів, що треба встигнуть, бо інакше він може не встигнуть. Снаряд влучив поруч, і комбатареї, побачив, що гармату перекинуто оним.

– Одступать к пункту сосредоточенія! – наказав він і сам перший почав виконувати наказ.

«Стривай, – устиг подумати в цей момент наш борець, – якщо я піднімав автомашину, то я чи й ж не підійму гармату?»

І йому так стало це інтересно, що він вирішив спробувати, що він і зробив не жалкуючи своєї сили. І тут він баче, що танк вже їде, думаючи, що вже нічого йому не грозить. А за ним потроху інщі танки й самоходки, такі ж розумні.

– Еге, – каже наш.

Він бере і починає наводить гармату, хоч він ніколи її не наводив, не кажучи вже про те, що з її не стріляв, але він подумав:

«Як я з мисливської рушниці це робив, то чим, цікаво, вона відрізняється від неї? Нічим».

Бо, якщо хорошо подумать, то танк, як мішень, він і значно крупніший, скажімо, за мисливського зайця, і, до речі, не такий прудкий. І так борцю стало це цікаво перевірити, що він почав націлять її, і хоч на ній не було мушки, він уявив її, що така є уявна, бо флагманський танк був увже недалеко. Коли пролунав перший постріл, який тут же з першого разу й влучив. Танк горить. А інші танки думають:

«Тут не одна гармата – тут же треба бути дурнем, щоб не поставити тут їх десяток в такому зручному для цього місці».

І давать драла.

А він продовжував громити ворога, доки він не втік, рятуючи свої недобитки.

– Головне не кидати бойову зброю! – пам’ятав наш чоловік з-під Харкова. Бо їх не встигли ще нічому навчити з артилерії, але суворо попередили, що втрата її неприпустима.

І хоч він полагодив автомобіля, його поруч не було. Бо той саме виконував наказ про відступ, вивозячи лічний состав на чолі з полковником.

Тоді чоловік бере і впрягається. В гармату, бо йому інтересно, чи вистачить йому сили тягти її по ріллі? П’ять чи сім кілометрів, яких потім виявилося десять. До траси, а там, може, вже хтось підвезе. І хоч він прибув на пунк сосрєдоточенія своєї воїнської часті, но, певно, з великим запізненням.

– Під суд! – кричить комбатареї. – Ти як посмів опоздать? Коли було сказано? О котрій? А ти що собі позволив?

Бо він наказ свій про відступ виконав вчасно. І тут же оддав борця під суд – а суди були тоді ще швидші, ніж запізнення на пунк сосрідоточенія.

І ву самий цей час сюди прибуває командування. Бо воно представило до нагороди того героя к Другій зірці Героя, хто одбив танкову атаку і врятував цілий фронт, не дая німцеві зайти з флангу.

– Де лічно цей чоловік?

А ніхто не може сказати, де, бо суди були секретні, й не розголошували своїх присудів, бо покараних відправляли на смертну кару шляхом штрафбату.

Але, певно, це командування виявилося дуже вдячним за порятунок фронту, що воно само об’їхало усі навколишні штрафбати, й нікого там не знайшли, бо велика на той час була плутанина в списках. І не довелося, правда, не довелося виконатися й нагородитися Зірці Героя.

І от ідуть бої і ними далі йде війна, й доходить вона до Дніпра і треба їй його форсувати. А як це зробити? Бо це був неприступний Букринський плацдарм у вигляді дуже високого неприступного протилежного берега, тут ще треба сказати, що не дивлячись на крутизну берега, німці його чомусь дуже сильно укріпили. Саме тут було вирішено червоними командармами зробити одвлікающий маневр перед штурмом Києва, а що це значить? От то ж бо. Тому сюди й позтягали усіх навколишніх штрафників з України, які були на окупіруваній її території не досягши призовного віку; а шоб німець повірив у це, командувать назначили не кого, а лічно Жукова.

– Значить так, бодренько, – наказує він нашим бійцям, пряча зловісну посмішку свою. – Хто перщий допливе до того берега – Героя зразу – раз! І перший хто на ньому закріпиться – тому одразу! Героя – два! Без проволочок – ордени Героїв і Золоті Зірки його!

Но це легко сказать, а ще важче уявить. Бо коли ти не один, а з гарматою – це ж не жарт, перегребти її на той бік такої великої ріки – яка була наша, а тепер її ворог відібрав – для того, щоб тепер її забирать назад.

Но тут борець точно розрахував одну свою вигадку, яку йому тут же чомусь захотілося перевірить. І ж він хутенько взяв плот і поштовхав його з гарматою перед себе, замість того, щоб по інструкції наказано тягнуть. А штовхаючи, закриваючися тим самим броньованим щитом її од ворожих куль, яких тут виявилося раптом дуже багато. Тому, що їм дуже зручно згори високого нашого колись берега вбивати наших же людей. Але того, хто хитро вигадав затулятися, вони не змогли – що він перший доплив до протилежного берега і підняв вгору руку:

– Я! Я перший!

І ж одразу почав закріплятися на березі, прикриваючись гарматою, рия укріппункт для себе й для неї. Прикриваючись нею для цього. І знову підняв руку і прокричав:

– Я закріпився перший!

Натякаючи на ще одну, додаткову, Зірку Героя.

І ж тут німці зрозуміли, що тепер на крутий берег він не зможе сам-один штовхати перед себе гармату. І тому почали бити прицільно, так, що тепер вони могли це робити не лише кулями, але й мінометами – бо їм дуже заважала тут чужа гармата, яка тільки того й жде, аби до неї переправили рікою ще й і снаряди.

Бо міни можуть падати дуже навісно, не дивлячись, що берег дуже крутий, бо їм дозволяє їхня траєкторія, і вони робили це доти, доки перший десант був убитий там же, де він уперше й висадився. Хто його зна, а може так зробили для того, щоб чужими патронами істребить геть усіх штрафників, яким тоді їхнє командування й не сильно довіряло?

І вже потім газети і ще один дуже хороший фільм знятий з Оляліним, де будуть казати, що з усіх тих перших героїв там лишилося чотирнадцять чоловік живих. Це неправда, бо їх лишилося лише троє поіменних.

Бо коли на їхніх плечах на Букринський плацдарм увірвалася ціла вже армія, скориставшися з того, що німці усі свої міномети зосередили на героях, то потім лише прийшов наказ похоронить тих, хто там загинув, і похоронна команда поховала усіх. Окрім трьох живих. І от вони носять трупи і бачать, як з-під землі з під гармати стирчить ще одна, четверта рука. І рука, певно, почала це відчувати, бо почала собою ворушить, так, що ті спершу не повірили, бо чому це рука звідти ворушиться, нічого при цьому не кажучи:

– Я перша!

Вони ж не розуміли, що це ж, може, тому, що їй в рот набилася земля. Яка привалила її разом з цілою гарматою, яка виявилася цілою й неушкодженою, чого не можна було сказати про героя, якого дуже ті міни порвали на шматки. Коли його одкопали, то він встав. Так, що він потім ішов і ніс свої кишки в руках, доки не дійшов до медсанбату, хоча нога в нього теж була вся порвана, особливо ліва.