Шмотки я заховав у курнику, закидав хмизом, добре, що курей ми давно продали.

Тато приїхав голий, злий і в простільні, з подряпаним лицем, м’яв кучері й розповідав, як вирішив скупатися в річці Луганці, роздягся, склав одежу, пірнув, і як потім його за це повністю обікрали.

– Сволочі, навіть трусів не пощадили... Харашо, що хоч машину не взяли, – зітхав він.

За якийсь час я знайшов потрібних циган і продав усю одежу татову й тьотину. Й подався на станцію Блочок, і навіть знайшов потрібного машиніста.

– Да не, – пробурмотів він на мої гроші, – їх на раз перднуть.

І назвав суму, таку, що й сам присвиснув.

– Ти ж пойми, що по приїзді міні треба оддохнуть послі рейса, а я як мудак должен бігать по всій Москві і ризикувать по спекулянтам, шо, може, й назад на свій паровоз не попаду. Хароший в мене паровоз, «СУ» тобто «Сталінєц усілєнний», дак це пошти шо те саме, шо самогонний апарат... Дак про шо це я? Да якщо й я безплатно пробіжку по столиці зроблю, до однак й на половину лікарств не вистачить.

Тоді я плюнув і пішов купив найдешевший фотоапарат «ГОМЗ», хороший вже тим, що мав великі такі кадри пластинчаті, що й не треба збільшувача, а друкувати контактно. До нього додавалася брошура-інструкція, що теж було дуже зручно. Практикувався я в посадці, а друкував уночі на горищі.

Довелося довго чекати, доки в тата не загоїлися подряпини, й він знову не почав чепуритися, – мив кучері не хазяйським милом, як належить шоферам, а брикетом міської «лаванди». Отож я заліз в кузов під мішки й зачаївся.

Почали вони цілуватися в кабінці, і я дуже злякався, що в мене нічого не вийде. Але потім вони перебралися на траву, розстелилися, пообідали. А потім взялися одне за одного борюкатися, особливо їм вдавалася боротьба в партері. Я з кузова одв’язав поворозочку, одсунув тент і не поспішаючи зробив кілька вдалих знімків, звідси, згори, був непоганий загальний план. Тьотя була вигадливіша за тата, при чому, відпочиваючи, щасливо сміялася, а потім знову кидалася у схватку, тому мені довелося сповзати вниз і фотографувати з-під коліс, ніколи б не подумав, що під машиною так багато бруду, особливо пилюки, а, лежачи, було дуже незручно перезаряджати фото-пластини. Отак я повзав, доки вони в мене не скінчилися, запакував апарат і покотився з пагорба.

Найважче було тягнути нагору в «лабораторію» відро води, воно було важке й незручне, але коли вже розташувався там з банками й реактивами, то все пішло гаразд. Добре, що я вже був дорослим і вступив в піонери, і міг обмотати лампочку червоним галстуком, ситцевим, отож мав червоного фотоліхтаря; вибрав найвдалішого негатива, придавив скляну фотопластинку до паперу й потім подивувався, яка висока була якість контактного фотовідбитку.

Знайти потрібних циганчат було неважко, я продав першу зтиражовану композицію за непогані гроші.

– Хароше фото, – прицмокували вони, – чіткість отлічна.

Ще б пак! Тоді скрізь ходили ще неякісні кілька разів перезняті фотки з блідими трофейниими фрау, а тут же все знято на яскравій природі з класною закритою діафрагмою, кожну волосинку видко, особливо на кучерявому татові. Отак почався мій шлях у фотомистецтво. Таємне, про нього знало лише горище, де я ховав апарата і розчини.

Тиражі зростали. Страшно подумати, але коли я, друкуючи чергову партію відбитків, чув знизу, як хропе тато, то чомусь ці фотки виходили якіснішими.

Довелося, правда, од такої роботи, втратити піонерського галстука, бо він пропікся лампочкою й прогорів. Тато побачив на ньому чорні проріхи й лаявся:

– Курить почав? Гляди мені, – донюхувався.

Але щоразу привозив з рейсу нового.

Машиніст з Блочка прибув зі столиці з першою партією закордонних ліків, добре, що в нас була Москва і в ній були такі гарні пігулки, од яких мама хутко ставала на ноги.

– Що це таке? – дивувалася вона, коли я таємно приносив для неї з чорного ринку твердий жовтий сир.

– Це в Голландії такий роблять. Лікуйся ним, мамо. Тіко батькові не кажи.

– Боїшся? Кажи, де взяв?

– Вступив у «червоний хрест», мамо. І там нам виділили.

– За що?

– Хто хороший актівіст.

– Ти ж, синку старайся. А я тебе не підведу.

Й дійсно, вона хутко йшла на поправку, швидко стала знову молода й весела. Чого не скажеш про тата, бо його почали впізнавати скрізь по області – спочатку циганчата тицяли в нього пальцями та раділи, а потім і в пивних з нього сміялися, і на базарі; дійшло до того, що він не міг спокійно в кінотеатр зайти, чи сісти де за магазином пограти в карти. Навіть в доміно, одного разу під клубом компанія, регочучи, показала йому таке фото.

– Мужик, скидай штани, – надривалися вони, – і показуй оту бородавку! – тицяли вони на зображення.

Тому він додумався збрити кучері й поголив вуса, потім взяв збільшувальне скло, випалив геть бородавку і наше сімейне життя налагодилося.

(з циклу «Швидка проза»)

Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього «Євра-2012», то були вже нічого цікавого не ждали, а, особливо, жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями. Якби не лютий, сказати б, нечуваний крик «а-а-а!!!», такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирвалась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що вона була кругом гола, промчала крізь нас крізь ніч, в чому була.

Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з дореволюційних ще часів, що всі вже й не змогли згадати причину. Бо свідки завжди нічого конкретного не могли сказати, окрім про привидів.

Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чомусь через лівий бюст, де окрім нього на ній більше нічого не було, окроми одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках. Незважаючи на це вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала жоднісінька й одягнена жінка.

Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздогнав голий об’єкт. І ось чому. Бо в Дацька були найкращі нормативи, а, особливо з бар’єрного бігу. Бо хто б побачивши той біліючий її в темряві таз, який за допомогою двох отуфлених ніг скаче через ярки й паркани, той би зрозумівши. Тому Дацько відмовився.

– А якщо це іноземна футбольщиця? – наказав я.

Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і з ним узяв швидкий курс.

Ми трохи милувались, як він це робить крізь перешкоди. Доки не почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно, або в комп’ютерних іграх. Тут ми також й оголили свої «Макарови» і скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випускаючи їхню темряву з очей. Так воно заворожило нечутним хихотінням, що я цілком забувся віддати наказ, щоби оточити його з тилу чорного ходу.

Певно, не про це я думав, бо тихий сміх вже почав активно втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське ревисько, яке завжди буває в маніяків. Од якого б ми поприсідали, якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно, особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.

Й і оніміли.

Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж голий, бо одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще дурніший сміх, ніж бував раніше. Коли ж він побачив проти себе голі пістолети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, великих, як навіть за нашими міліціонерськими мірками, розмірів. Таких, що на ньому був відсутній хоч який презерватив, який, яби він був, міг би запобігти нещастю...