Й почали приїздити міжнародні люди. Й говорити про те, що треба поставити жертвам пам’ятника. Але місцева влада опіралася. Доки не приїхав найголовніший єврейський равин, а в нього був лічний фотограф Гітліра, який потім покаявся і став лічним фотографом равина. І вони ходили тими страшними місцями й читали привезені з Германії списки погиблих, ці списки разом з картами були вже конфісковані у фашистів.

І там було єврейських жертв нащитано п’ятдесят дві тисячі.

Мером тоді в Києві хоть був Давидов, но він продовжував не дозволяти, хоча й був по національності єврей, і вирішив повністю скрить цю таємницю зрівняти те страшне місце з земльой в буквальному смислі слова. Заливши його, накачавши пісково-глиняною пульпою до країв. І зробив це неправильно, бо робив це він під осінь. Прийшла зима і вода в пульпі замерзла, бо не могла з пульпи просочиться вниз, тому що та тверда глина не пускала крізь себе. А коли весною все розтануло, то цей колишній Реп’яхів яр, переіменований тепер навсігда в Бабин Яр – нарешті прорвало. Й затопило Куріньовку, збільшивши кількість своїх жертв. І шоб зам’ять це найновійше злодіяніє, ЦеКа не дозволило даже вслух проізносіть слово Бабин Яр. Бо тім времєнєм євреї почали активно заявлять, що Куреньовська трагедія – це плата за єврейські безневинні жертви, і що далі буде ще хуже.

Хрущов не повірив і приказав Давидову теж не вірить. І що? Хрущов знізвьоргнут, а Давидов і сам одразу помер. Так що все ЦеКа переполошилося, шо і їм за це тепер що-небудь буде, і шоби прикрити свої нові злодіянія, вирішили краще поставити там пам’ятника злодіяніям предидущим, щоб тим самим списать усі гріхи на фашистів. Які, як тепер стало всім очевидно, нічим од комуністів не кращі. Для чого спустило згори іншу цифру нових списків старих жертв: сто двадцять вісім тисяч євреїв і триста тисяч совєтских воєнноплєнних. Чиї цифри точніші – трофейні німецько-єврейські, чи хрущовсько-брежньовські, ніхто не скаже, бо тут появилися злопихатілі, які взагалі не визнавали ніяких єврейських цифр. Бо доводили, що у часи фашизму євреїв було ними убито шість міліонів чоловік, тоді як у всій окупованій німцями Європі євреїв жило разом взятими до п’ять міліонів. І шоби зам’ять ці усі цифри разом, вирішили поставити пам’ятника «Загиблим совєтскім гражданам», не називая, хто, коли, за що погиб. І так почали ставити пам’ятник, щоби знову збити з толку мірову общественность і усю її аерофотозйомку, яка ведеться тепер спеціально для цього з супутників.

І цьому виною мародьори. Вони точно знали місце розстрілів і там розкопували, щоби знайти собі золото з зубів те, що німці не помітили й не забрали. А навколо були вже для прикритія цього страшного місця завгодя посаджені й повиростали густі ліси, яких під час війни не було. Щоб чесним людям було страшно ходити. Там під видом охоти на диких лисиць і зайців часто проізводілісь вистріли, – шо туди й міліція боялась показаться, пугаясь розкиданих кругом людських черепів. Й так сильно, що багато хто із мєстних, наколупавши золотішка, поставили собі нові доми й автомашини купили ще в голодні послівоєнні страшні годи. Й продолжали це дєлать і впослі, а тим часом наші начальнички сорівнувалися мислями: ставить пам’ятника, чи ні?

Тут саме до влади приходить новий главний архітектор города Кієв. І хто це? Та той само колишній мальчик Іванов, який лічно знає всю правду, особинно ту, яку був перекрутив невірно Еренбург, помінявши гіографіческі місця містами.

– А якщо мені за це теж щось буде? – обезпокоївся Іванов, зная долю попередників своїх і почав помагать ідеї пам’ятника. І вчасно це встиг зробити, бо вмер він молодим цвітущим мужчиною у возрасті пітідісяті лєт. Но, слава Богу, устигши це зробити після поставлення пам’ятника, а не до. І поніс на той світ правду про істинну назву Реп’яхового яру, переіменованого не без його славнозвісної помощі в Яр Бабин.

Яку взнав своїми каналами Віталій Коротим, бо він був прораб Перестройки.

– Нємєдлєнно знімать кінокартину про правду, – каже він режисерам.

Бо Перестройка тоді вже бистрінько потроху нарешті кончалася, і це ніхто краще за Коротича не знав. І він боявся не встигнути, доки є гламним редактором «Огонька», який заступив собою тепер газету «Правда». От беруть такі довгі клєтки й починають туди ловити з усього Київа голубів. Щоби почать свою кінокартину про правду Реп’яхового яру з того, що над Реп’яховим яром летить тисячі птахів. От вони привезли ті клітки й націлили на той «Цирк» свої кінокамери, й одкрили клітки. І що? Голуби всі полетіли в протівоположний бік. І камери нічого не зняли, лише даром потратили пльонку. Так фільма й не появилося, так правду ніхто й не взнав.

Бо коли Еренбург після війни виступав на Нюренбергському процесі, де требував вознагардить фашистів за масові убивства, він і сам не подозрівав тоді шо? Що самолічно сплутав усі карти, чим погубив своїм пером журналіста таку важну тему, яку був сам і приодкрив. Не тільки в смислі ігрових карт, але і в смислі гіографіческіх, чим привів міровую обществінность к тупіку, сам возбудя її. Погубив процес! Бо був пісатілєм, не журналістом, і тому мав сильнішу уяву, чим би її нада для правди й наніс народу свойому більше вреда, ніж пользи.

– Нада за це всю Гирманію за це перепахать, а потім цю ріллю посипать сіллю. Щоб ніколи на цій землі нічого більше не росло! – взивав він там з високої трибуни, переплутавши перед цим маленьку вуличку з яром. Но тим самим заплутавши вкінець міжнародну правду...

Но поскольку аерофотоз’ньомка не совпала з фактами – йому в цьом й було отказано по цей день.

Коли тобі видихнуть в лице сигарний дим, ти смикаєшся, одкриваєш очі, а над ними раптом – зорі і ніякого тобі смороду. Головне, що довірений тобі міст на місці. Під ясний ранок, о четвертій коли отак швидко прокидаєшся, це означає одне: заснув вартовий; ти вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холоднечу, стримуєш лайку, бо навколо сплять невинні бойовики; доповзаєш осінньою твердою землею до передньої чати. І маєш єдину радість од того, що інстинкти ще всі при тобі – так і є, Степан спить в позиції «напоготові». Обережненько одтуляєш йому од руки скоростріла, знаючи, що йому сниться сон про те, що він не спить; лише потім торсаєш за плече.

– Якого чорта? – тіпається він, хопившися зброї, відчувши, що її нема. – З твоїми жартами, – хоче лайнутися він, але її однаково нема. – Я не спав, – мружить очі.

Глипнувши, він зрить попід ногами розібрану геть свою стрілячку, і, заціпивши зуби, вправно починає складати.

– Ну? – питаєшся ти в нього, сподіваючись на каяття.

– Та кому цей мостик потрібен? – не бажає його він. – Ото нічого робить, ганять нас сюди.

– А чому нас послали з бойовими набоями? – шепочеш ти до побратима братніми інтонаціями.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло. На нього саме виткнувся доволі спортивний загін незнайомців, тобто однострої на них були не наші. Якби не рипала галька під їхніми підборами, усе це б скидалося на Степанів сон.

– Штабна перевірка? – ще й досі намагається не прокинутися він.

Однак ти не відповідаєш, бо відповідь є видною крізь твого оптичного приціла – серед тих незнайомців впадає в око, що вони, по-перше, занадто різного віку, а також задуже спритно рухаються, як про регулярних федералів. Степан припадає оком до свого й напевне бачить, що перед загонові веде дивний чоловік – геть у чорному комбінезоні; він би удавав з себе ніндзю, якби не вогник, якого старанно затуляв кулаком; отут ти міг би забожитися, що в жмені його побачив сигару. Який вояк, бодай з найманців, може дозволити собі сигару? Хто цей начальничок такий і яка в нього психіка, – уявляєш ти з огидою ту психіку, – щоби отак, йдучи в рейд, смердіти сигарою?

– «Кому цей місток потрібен?» Оно в них запитай, – сичиш. – Ану шуруй, тихенько підіймай наших, – люто шепочеш до Степана щоб той, нарешті, не вдавався до дебатів, одповзаючи.