Бо німці тримали все те в страшному секреті, щоб ніхто потім нічого про них не взнав. Бо, може, хтось потім і зацікавиться, чому вони вничтожали циганів і пойме, хто на цім світі настоящі арійці. І євреїв, які теж дуже на арійський народ претендували – і тому нікого дивитися на рострілів не пускали. А мальчиків таких, тіпа Іванова, пускали, бо не думали, що з них взагалі щось потім виросте путнє. І тому мальчик тоді ще Іванов продолжає свій розказ:
– Потім туди привезли всю нашу Дніпровську флотілію. Німці тоді таких річних флотіліїв не мали, і тому не знали, як з нею боротися; – а флотілія знала і громила врага, бо тоді німці не могли взять її ніяк в окруженіє. Бо ріку, ти її не окружиш. Як усіх інших окружали й брали, й брали. До такої міри під Києвом, шо аж півтора міліона воєнноплєнних взяли тілько тут; – що не знали, що з ними робить і тому відпускали по домам; – або для роботи в колхозах, яких тоді гітлєрізм відновив з новою їх силою. А флотілія, яка не піддавалася окруженіям по причині води, німців дуже разозлила. Бо флотілія плавала кругом і громила, доки в неї не кончився бінзін – от тоді лише фашисти окружили кораблі сухопутно і взяли їх у плєн. І привезли їх на Сирець, щоб там спокойнінько разстрілять. Но моряки були моряками і взбунтувались. Тоді німці натравили на них своїх конвоїрів, а ті натравили на них своїх собак. Німецьких, дорогих таких овчарок арійської породи. Но моряки, хоч вони були й простими річковими, а не морськими, почали голими руками тих собак перебивать. Разом із конвоїрами. І тоді німці, бача той клубок неразберіхи, для ясності розстріляли його з кулеметів разом зі своїми конвоїрами, не щадя навіть їх, собак німецької овчарської раси. А ми, малі, лежали й дивилися на це, хоч нічого не понімали, но розуміли геть чисто все.
– А коли євреїв? – наполягав Еренбург. Бо він був у не в плащі, а в цьому, як його, ну такому, що не пальто. В макінтоші! Бо він був із столиці і модно міг одіваться, й тому мерз, бо була в Києві осінь сорок третього года.
– До євреїв були ще буржуазні націоналісти. Й де вони взялися – коли німці одсвобождали Польщу з одного боку, а наші – з іншого її боку, то получилося так, що наша Західна Україна, це по суті, восточні колонії Польші. Де польські переселенці самими ними так просто і ясно й називалися: колоністи. А проти них виступали хто? Бандерівці. І з ними боролася тоді ще вся польська поліція, бо Бандера їхнього самого гламного начальника убив. І вона составила списки всіх націоналістів. А коли німці захватили Польшу, то ті всі списки передалися поляками до їх. Щоб коли німці встрєтіліся по-братньому з красними в Львові, то обмінялися учотом, приложили до них ще списки, передані їм з ГеПеУ. Бо тоді наші з фашистами дуже дружили, зо всіх сил, шоби щосили не догадуватись, що між ними буде війна. І з цій ціллю передавали один одному списки їх общих врагів. Потім пофамільно виловлювали. Шоб не допустить провозглашенія вільної України, як це вже було во Львові, коли фашисти його були захопили вдруге. Й розстріляли, кого змогли.
А євреїв вони собирали не виборочно, як націоналістів, а зразу всіх. Бо їх було дуже багато, більше, навіть націоналістів. Ж Гітлір лічно був містік. І провозглашав свій народ Божим народом. І тут получилася в нього накладочка, бо вже один Божий народ був. І це були лічно євреї окроми циган. Бо, як Гітлір, ба, того не хотів, а католіниська німецька вся релігія теж состояла лічно з євреїв, включая в них лічно й Ісуса Хреста. Но Гітлір був сам майже єврей і всі ці тайни знав. І шоб ніхто не здогадався про це, він рішив унічтожить усіх євреїв, щоби очистить для німців усе, що вже було Божим.
Включая німнарод. Бо «європа» і «євреї» – однакові слова. Бо євреї є аравійці, а не арійці, хоч це теж дуже похожі слова, но походять євреї лічно з полуострова Аравії. Але слова – совпали. Шляху назад не було. Це була така страшна акція, що в неї ніхто не вірив. Навіть самі євреї, бо вони були думали, що вони одкупилися од фашизма дєньгами.
І Гітлір придумав хитрость, тіпа сталінської, що він буде наче робить тут, в Бабярі, щось таке тіпа Біробіджаньского автономного округа і для цього почав собирать усіх євреїв з України, вистраювать їх у колони і вести на Сирець. Місце, де тоді собралися докупи всі кладовища – православні, караїмські, єврейські, татарські, монгольські і навіть протестантські. І там од православного кладбіща прорили бульдозером страшну траншею. Який точно стояв під теперішнім карандашом – Телецентром і точно вів до такого місця, яке називалося Цирк. Но Центр не винуватий, бо його строїли спочатку як архів компартії, яка вибрала собі іменно це місце, щоб таким чином запечатать правду про нього. За що компартія й була наказана в 1991 році, наказово прекратя свойо существуваніє, поступившися цією спорудою під Телецентр, який получаїться тепер ні в чому не винуватий.
А шо таке «Цирк»? Це така арена тіпа амфмітіатру, за що її так і позвали, бо вона була одним із менших ярів-одрогів так званого величезного Реп’яхового яру. Де були дуже тверді глини, що позволило удержувать їм крутізну тридцяметрової висоти урвища. І над ним німці бульдозерами вирили таку тірасу, як наче для зрітілів гальорку цирку. І от спеціально на православному кладбіщі усіх ївреїв роздягали під предлогом дізінфекції одєжди і заганяли у ту страшну траншею чоловіків окремо од жінок. І били іх там шомполами, щоб деморалізувати і шоб вони самі, штовхаючи одне одного, бігли до тої прірви. По другий бік якої стояв кулемет, який бив по людях і вони падали вниз. Й не стріляв він лише з перервою на обід, бо в німців був тоді такий сильний порядок з прийомом піщі. Поїдять, а потім знову розстрілюють.
В перший же день єврейського розстрілу піднялася в Києві нелюдська страшна жара, шо навіть німці не ожидали з усією їхньою скрупульозностю і од убитих пішов тяжкий дух. Тоді німці позбирали усю в Києві звезли туди всю карболку й залили нею полностью дно Реп’яхового яру. Но крові було навіть більше, що вона вступила в хімічну реакцію з карболкою і все дно страшного яру закипіло, стало червоною піною.
Еренбург записував. І про те, що розстріли велися по всіх тих кладовищах. Де німці ніколи не розстрілювали православних на православному, а татарів на татарському, а навпаки, тільки на протівоположних. Щоб посварить всі народи між собою. І про те, що фашисти потім робили євреям ексгумацію, бо багато хто з них не здавав, як положено було, а ковтав золото; но потім фашисти почали просто перепалювали трупи і з попелу виймали щодня по чемодану драгметалу. Ця переплавка відбувалася само в тому місці, де тепер і стоїть пам’ятник погиблим, і нехай ніхто тепер не говорить, що він стоїть не най в страшнішім місці. Бо цей, по-відіму, опит і навчив їх потім палити в усіх наступних своїх концтаборах людей без ексгумації, а одразу.
Потім Іванов побачив, що Еренбургу стало дуже погано. І він повів журналіста до себе додому. Бо це було-таки ближче, ніж до центру Києва в готель. Іванов жив тоді недалеко звідти в бабусі од того страшного місця. Не помню, може, аж два чи півтора з половиною кілометри на північ, за теперішньою Окружною трасою, аж за Кириловською церквою. Там вони одігрілися чайом і пісатіль-журналіст запитав:
–А як називається ця мєстность, де ми тепер?
Бо це був, фактічискі, закавулок із п’ятьох хат, де жили чомусь переважно старі женські люди. Але табличку він мав, во імя малінького такого ярка.
–А дуже просто, – відповів Іванов, – а називається вона: «Бабин Яр».
Отам саме Еренбург сидів і писав ту страшну статтю. А написавши, почав думать, як її ж назвать для найстоличнішої газети «Правди». «Реп’яхів яр?» Назва ця не здавалися письменникові точною. «Сирець?» Ну вже точно, шо вже «Цирком» її не назвеш, то це напевне. Він довго думав, доки не визирнув у віконце, де на протилежному домі не побачив вивіску з назвою вулички «Бабин Яр». І назвав так:
«Репортаж з Бабиного Яру». Не назвою, де бачив. А назвою, де писав.
Так він сильно назвав, що потім, тут же по публікації цілий увесь цей регіон далеко на Сирці змушений був перебирати на себе ці два страшні тепер для кожної людини слова. Возведя цим самим прокляття на якусь безимянну бабу, чиїм іменем було неосторожно колись названо зовсім ні в чому невинну вуличку, таку, що там, може, взагалі і яру ніякого ніколи не було. Тут треба понімать, що газета «Правда», це була найгламніша інскстанція правди, і вже що як назвала, то так і буде, напримєр Сєрґєя Тюленева назвала «Тюлєніним», то після того всю його оставшу в живих сім’ю заставили помінять на таку фамілію паспорта. Або ще лучче: хто знає, що жив такий Андрій Стаханов? А совіршив він подвиг, за що його газета «Правда» назвала Алєксєєм і так переіменувала, що сім’я його змушена була перейти на материну хвамілію і рідна дочка його й дотепер працює ізвєсним диктором на Центральному тілівідінії в Москві, но про це тепер ніхто не знає, а город Стаханов носить його ім’я, хоча він не там совершав подвиги, а в Ірмені, за що Ірмино, аби приховати полностю таємницю Андрія було переіменовано в... Теплогорськ. От такі чудеса робила Москва з Україною во імя своєї «Правди», але потроху справжня правда вийде нагору, як кров над карболкой.
