– Бо в нього есерка Каплан стріляла отравленими пулями!

– Ага, вона ходила в Кремль в бардель до його любовниці Інесси Арманд і вмочала їй в утуди ті пулі, щоби потім в нього отравлять!

Мама тихо встала, накинула на плечі в’язану із верблюжої шерсті шаль, яку вона берегла з евакуації, й мовчки пішла до сусідки, бо в тої був телевізор.

Я плюнув, а потім швидко згадав, що дали гарячу воду, й вирішив скупатись. Коли чую, як в двері тихо подзвонили. Я подумав, що мама вернулась, чомусь серіал швидко скінчився? Хутко вліз в кальсони, шовкові такі, ну, майже шовкові, за двадцять років вони стали шовкові, бо рівномірно витерлись, мама дуже слідкувала за ними, вона дуже слідкувала за всім, у неї нічого не пропадало.

Одкриваю двері, а там замість мами беркут з автоматами, з бронежилетами, брязкають наручниками, один тиче мені в лице паспорт матері й кричить:

– Це ти іздіваєш рідну матір?

– Я?

Такі всі генетично модифіковані:

– До нас поступила усна заява, що тут іздівають ветерана праці й партії!

– Я?

– Головка од буя!

Хапають мене з мокрою головою і як був в кальсонах на босу ногу повз зацікавлених сусід і перехожих тягнуть сракою в бобік, але не так, як положено мордою вперед, а навпаки, потилицею, но я був згрупірувався, підібрав ноги з переляку і вони мене помитим чистим гузном по сходах, лясь, лясь-лясь, сусідям радість, що нарешті шовкові кальсони побачили; по асфальтах шерх, шерх, слава Богу був мокрий сніг і ковзалось, отак на босу ногу й кинули в багажнік, я лежу там і радію, що по бані навіть пива не встиг ковтнуть, не встиг я отямицьця, як мене знов витягають, і знову голою сракою тягнуть в ніч, голими ногами по голому снігу повз різні колючі дроти, а калюжі попалися вонючі, в мазуті, тіла рибою бздять, моя ж срака не знала, а поки зрозуміла, то її всю обдерли до крові по одходах з чешуями-хребцями, не щадя при цьому кальсони, які даром двадцять років береглися, щоби отут продірявитись до кісток, як наче, кажу, Зою Космодем’янську босими ногами по босому снігу, хто така Зоя Космодем’янська, питають, кажу, її отак в кальсонах тягали фашисти, ага, кажуть, і почали тягати зигзагами, і кидають мене з ними в камеру, що навіть зеки полякались, побачивши таку мою сраку; що, до речі, її рятувало од сексу, тут по традиції, політичних не дуже шанують, но хто захоче любові в крові і в мазуті? Ніхто не захоче, навіть зеки.

– За що такі питки?

– Не знаю, ні за що.

– Га-га, тут всі ні за що!

– Ні за що, – кажу, – за Леніна.

– Га-га, за Члєніна! Дак ти ідейний?

– Навпаки, – кажу, – наоборот.

– Дак хіба тепер за таке катують?

– Ви ж бачите...

Камера вмовкла, думаючи про новину.

Словом, почало моє гузно гноїтись, доки не дали мені зтоптані тапочки й повезли під суд. Суддя, женщина така строга так суворо питає мене:

– Петренко Олександр Іванович?

– Ні, – кажу я їй, і вона дивується, – Сидорчук Петро Миколайович.

В неї очі стали дибом од такої наглості, бо вона ще не знала, що я кажу святу правду; альфівці, коли забирали мене, то сплутали мене з паспортом моєї матері й записали її фамілію, звідки було суду знать, що батьки мої розвелись ще до війни і я ношу позивні батька? Який уже тоді здогадався був, куди вона відкладає кожнісіньку копійку, на відновлення культурних пам’ятників, і втік.

Суддя на комп’ютері швидко навела справки, а тоді питає:

– В чому обвиняєтеся? – намагається хоч щось зрозуміти.

– А ось в чому, – повертаюся я до суду спиною й обнажаю окровавлені кальсони, а, особино, окровавлені мої запахи – всі тільки ахнули.

– Сплутали мене неізвєстно з ким і піддавали при цьому лютим питкам, щоб я признався, що я це не я.

– Вас піддавали сексуальному насильству? – бо я показав їй ще раз.

– Де?

– В бобіку, чи в камері?

– Не знаю, був під безсознанієм.

Суддя швидко починає гортати папери:

– Дак ви ще й перебували в тверезому стані? – дивується вона, а тоді ще більше: – Дак вас арестовано по усному заявлєнію? – Не знайшла вона потрібного папірця й непідробно злякалася.

– По ложному несуществующому? – аж перепитала молоденька секретарка, з жахом не дивлячись на мою пошматовану одежу.

– Одкуда мені таке знать, як я не той, хто є. Наполягаю на безоговорочній дезінфекції.

Тут вона зробила дві помилки: по-перше, дала направлення мені в кальсонах у лікарню, а, по-друге:

– Ви оказували сопротівлєніє при арешті?

– Ні, тільки підібрав ноги.

– Ага.

Й винесла мені за це вирок на всі ті три дні ув’язнення, що я пробув у сізо, мовляв, не дарма ж органи трудились.

Я лежав вдома, лікувався, мати махала кальсонами од сраки мух і сльози, бо вона повикидала всі молотки, а драбинку заховала аж на балкон до сусідки:

– Синочку, ми стільки ж разом пережили, і війни, й розрухи. Невже ти думаєш, що я могла після всього взять і здєлать в міліцію заявлєніє? Я просто подзвонила в ЦК і як ветеранша партії і як краща взнощиця попросила вперше в неї хоч якої посильної помощі, що мій син іздіває мене ідіологічіскі, глумля топча святині.

Мама штопала кальсони, я слухав, утираючи їй сльози, но при цьому я думав, доки не забинтував кровоточащий речовий доказ і пішов з ним написати на суд заяву, що мене, як несправедливо засуджено по неіснуючому звинуваченню, довго валандали. Навіть раптом оту неіснуючу письмову заяву на мене «подану» принесли:

– Читай, – показують.

– Це ха-ха, а не заява. Тут же почерк молодий, от як у вашої секретарки, ну, аж ніяк не почерк ветеранші партії. От на спор – проведем графологічну експертизу?

І хто б повірив? Я виграв повністю, що мене було додано останнім до того довгого списку, реабілітовано; правда, жаль, не посмертно.

– Я тут таке розкопав... – почув я в телефоні замість «здрастуй», що подумав, наче йдеться про криміналітет.

– Що? – намагався упізнати голос.

– Це Толя, – здогадався назватися він. – Ну, той екскаваторщик, що копав вам під дачу.

Як добре мати знайомого екскаваторника, особливо, коли дуже цікавишся історією, доки він копав мені фундамент, то вигріб чимало трипільської кераміки й ми за обідом мали довгу розмову, де той бідкався, що нічого не знав, а міг так багато знайти:

– Якось раз я – раз, а там пусто, кістки, труха всяка, нічого цінного, я – раз, аж вирив котел, мідний здоровий такий, но зелений весь, вже в дірках, нікудишній, шо я навіть не став в металолом не поніс, бо весь гнилий весь.

– Та це ж скіфський казан, – підскочив я тоді, – а що ще там було?

– Взагалі пустий погріб, я заліз був, а там такі наче тіпа наконечники для стріл, но злиплися, негарні такі, мідні.

– Ну?

– Погнав ковша далі, доки все не вигріб.

– Куди?!

– Як, «куди», в самосвала, хто ж знав, шо скіфське, – бідкався він.

А тепер його збентежений голос я насилу впізнав, бо дуже сам розхвилювався не менше, уявивши там нові скіфські чудеса.

– То що розкопав? – затрясся я.

Довга пауза, потім він тихо й перелякано прошепотів:

– Саркофага... тіпа такого з камня весь.

– Стій! Не рий! Де ти?

– Під Лаврою, під кабель канаву тягнем, ну тіпа, на пригорбку там, ну, тіпа, на горі, – насилу пояснив він, – під тьоткою, що Родіна-мать.

– Нічого там не чіпай! – кричав я, біжучи, натягаючи штани.

Над канавою юрмилися різні перехожі, гаряче сперечалися, бо внизу напівзасипано визирав гранітний саркофаг, так гаряче сперечались, що Толя раз-у-раз одганяв їх од ями ковшем.

Я стрибнув донизу, і тут мені на голову посипалися студенти на чолі з професором Толочуком, що лише можна подивуватися, як швидко чутка облетіла Києвом.

Лопатами хутко й обережно поодкидали землю з різбляних в граніті візерунків, на скіфський стиль не схожі, а радше на наше барокко.