Ну, добре, ну зняв ти джинси, ну наістязався чи не наістязався, ну будь же ти при цьому людиною, ти ж бачиш, де авто, а де мотор, ну виклич же ти «швидку», що тобі варто, вона ж не буде за тобою ганятись за джинсами, їй і без тебе мороки хватає, так ні, тіко диркнув мотор, мотоцикловий, імпортний, «ямаха», щоб тебе до сусідньої верби доніс, ич як газує, навіжений, що тобі тихіше їздить важко, бач, тут може люди лежать, може в них й так голова бо-бо, а, може, й не тіко голова, може в них й ще живе осталось, щоб отак над вухом дирчать, що я од злості вирубався, мабуть багато пролежав, бо коли з мене куртку стягали, то мотора вже не було.

Куртку, таку понтову, вже нишком розщібають і тягнуть, Боже милий, скіко я за нею помотався по білому світі, й тепер лежи, стискай зуби, щоб не ойкнуть, не заплакать, терплю, а що робить, прощавай, «Вернона», жаль лише, що недовго ти мені служила, врубаюсь од скреготу, а не встиг, бо колеса, всі чотири, з глибокою профільною гумою – тю-тю. Врубаюсь знов, бо сука якийсь тягне бампера мого заднього, ти його туди, сука ставив, з подвійним нікелем, ти хоч тямиш, що ти тягнеш, жлоб поганий? Це ж такий сука, що може ти бампером в лобок. Не встиг я прикинутись мертвим, а з мене рубашку скидають, ну не ну? Зривають просто, щоб перевірити, живий я, чи ще ні, а далі найстрашніше, прокидаюсь од потужних фар, Боже, ще один через того струмочка злетів і просто на мане, фари ще ближче, ці глобалісти кляті джерел наробили, я лап – а вже й труси стягли, сліпить, чорт з ними, з трусами, не нові, добряче не нові, тіко душу мені оставте, бо, слава Богу, її стягувать, може, ще не навчилися стягувать, «ожив», чую над головою,

«пропав», думаю, не встерігся, ці вже точно доб’ють, вислідили, «ясно, що ожив, тут хто хоч оживе – скальпелі ж тупі», чую над самим вухом, і потроху бачу, що фари не зо грузовика, а медичні, хірургічні такі, як у кіно показують, «ти ж не наточиш», «ага, якби я точив, то тут ніхто б не ожив би», я отак краєм ока глип, а це хірурги в халатах і намордниках, ну, слава Богу, вже нічого з мене зняти, може не доб’ють за це, ну, нічого, може й оживу, я вам покажу, виїду на трасу і потроху поназбираю собі все назад, і джинси, і, дасть Бог, нікель і «Вернона» моя вернеться.

– Хаапсаало, – назвав себе водій і салон схвально загудів, адже вже півстоліття тут в Данії не було фінських емігрантів, звідкіля ж узявся оцей?

Він хотів рушати на трасу, але пригадав, що на ньому коштовний швейцарський годинник і продемонстрував його, пильно глянувши.

Салон прореагував, мовляв, у нас, скандинавів, навіть остарбайтер може дозволити собі таку цяцьку. Це було помилкою, бо той збагнув, ще має декілька хвилин, і, щоб засвідчити пунктуальність, виліз зі прозорої кабіни, обійшов тролейбуса і чомусь стукнув каблуком об колесо. Навіщо він це зробив? Адже тут від часів винайдення колеса ще жодне колесо тут не спустило, такий досконалий суспільний лад.

Зненацька од незначного удару тролейбус поїхав.

Салон вкляк, а, особливо, водій, отетеріло втупившись у рухомі вікна. Потім він щосили стрибнув у скляні двері, сподіваючись, яко цивілізована людина, що вони автоматично відчиняться. Пасажири ахнули, тому що ні. Ляснувшись лицем у гартоване скло, лишив сопливий відбиток. Підвівся й неймовірно плигнув ще, але тролейбус його знов відкинув. Тут я втямив, що автоматика не спрацювала у водія, бо він стрибнув не в ті двері, адже передні відчинилися, а не ці. Од удару він не підвівся, а я спокійно й зачудовано споглядав, як тролейбус набирає швидкість, «певно в нього добрячий автопілот».

Пасажири ще не отямились од другого сопливого відбитку і їхня пауза передалася мені, адже ніхто не зіскочив з місця. Я завжди любив сідати спереду і тому побачив, що тролейбус таки поволі сходить з траси, не ставши чекати, кинувся до кабіни і протиснувся крізь вузьке віконце, але зачепився пупом. Усі мовчки споглядали, як я сіпався, долаючи зимову вітчизняну одяганку, яка позадиралася, бо крісло не пускало досердини.

«Рвати труси», – спалахнула рятівна думка і я вкрутився, дотягнувшись відбитками пальців до керма, провернув і машина вирівнялася на колії. Полегшено розслабив пупа, але почув невдоволений гомін, не знаючи скандинавської, утямив лише одне міжнародне слово «ліценз», особливо верещала передня дама, обурено тичучи долонькою, так, що до мене дійшло: вони питають, чи маю я ліцензію на керування комунальним транспортом?

«Ще не встиг отримати», – хотів сказати, але згадав, що не знаю норманської мови.

– Ноу, ноу ліценз, – пояснив, і тролейбус обурився; саме тут дорога запетляла, салон вмовк і я таки встиг щасливо вписатися у звороти.

Шлях пішов униз і тролейбус набирав обертів, пасажирів заціпило, а мене дивувало, що ніхто, як би годилося, не сновигає салоном, що то значить суворий нордичний порядок, якого вони додержують за будь-яких обставин.

– Будь воно прокляте, – пригадав я, як не хотілося їхати на цю конференцію, нудну за темою «Геополітика соціології», але мої родичі, дізнавшись, що вона таки англомовна, а, головне, які великі там платять добові, буквально випхали мене на ці терени, щоб я хапнув трохи валюти. Отож, економлячи кошти, я скрізь ходив пішки, виправдовуючись псевдонамірами оглянути незнану архітектуру міста, так ні, чорт мене смикнув, побачивши небаченого «шатла» – тролейбуса, незвичного за дизайном, сісти в нього, щоб ще краще роздивитися пам’ятки крізь нечувано прозорі вікна. Вибивши автоматичного жетона, я необачно опинився всередині технічного чуда.

... Саме тут на перехрестя сунув автобус, вірячи світлофору а не власним очам, я тіпнувся дотягтись до клаксона, але де! Той перся, переконаний у непорушності світобудови. Однак славні нащадки вікінгів заверещали так, що навіть досконала наша звукоізоляція не завадила автобусу почути і він вивернув кермо, пролетівши боком, ледь торкнувши бампером; відчувши, що я й сам кричу, я повернув машину туди, куди мчали нас бугелі, тіпаючи дротами; а вказували вони, слава Богу, на під’йом.

– Мамо рідна, – перейшов я на шепіт, бо машина потроху уповільнювалася, незважаючи на мій пульс.

«Хоч би поліція побачила нас», – не встиг я подумати, як згадав, що геть не бачив жодного полісмена, «а навіщо вони взагалі тут, адже такий високий соціал, що все й так врегульовано».

Саме тут кучугура снігу рушила назустріч і я відчув, що вона, рухомлена бульдозером, зупинить нас, це був шанс і я вильнув туди, але не встиг зрадіти, як тролейбус легко й потужно пробив її наскрізь, лише трохи скинувши швидкість, слава Богу, не черкнувши ківша, бо тоді би плакали мої криваві добові на сто років уперед.

... Завернувши ще кілька разів, я відчув, що місцина пішла знайома, дійсно, нечистий ніс нас знову повз кінцеву зупинку, так, це саме вона, злощасна, бо я побачив карету «швидкої», до якої на коліщатах гурт медиків котив нашого водія з розбитими соплями, він чинно і зримо насолоджувався високим рівнем соціалу, однак таки тримаючись за свого швейцарського годинника.

– Хаапсаало! – щосили вигукнув я єдине відоме тут слово.

За подвійними товстими вікнами ніхто на вулиці не прореагував, ні медики, ні перехожі – ну, їде собі тролейбус, що в цім такого? Ні навіть водій, який цілком віддався урочистій процедурі.

– Хаапсаало! – сягнув я верхніх регістрів, сподіваючись, що пасажирам набридло милуватись моєю задньою половиною і вони підтримають мене.

Мертвенна пауза була у відповідь. Неймовірним зусиллям ззизивши очі, я побачив, що салон порожнісінький! Гречні скандинави, відчувши ще на тому під’йомі що швидкість упала, негайно повистрибували, хоч би один висмикнув мене з вікна, аби й я; однак вони вирішили за краще полишити, аби рятував муніципальну власність.