– Є й не криміногенні ділери, – сказав я, однак відчув у своєому голосі сумнів.

– Все оні начиналі, як не криміногенні, но вскорє всі бистро попадаються до паханів на службу, – задоволено пробасив піп.

Да, тут і вища освіта не поможе, бо, дійсно, всі ці самодіяльні хіміки хутко попадають на око блотним, а ті – не ментура, од них вже ніколи не одбрешешся, ті не почнуть марудити-судити, чи перевиховувати, а замочать для простоти.

Причесалися ми, помилися, де могли і приходимо у церкву. Посідали, нам батюшка втирає про покаяння.

– Якби це був надійний спосіб зіскочити з системи, то тут на світі не було вже жодного наркоші, – не здавався Антон.

– Бо путь етот не бистрий, а з іспитаніями, – одрізав нашу логіку піп. – Чем тяжолійший гріх, тим дліннєйший од нього путь.

Їх там в їхніх інститутах хорошо натаскують на такі диспути, бо навіть Антон нічого йому не вкрутив, видно, був не розкумарений.

– А як ви, батюшко, знаєте, що воно таке, – не здавався я, – якщо ви самі й не куштували його ні разу?

– А зачем? У ково вєра крєпчайшая, тому нє страшни нікакіє лакомства мірскіє.

Ех, даремно ми втягнулися з ним у диспути ці нескінченні. Він просто не знав, що таке маріупольський крек. Ми дали і вже з третьої дози в нього виникло потужне бажання перевіряти свою силу віри.

Словом, довелося Деці потроху переходить з африканів на циган, бо в тих кайф був не дешевший, але з ними можна завжди домовитися. Однак вони сварилися, що вона робить «безчуственно», тобто сама не отримує, як вони вважали за обов’язкове, насолоди од процесу і ставили їй за приклад одноплемінниць. Доки не наштовхнулися на батюшку, чию рясу сприйняли за жіноче плаття й дуже подивувалися:

– Чого це в тьолкі борода?

Цей феномен надто збуджував їх, і Деця возрадувафлася, що тепер їй поменшало сексуального обов’язку.

Він, правда, опірався, однак цигани грамотно довели йому, що не може бути тут ніякої московської єпархії, бо сама Москва ніколи не хрестилася, а що Новгород, Псков, Володимир і Суздаль прийняли християнство, то це було ще в ті часи, коли вони до Московського кагнанату не в ходили. От вам і цигани, бач, вони вже тоді там були і все на власні очі бачили, сказано, з ними спорить, як проти вітру сцять. Отож і не треба тут комизитись.

Що в ньому, батющі, було ще хорошого? Що він понаводив нас на нові точки з торчками, бо, виявляється, вони часто каялися йому в наркозних гріхах і це трохи розширило нашу базу.

Тим часом батюшку, там, нагорі, з часом хотіли причислить до лику, бо він єдиний в концесії, хто масово почав долучати циган до праведної православної віри, весь народ навколо бачив, як вони так натовпами й сунули до його церкви. Ще й чути звідтіля було гучні їхні крики радості од масового причащання. Аякже, добре, що Деця, виявляється, встигла дечому навчити зі своїх автовокзальних фокусів.

кліповідання

Стовбичило небо, намагалося зазирнути на терасу, однак там був лише один відвідувач, який намагався зачепитися за буфетницю, а та зосередилася на фужерах, додивляючись непротертих. Нарешті музика вмовкла.

– Не доганяю я цих радівів, – нарешті кивнув на магнітолу, – не можу і всьо, ну чого вони галь котять? Блін, шо лише іноді дадуть щось кльове? Що жаба давить весь час путнє передать?

Вона згідно кивнула, крізь фужер дивилася, що той говорить:

– І хто, інтересно знать, видумує такі пісні? Шо іноді отак сядеш і подумаєш: для кого?

Радіо подумало чотири секунди, дзизнуло і відповіло:

– Не всі ми діти цього світу!

Но шо моє є – то моє!

– О, це кльова, – сказав він, бо всі фужери між ними обома були порожні. – Бо я люблю тільки кльові.

Дівчина, не озираючись, намацала регулятор гучності, посилила, динамік аж загарчав на низах, вона трошки зменшила, стало добре чути, як співак змагається з супроводом:

– Не знаю, де себе подіти,

Не кожен тут виграє.

Но так ведеться

На світі,

На цьому світі,

Що не у кожного є.

– От мені нравиться, коли пісня кльова, а коли ні, то не нравиться, шо ти тут зробиш? – він багатозначно втупився в свою чарку з горілкою і вже вирішив надсьорбнути. Однак погляд його переповз на високу склянку з пивом, од чого пухирці там зупинились.

Тут увага перековзнула на нового гостя, який підійшов до прилавку і втупився у прейскурант морозива, вишукуючи більшу вагу з меншою ціною – необережно зморщився на радіо, яке заважало підрахункам. Майка на ньому була виразно випрасувана. На цей час усі фрази під тентом зависли, вимушено і невдоволено чекаючи на свою чергу. Нарешті купив, обдивився обгортку, знайшов там виробника, кивнув до нього радісно, сів, але невдало, пересів у куток, подалі од звуку, і магнітні поля його розпружились.

– Не, ну в натурє, пісні, вони ж як люди, не всі по понятіям. Іноді случаються такі, шо їх вобще не варто включать. Я зразу бачу, хто на шо похожий, од мене не скроїш. А ти як думаєш, мать? – сказав він удвічі молодшій буфетниці.

Вона саме думала, якою з двох мов відповідати. Херсонські степи лагідно віддавали морю колишнє літнє тепло, іноді дихаючи полином.

– Я думаю так само, – поміняла вона фужера; була тут сезонною, а сезон саме почав кінчатися. Ненароком зиркнула на дядечка в окулярах, той посміхнувся чи до неї, чи до виробника на обгортці.

– Тут же так, що навколо тебе багато чого шляється, і треба зразу вчить, бо шо не людина, то проблема, – почула вона голосно.

Той відвідувач не чув, саме розгортав, сподіваючись на холод.

– І це мене не дістає, – проспівало радіо, – бо шо моє – то моє!

– От мені лічно такі пісні нравляться, бо вони по дєлу, а все інше я терпіть не можу, особино я не люблю, коли сюди приходять і морщать носа, – кивнув він на чоловіка, який саме мостив там зручніше окуляри, дядькувато закліпав, намагаючись зосередитися на морозиві, що автоматично намацав солонку і посолив його, закліпав, сторожко лизнув і попередньому присутньому на мить здалося, що губа в того аморальної форми.

– Не треба радіти, – співало радіо, репаючи динаміками од репу,

Що нам не родити,

Самі собі діти,

Куди себе діти, о, є!

Дивовижний вересень втупився у видноколо, бо море вгиналося од власної ваги, щедро розкидаючи лелітки. Дядечко ще раз посолив і уважно лизнув морозиво, продавчиня не втрималася від посмішки.

– І от коли хтось начинає, – почула зблизька, – хтось тут починає вибражать, то я, блін, можу тут всякого кєнта поучить, особино такого, який заплатив за морожене миколаївського проізводства пиздисят п’ять коп., і сидить при цьому тут, дєлая при цьому вид, шо йому тут не всьо нравицьця.

– Та ну його, – фужер у руках буфетниці зупинився.

– Отут ти неправа, мать, – почула відповідь, бо відпустка кінчалася, путівка також, – і, канєшно, можна й так подумать: «ну нехай собі кєнток давиться своєй дішовкой». Но ти, мать, не обратіла вніманія на то, шо пальці в нього із суставами – од чого б це, інтересно? Так я тобі скажу: це коли він дрочив, дєлав неправильно і був скарьожиний в пальці. Не я буду, якщо це не подагра. – Він бере своє пиво, виливає туди горілку, міцно накриває долонею і так усе разом рвучко б’є об коліно, рідина, вибухаючи, хутко зникає йому в роті. – Да. А непогане пивко, мать? Ти таке пробував хоть раз? – несподівано звертається він до дядька. – Ти не слишеш? Ей, подагрик, ти в натурє подагрик? – перекричав він магнітолу, яка невпинно виштовхувала:

– От шо моє, то моє, бо це не в кожного є!

О, є!

– Оце, блін, в точку, – відповів він, ще раз одхекавшись. – Бо я не люблю, коли мені моє хтось портить, я зразу ставлю лоха по понятіям, якщо кому тут шось не нравиться, то не ходи сюди, чи я не прав? Я правильно кажу, подагрик?