Богдан Жолдак

ЯБЛУКА З РАЙСЬКОГО САДУ

Оповідання і мініповісті

Київ

Видавництво «Преса України»

2013

Літературна агенція «Банкова, 2»

Серію засновано у 2013 р.

Жолдак Б. О.

Звісно, центральною постаттю всіх творів Богдана Жолдака є його мова, яку ні з чиєю іншою не сплутаєш. Він сам витворив власний лексичний художницький контекст – і той зрештою явив творчий образ неповторного прозаїка, що заслужено посідає осібне місце в сучасній українській літературі.

Про мовно-психологічну структуру від Б. Жолдака, прозове мислення його, мову, можна писати дисертації як про новоявлений феномен, «запатентований» у світі слова, де вже, здається, відкриття важко здійснити, як про дивовижу рухливого, мінливого й феноменального у своїй невичерпності й непередбачуваності явища, явленого устами численних «людей з народу», як про самобутньо зорганізовану лексично-стильову структуру, самодостатню і в своїй зображальності, і в ліпленні внутрішніх портретів та характеристик персонажів, і в розвитку інтриги добре замаскованої фабули того чи іншого твору. Слово, фраза у Жолдака – то не називання предмета або дії, не інформаційний акт, а щось набагато глибше, вагоміше, суттєвіше; то чергова порція психологічного завантаження, імпульс до розгортання думки чи картини, подразнення читачевої уваги аномальними синтаксичними конструкціями та сполукою слів, часто далеких одне від одного семантично, а відтак практично непоєднуваних. Одним реченням, одним абзацом досягається довершена, вичерпна змістова наповненість і психологічна достеменність зображуваного.

Якийсь час я побоювався, що Жолдак, вдало осідлавши макабреско-суржикового коника, прикипить до його сідла навіки. Наведений щойно період, як і загалом мовний інструментарій розвіяв мої побоювання. І коли кажуть, що в суті терміну «талант» обов’язково має входити почуття міри, то таке почуття в новій книжці письменник явив уповні.

Щоправда, рецидиви ще трапляються, однак їх треба сприймати лише як епізоди, а може, і як своєрідний авторський прийом: ось бачите, яким я був колись раніше – і як вигідно відрізняюся від себе вчорашнього нині! Прозаїк уже не прагне скрізь і в усьому опускатися до мовного рівня своїх антигероїв, мудро передбачаючи марноту наступних пошуків успіху у царині вже розробленій, нехай навіть доволі вдало. Відтак його мовна палітра набула нових забарвлень, а головне – відмова від суржику вибила всі аргументи з рук тих спостерігачів за творчістю Богдана Жолдака, котрі воліли б назавжди закріпити його в реєстрі несерйозних «хохмачів». На щастя, він – письменник серйозний і глибокий. Він іще не діждався своїх дослідників.

До речі, новітніша проза показова також іще з одного боку: тут фабула лежить на поверхні. Це не надто характерне для письменника з того погляду, що його текст можна переказати «своїми словами», тобто сказати – про що воно: і все ж навіть тут вам не сховатися від Жолдакової парадоксальності: переказане кимось іншим, оповідання втратить свій колорит і ту свою невловну суть, яка набуває рис живої душі твору тільки в устах його автора. Маємо, отже, справу з існуванням автономної «закритої» системи Жолдакового слова, яку можна тільки або сприймати, або не сприймати, але яка в жодному разі не потерпить ні косметичного, ні тим більше хірургічного втручання ззовні. За всіма класичним ознаками це і є те, що має повне право називатись літературним явищем.

Не можу оминути однієї «делікатної» площини творчих зацікавлень Жолдака, котрої він послідовно не зрікається і яка викликала неоднозначне сприйняття навіть в його покійного батька. Це – людський інтим, «фізіологія» в чистому вигляді, те, що нині називають сексом. Треба сказати, що й тут прозаїк далекий від самоповторів. Так, він, як і в попередніх виданнях, незрідка іронізує над інстинктами й почуваннями персонажів, часом творить пародійні картини близькості протилежних статей, вдається до шаржування і гротеску (однак, зауважмо, при цьому знову ж таки не принижує гідності «мешканців» своїх творів). Скажімо, на дрібне літературне хуліганство «тягне» блискуче розіграні Жолдаком такі пасажі – і чомусь на гадку приходить симпатичний шибеник і насмішник Тулуз-Лотрек...

Та зримо постають й нові нюанси цієї площини: автор неприховано схиляється до думки, що «сексом» усе-таки рухає почуття душі, а не фізіологія (новела «Слово любов», у назві й змісті якої сама присутність слова «любов» є свідченням нового погляду прозаїка на плотське й «низьке»).

Нова книжка Богдана Жолдака явила його творчий портрет багато в чому знайомий і впізнаваний. Воднораз той портрет бачиться в інтер’єрі слова оновленого, я сказав би – продуктивнішого, усвідомленішого, ретельніше зваженішого. І в кожному разі ця книжка, з першої ж сторінки постаючи звабливою і притягальною для прочитання, дає чимало нагод усім учасникам і шанувальниками сучасного літпроцесу уважніше поставитися до творчості письменника, однакової мірою як талановитого, так і неоднозначного. А яким іще має бути справжнє художнє явище?

Віктор Баранов

(із циклу «Прощавай, суржику!»)

Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.

Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, юнськи і по-тайванськи. І од чого він став сам такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нарешті, стали нужні ці книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона як теля, у тому смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом, їм таким скрізь, що й навіть у пащі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак і посперечатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.

Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що положено було знати собаці, жилать не жилав.

От яким путьом об’явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені особисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не полупалося! В період цвітіння чи почісування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в правлінні колгоспу удавалося лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим попало, включая сюди навіть і голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав’язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мчала тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.