Так, що він мимоволі пов’язав між собою обидві халепи.

– Пасуть, – подумав він не про високогірних пастухів. – Залягти, – вирішив він замість «утекти».

... Він знову протер свої червоні потомлені очі, потім лупу, й повільно втупився в Сальватора Далі. Спочатку довго вивчав дрібні деталі, шукаючи нетривкі відмінності між сюром та гіпером, Надя вже двічі встигла роздягтися, клянучи овулятивний свій період.

«Зараз витягне кляту довгу люльку», – мало не чортихалася вона, бо довгу не в значенні цибуха, а тривалості куріння, доки не зачула духм’янощі чистого «денхілу», які потроху попливли, перетворюючись на кавали диму.

«Чи не вплине нікотин на майбутній плід?» – подумала так голосно, що злякалася, чи не вголос?

Нарешті одклав люльку й повагом торкнувся її.

Все почалося, як завжди на кріслі, так рвучко, і вона боялась, що все на столику й закінчиться, однак, певно, «денхіл» почав діяти, час-від-часу червоний погляд навертався на розгорнутого альбома з «Портретом Гали», й рвучко й стомлено заплющувався, що Надя знову починала остерігатися, що він випередить сам себе – але ні, щось на нього накотило, повільне й нестримне, в лискучих поверхнях піаніно млосно заломлювалися їхні плинні рухи, воно, нарешті, рипнуло, аж Надя одразу двічі спалахнула, наче ота, репродуктована чехословацьким видавництвом, жирафа.

В неї був час отямитися, адже Сашик любив каву в білих зернах, смажених на мідній пательні до брунатних крапель, молоту лише ручним млинком, й заварену в окремій джезві а потім перелиту до сухої, розпеченої, тим часом він в кімнаті шарудів папером, і в Наді враз завмерло, все, окрім овуляції: чи не надихне його сюр знову?

Однак, вийшовши з кухні, вона побачила, що він одягнутий, так і застигла з кавою.

Потер очі:

– Стомився, – й затулився чорними окулярами.

– А кава? – показово вдихнула аромат.

– Я їду.

– Куди?

– Надовго. Дуже надовго.

Вона оніміла.

Але він вже стояв, обсмикуючи жакет. Урочисто взяв до рук, попестив супер на альбомі Сальватора Далі і поштивно поставив на книжкову поличку. Щасливо посміхнувся до нього й рушив до дверей, так, що вона мало не кинула каву, але встигла поставити на столика, підбігла, уткнулася носом в прокурений його піджак і щосили притислася. Щільно, що встигла відчути на спині його щось засунуте ззаду в брюки. Він сіпнувся, намагався звільнитися, але вона задерла поли й витягла звідти Сальватора Далі, правда, без суперобкладинки.

– Що це? – шепотіла вона, доки не збила альбомом чорні окуляри. Він тупцяв і дивився на неї, наче крізь побільшувальне скло.

Нестямно перевела погляд на полицю, де вилискувала суперобкладинка того ж альбому, підскочила, вхопила, здерла з книжки й під ним постала назва:

«Суриков», так несподівано постала, що прочиталося, як «Сюриков».

Нарешті Миха вигадав чудовий спосіб порушувати правила вуличного руху. Бо він знайшов старе синє батькове пальто, приблизно таке, як і регулювальників. З шоколадних обгорток він змайстрував ефектні доволі погони, картуза склеїв з дитячого набору кольорового картону. Паличку ментівську він змайстрував так: натягнув смугасту хіпову панчоху на качалку. Чоботи позичав у двірника. Річ у тім, що в нього батьки – спадкові алкоголіки, тому чекати од нього можна чого завгодно.

Бо наша вулиця надзвичайно довга, і щоби потрапити навпроти в перукарню, треба було чимало обходити аж до переходу, а перукарня звабно й спокусливо стояла саме навпроти нас. Отож Миха брав незначні гроші на штраф, порушував, розплачувався з постовим, і йшов спокійно до салону, де довго із задоволенням чепурився. Однак хутко настали часи, коли штрафи стали дорожчі за перукарню.

Тому ми знайшли таке гарне місце біля майдану, де сходилося по шість регулювальників, а також запрошували друзів, приводили й знайомих. І хоча там не було й натяку на перукарню, не біда – справа в тому, що вартість її зросла набагато більше за штрафи, отож Миха тепер сам стриг себе перед дзеркалом, чудово імітуючи ментівську зачіску, кілька пасм він зберіг і склеїв, аби відтворювати відповідні вуса.

Усі, затамувавши подих, споглядали, як він неквапом, діловито порушував на очах у його охоронців, а потім аплодували, особливо раділа малеча з сусідніх вікон, оченята просто палали дисидентським сяйвом – вони ж діти, й тому з першого разу розкусили нашу гру, нашу хитру витівку.

Порушував ще, потім йшли на зекономлені гроші до генделика й там обговорювали зроблене, й міркували над майбутнім. Тобто кожен з нас, перевдягтись, також по кілька разів учиняв маскарад, отак минав цей прекрасний чудовий насичений день.

Після чергової акції я допомагав Михові перевдягатися, там, в парадному нас й заламала міліція:

– На гарячому!

– Перевертні в погонах!

– Во, суки, попалися! – на зап’ястях ляснули «браслети».

– Ви прекрасно розумієте, що на вас чекає, – говорить їхній керівник, за його спиною висить портрет його керівника, такий же суворий. – Бо не було ще такого порушення правил, яке б не було повністю розкрите. А от у вашому випадку це не було простим випадком, ні, це було демонстраційне знущання.

– Та ми більше не будемо, – Миха скривився дуже гірко, що в нього відпали вуса.

– Та це перший раз, – каявся я, намагаючись не глянути в куток, де купою лежить ота клята одежа, тобто речові докази.

Начальник ще раз з огидою озирає нас і урочисто натискає кнопку. Портрет позад нього ховається, постає екран, там постають усі наші подвиги – усі чотирнадцять штук.

– Отже, панове, – голосом Шерлока Холмса гунявить він, – відпиратися марно.

Дивно, але цієї миті я думав так само. «Невже регулювальники, гади, вміють читати думки?» – лякався я. Особливо про те, що й цю думку прочитано. Однак буває ж просто збіг? Бо на екрані я їх не побачив.

– Ви за нами давно слідкуєте? – не втримався Миха.

– На жаль, ні. За такими як ви треба було пильнувати з самого дитинства, а ми вас чомусь тоді прогавили... Ну, що, маскараднички? – він вимикає екран. – Знущатися з органів? Артісти... Будемо сідати в тюрягу, чи заплатимо штраф?

– Яка сума? – шепотить Миха.

– П’ятсот монет, – зводить догори брови той.

Я радію. Я міркую, що таки зможу назбирати стільки, однак чим потім віддавати борги?

– Та я б не хотів, щоб ви думали про міліцію погано, – він встає з-за столу, одмикає на нас наручники, – у вас є невеличка можливість уникнути штрафування. Ба, навіть зможете трохи заробити.

Ми з Михою перезираємося й озираємося.

– Річ у тім, що нам по депортації треба переправити до Бельгії за угодою п’ять, ох, дуже небезпечних малолітніх злочинців. Карних. Це за міжнародною конвенкцією обміну правопорушниками. І от, за інструкцією для такого діла нам потрібно відповідно аж п’ять автоматників охорони. Це б, може і не проблема, хоча й дорого коштуватиме, але й можна наразитися на великий скандал – світитися в західному світі нашим співробітникам та ще й в уніформі... Розумієте?

Я глипаю на Миху. Він теж не розумів.

– Ну, словом, – провадить далі начальник, – їхня преса побачить, причепиться, хто такі, як, що, й роздують потім бозна-що, підірвуть наш імідж, словом, ніхто з наших співробітників не наважується на це, бо потім полетять їхні чини, посади, однаково ж будеш винуватий ти. Може й мають рацію – адже таке не входить до прямих обов’язків регулювальника. – Мовчить. Зітхає. – А от вам – так пасує наша уніформа... Й головне – на вас ніякої міжнародної відповідальності, ви ж люди цивільні. Що скажете? Однак повторюю – ця справа – добровільна.

До Бельгії!

Бельгії ми не боїмося. Нас із Михою стримує інше: чи доїдемо ми туди живими, бодай цілими – бо малолітні урки – надзвичайно жорстокі, страшніші в цьому ділі навіть за дорослих бандюганів, бо ті хоча б іноді дотримуються своїх законів, а ці ні, намагаються хизуватися своїм безпредєлом. У нас з Михою враз постають перед очима перекособочені дегенеративні татуйовані персонажі – їхати з такими, замкнутими в однім боксі?..