Раїса пирскнула, мало не розбризкала каву. От що вміє по-справжньому подруга, то це готувати її.

– Ну, кицю, – Надя благально увійшла в промінь, – ну принеси ще раз, ну позич тихенько у свого тата, він і не помітить... Ти ж зрозумій – а в мене ж саме овуляційний період...

Рая озирнула помешкання подруги, зняла з полички чималого альбома з назвою «Суриков», погортала, сама до себе вибухнула сміхом:

– А твій Сашик не може збудитися, скажімо, од Сурікова? Од Кама-Сурікова?

Тицьнула пальцем в релігійну фанатку Морозову.

– Це було б занадто логічно, а він, ти ж знаєш, збоченець, – подруга забрала його з рук, поставила на місце.

Ще й який, адже йшлося про чеське видання Далі, річ у тім, що американські видання давали надто аніліновий колорит, японські – кічіовий, французи розбілювали, варто покласти їх поруч, як видно велику різницю в репродукціях; а от чеське видавництво «Артіс» відтворювало достеменно, без будь-яких більд-редакторських фокусів.

– Да, твій Сашик естет... – зітхнула подруга в каву. Справжня подруга. – Да, естети люблять раритети...

– Бібліофіл, – підняла догори пальця Надя. – А бібліофіли, вони такі дотошні, і од інших того вимагають.

Промінчик рушив з фортеп’яна і знову запала мовчанка.

Тому Рая запитала:

– А яка картинка його найбільше збуджує?

Та замникалася.

– Здається, «Передчуття революції».

– Дивно... А я гадала, що «Палаюча жирафа»...

– Чому?

– «Більше схожа на тебе», – мало не бовкнула Раїса, а припала до кави, от що вміє подруга, то небесно готувати її.

Бо це була трагедія, що з-за кордону на спродаж ніхто не віз чеську книгопродукцію, бо хто тут на неї клюне? Інша річ – з колишніх капіталістичних країн, там цінова планка завжди була вищою. Кому ти доведеш, що там поліграфічне відтворення хибне? Лише якомусь бібліофілові, але такі як він не складають книжкового попиту.

– Ні, – сказала Раїса, – годі, годі позорити татового альбома.

Й тут Надя тремтячим голосом сказала таке, що перекинула єство подруги:

– В мене ж нікого нема... Я ж одна, як гівно на цідилці.

Наступного дня Раїса притахторила запакованого в кальку Далі й мовчки тицьнула крізь двері, «на пів дня позичаю, нехай нап’ється крові, гад» не змогла стомлено сказати, бо та не встигла подякувати, а кинулася до телефони видзвонювати Сашика. Тим часом подруга стояла, слухала, і з жахом уявляла, які ж то діти можуть запліднитися після споглядання такого живопису сурогатним татом.

«Сюррогатним», – з насолодою подумала вона.

І навіть не образилася за неувагу подруги, адже та викладала в школі для дефективних, а там був один учень, який раз-по-разу оголювався перед училкою і показував. Обурена, та бігла лаятися до директора.

– Ну чому ви так, – розводив руками той, жест засвідчував цілковите незнання овуляцій. – Ну це ж дитина, вона ж не розуміє. Ну от скажіть, ну чи ви в свого чоловіка не бачили?

– В мене немає чоловіка, – підібгала губи та.

– Ну в вашого хлопця, ну ви ж, зрештою, доросла людина...

– Ге, якби ж то в мого хлопця був такий! – зірвалося в неї.

Директор глянув на неї так пильно, що вона зрозуміла: більше жалітися не ходитиме. Й після кожного нервового зриву знову рушала до Раї канючити Сальватора.

Біда була ще в тому, що одного разу вона таки підсунула Сашикові фото жорсткої порнухи – той збісився. Певно, що там було замало сюрреалізму. Довго картала себе за примітив, яким справжнього естета не підманиш.

Хоча в обуренні хлопцевому була й інша причина – річ у тім, що коли над прибалтійським морем западав туман, безліч дерев’яних вітрильників напинали чайми й тихцем рушали в море. Були це переважно рятівні яли з великих суден, таємно спущені з стапелів, оснащені щоглами й веслами, але головною перевагою була не безшумність, а що дерев’яні плавзасоби не фіксувалися прикордонними радарами. А ще могли ходити в найлютіший шторм, коли всі інші судна не здатні, адже яли були рятівними і пузатими, зроблені, неначе поплавки й перестрибували найлютіші хвилі.

Вони поспішали. Адже хутко треба досягти заборонених берегів і там завантажитися нехай і зужитими, а глянцевими порножурналами, яких вже накопичили підпільні дилери з макулатурних джерел й ждали слушної негоди. Потім ці тюки ховалися прибалтосами межи металобрухт у великі фури, де вже ніякі рентген-апарати виявити їх були нездатні, й тарганилися до України, там їх перекидали до залізничних вагонів, аби довезти до азіатських гірських регіонів, де попит був просто шалений.

Надя не знала, що Сашик чимало заробляв, устигаючи фотиком перезнімати для піратського поширення ті веселі картинки, працювати слід швидко й точно, доки товарні вагони маневрують з колії на колію – половина депо в такі напружені години перепаковувала товар в холодильні пульмани, удаючи з нього фураж для високогірного тваринництва, де ниділи тисячі самотніх пастухів, адже навколо не було аніякого електронного розповсюдження; й, бувало, півтори доби перед очима Сашика в яскравих спалахах бліц-освітлення немов у електрозварюванні мерехтіли жаскі оголені подробиці. А який інший вихід? Надя не знала, де б ще міг заробляти бібліофіл на свою книжкову колекцію? Ясна річ, збуджувати його після такого міг лише Сальватор Далі. Бо, слава Богу, його з прибалтійських республік не возили під виглядом макулатури...

Він виник на порозі, ховаючись за чорні окуляри, що на мить у Наді виникла надія «невже хоч раз обійдемось од споглядання сюрреалізму?», але Сашик розвіяв її сподівання:

– Далі принесла, Сальватора?

Та мовчки кивнула, одсунулась, аби він увійшов. Трохи постояв, потім скинув стомлені чорні окуляри, потер червоні очі.

– Знову читав багато?

Він стомлено кивнув, як це може кивнути лише бібліофіл. Потім сидів у кріслі, тиснучи пальцями на очі, доки не вийняв з жакета великого побільшувального скла. Набожно підсунув до себе журнальним столиком раритетне чеське видання – ще б пак, друковане тоді, коли ще соціалістичні чехи могли видавати що завгодно, не сплачуючи аніякого мита.

... А тут виникла подія, що можна було сплатити мито як ментам, так і карним порноконтрабандистам, од яких таємно кралися зображення, і не лише електронним робом. Сашик вигадав був чудову конспірацію – у запилюжених фондах бібліотеки, де він служив, знайшов під стелею незареєстрований багатотомовий український переклад Максима Горького, отож повидиравши начинку, повставляв під обкладинки пакунки «веселих картинок», і цілком резонно – в першому томі ховалися витвори легкої еротики, в другому – важчої, і чим далі то жорстокішої. Знаючи, що ніколи її там не виявлять, підторговував через Петрівку, пройшов час, надійшло, нарешті, величезне замовлення, Сашик поліз на високі таємні полиці, вийняв заповітного першого томика «Горького», розгорнув, а там усередині – дійсно томик Горького. Хапнувся другого, третього – а там скрізь тепер суцільний радянський класик в українському перекладі... Хто це зробив?

Бо тут нагортався інший скандал – двоє знайомих мандрівників, потрапивши в Косівщину, надибали в одному селі Черганівці краєзнавчого музея, там вони відвідали ще й дерев’яного клозета, де на цвяшку раптом висіла подерта церковна польська книжка. Окрім сторожа там нікого не було, тож митці зауважили йому, що то непідхоже місце для такої літератури.

– То пусте, – усміхнувся той. – А от на горищі в нас лежать такі справжні книжки, що, бігме, ціни не складеш.

Полізли вони туди, а там виявилися цілі купи давніх видань з дереворитами.

З жахом довідалися вони, що ці експонати не інвентаризовані.

– Бігме, про що то ви? Ці книжки заховали колись од енкаведе, і щоби їх хто тоді інвентаризував? Та борони Боже!

Вони перефоткали титульні сторінки, а, приїхавши в Київ, передали на диску Сашикові для консультації. Той в своїй бібліотеці їх показувати не став, а хутко оформив відрядження і подався в Косівщину, там недорого перекупив раритети, а, приїхавши назад, доповів, що тамті книжки аніякої вартості, на жаль, не складають... І все б гаразд, але електронні фотки титулів помилково розмістив в Інтернеті разом з краденою порнухою, і доки схаменувся, титули раритетів зацікавили багатьох цікавих не лише до порнухи знавців.