Друга подія, це коли вперше прибрав клозет, теж на тисячу мисок, до цього Вова мав переконання, що людина їсть, аби жити, а не навпаки.

«Людина їсть, аби випорожнятись», подумав тоді він і одразу зробився циніком. Людина в його уяві стала проміжною ланкою в колообігу природи, сенс існування в перетравленні їжі, тим самим угноюючи грунт для життя на Землі. Калообігу!

Він боявся бодай глянути в дучку, чи не вийде сортир з берегів? Господи, скільки ж добра перегниває в людині, перш ніж вона сама згниє! Вкотре узявшись за швабру, стримував себе, бо робити треба швидко, але повільно, заходився човгати.

«Їдальня», – міркував цинік, – «це те ж само, що й клозет. Лише навпаки».

***

На полігоні, там де танки траками повидирали дерен, полюбляють рости ромашки, тому він гарненько посмугований паралельними стежками. В затінку од транспаранту мовчки полягали солдати, там сентенція: «Чого не треба знати ворогу, не кажи й другові!» Тут колись Саприченко, зупинив роту й довго тицяв пальцем в напис, доки промовив:

– Ніяких дружб! Лише служб!

Тепер тут в них була самопідготовка, сторонньому окові б здалося, що всі сплять, лише один вголос читає настромлєніє з гранатомета. Така собі гіпнопедія, однак це враження помилкове, бо читаючий також міцно спав.

З далекого репродуктора млосно линуть варіації гімну СРСР. Фауна гризе й кусає, сонце як у термосі.

***

Спека згодом пересілася, що можна проковтнути шматок повітря, тоді їх погнали в райцентр до лазні. Солдатам, котрі цілодобово борсаються в пилюці, цей акт є чисто символічним, однак побути хоча б п’ятнадцять хвилин чистими мало сенс.

– Не газуйте, бо ось жахне! – надсадно благав завгосп про старенький титан. – Та прикрутіть же!

Однак кожен прагнув помитися швидше й гнав гарячу воду, прагнучи зекономити час на перекур; тільки-но нова партія служивих поскидала «хе-бе» і взялася до мила, – раптом як рвоне!

Хтось невідомий несвідомий несвідомо притяг тренувальний вибуховий пакет й кинув у куток, в лазні ляснуло, що прищі повискакували.

Жах більший за страх!

Всі вмить вирішили, що титан таки вибухнув, винесли двері, ломлячись, нормальні б люди в них, тісних повбивались би, однак ці були намилені й зачудований райцентр спостерігав, як півсотні голяків через голови вивалювалися, лементуючи матом.

Миттю прибіг Саприченко, вишикував, міряв кроками шереги голих бійців і міркував, які б слова годилися для моменту.

– Жартувати, товариші солдати, звичайно можна і в армії. Але тільки в художній самодіяльності. А це, – він показав на висаджені двері, – це вже не художня самодіяльність, а баня. Хто це ще не пойняв – шаг уперед! Хто здєлав – вихаді!

Наївний конармієць... Адже це той ідеальний випадок, коли «хто здєлав», лише один-єдиний про це й знав.

Наївність збагнути легко – коли розформували кінноту, куди було подіти всіх кіннотників? Ясна річ – в політпрацівники. А от куди поділи стільки коней? Ще й досі загадка.

***

Сонечко вимкнулось і хрущі почали ляскатись в лампочки, на небо зійшла Венера Мілоська, і, щоби особовий склад усвідомив своє «я», почалася вечірня перевірка:

– Іваненко!

– Я!

– Карапетян!

– Я!

– Хабулава!

– Я!

Й так далі, усі сто штук.

Солдати ані морг, ворухнешся й кусяра почне все спочатку. Комарі про таке знають і п’ють їх безкарно, а от не встигне Дерчак скомандувати «вільно!» – а комарі вже здійнялись і полинули увись дзизкотіти межи зірок.

На небо впав Місяць зробив його чорнішим.

Вович-салага нарешті лежав горілиць й нарешті курив, вояків геть не видно, лише крізь пітьму пахтіли тютюном, кілька невідомих несвідомих, ансамбль пісні й пляшки, подалися з баклажками по самогон, Місяць заховався, зробивши ніч темнішою за кирзовий чобіт.

Володя плюнув на цигарку й рушив спати, цікаво, що нового там покажуть. Однак не вдалося, знайомий чорнозубий рот наказав:

– На вихід!

***

Хто це біля клозету тиняється? Хто там не спить, замість того, щоб спати? Та це Дерчак і його угодник Вович-салага. Він підсадовив куска й той поліз на сосну, там, на гілляці він прив’язав мотузку й зробив чималого зашморга. Одягнув петлю й хрипко запитав:

– Ножа не забув?

– Ні.

– Покажи. Одкрий, щоб я бачив. Значить, запомни: сидиш на дучці, сереш собі спокойно, аж вдруг чуєш: хто-то хрипить, глядь – а то я висю й дригаюсь, поняв? Ти за ніж, і до мене... Ніж де?

– Осьо він, Колю, – вперше по імені назвав він куска.

– Одкрий, щоб я бачив. Ну, зрізав мене, значить, зняв і людей покликав, – він матюкнувся, щоб Вович усе зрозумів як слід, – тільки ж гляди, знімай вмиг!

– Колю, зніму!

Дерчак ще раз суворо глянув на свого попихача, той з готовністю вирячився. Так, командир не хоче більш служити. Він вже ніколи не буде маршалом. Командир хоче додому, хоче комісуватись.

– Прощай, армія! – Дерчак глибоко зітхнув, обережно розчепірив обійми, полетів вниз і нижче.

Вович обперся об стовбур. В горлі йому стало так, що голова пішла обертом, неусвідомленим рухом склав ножа тицяючи до кишені, не відчувши навіть, що врізав пальця.

Поруч тіпався Дерчак, тіпав гілку. Падали шишки і салабон своїми чужими ногами ступив убік, а потім, цокнувши зубами, щоб не кричати кинувся геть.

Тієї миті гілка вломилась і старшина гепнув додолу, од удару отямивсь, він подумав, а що би було, коли він повісивсь: в камері схову одкрили б його валізу, а там же багато чого неуставного: зниклі безвісти годинники, авторучки, значки, ножики й доволі грошей; й чимало іншого, якого довгенько всі тут шукали – і що це буде? Як ошпарений, підскочив, і з гілкою на шиї кинувся за салагою.

Вони зчепилися в хащах і почали несамовито битись. Над ними пролетіла сигнальна ракета. Ні, нехай зоря. Пролетіла зоря... Так воно романтичніше нехай.

Під Батурином, (липень-серпень, 1970).

(з циклу «Швидка проза»)

Коли визирнув Місяць, я почув цокання каблуків, а побачив занадто білі для цієї ночі ноги. Чималі, вони рухалися непевно, доки я не збагнув, що доволі молоду матір підпирає синок, аби вона влучала на алею.

– Вам потрібна допомога? – не втримався я, доки не збагнув, що жінка, по-простому, нетвереза.

Вона це також збагнула й тому підставила лікоть, ми йшли, вона щосили стримувала дихання, тобто перегар.

– Тут совсім недалеко, – виправдалася вона.

– Якби тобі трапився якийсь бандюга, то було б далеко, – подумав я, озираючи кущі, доки не побачив хрущовку-п’ятиповерхівку.

– Це все Свєтка, – продовжувала виправдовуватися вона переді мною, чи перед своїм малим, який щосили продовжував не спати, аби допомагати матері.

– При чом тут Свєтка? – не стримався він.

– А хто настойки нагнав? Сладка, зараза, – виправдовувала вона чи її, чи Свєтку. – Моя кума, – пояснила вона, – в ней день рождєнія, – хотіла спіткнутися вона, але ми не дали й вона ногами влучила в алею.

Мене вразила абсолютна несхожість жінки з самою собою, особливо руки, такі витончені, геть не сумірні з сільською вимовою.

– Мабуть тому, бо нетвереза, – почав виправдовуватися я, бо дивним виявився її аристократичний профіль на тлі суржику, я почав повільно аналізувати, що вона актриса й в цю мить, приколюється, одпрацьовуючи нову роль.

– Консуелло, – нарешті пригадав, на кого схожа.