Салага-Вович старанно одшкрібав стіни, солдати завели дурну моду – видирати отут з газет усілякі заголовки й тулити до стін:

«В закорма Батьківщини», «Напружимося й виконаємо», «Місто – селу», «Збільшимо добробут», «Комуністом бути не на словах, а на ділі», зрештою, будь-яке гасло набувало тут справжнього змісту, а начальство цього страшно не любило, бо в нього було інше одхоже місце, позбавлене витівок.

***

На полігоні починався дощик, небо насунулося, тріснуло конденсаторами й полилося, ще мить тому було чистісіньке, а тепер там було повно крапель, всі вони стукалися до солдатських накидок, пустіть, мовляв, усередину. А ті не пускають, бо мають для цього загострені каптурі, щоб служиві, рухаючись ланцюжком, були схожі на ченців-пілігримів. А чом би й ні? Живуть кланом, жінок не знають, вина неп’ють, скоромного не їдять, соромного не вживають, грошей не мають, в азартні ігри не грають, рано встають і рано лягають, і т. ін. А, головне, суворо додержують ієрархії.

Отже солдати йшли і лаялися, бо сьогодні зранку народна прикмета була, що дощу не буде – низько літали реактивні літаки; і от на тобі, маєш.

Дощ накрапав, земне тяжіння посилювалось.

***

До казарми завітав замполіт Саприченко й од порога почав пробирати особовий склад:

– Іду оце недавно і я бачу. Що я бачу? Дехто з солдат у вільний свій час художні книжки читають, я, звичайно, нічого проти художніх книжок не скажу, але хотів би бачить, що солдати у вільний час устави читали, а не белетристику.

«Підпідполковник-недополковник», – подумав Вович. Однак той мав рацію, адже за все життя свого часу прочитав із художнього лише «Мурзилку».

Тут політпрацівник схаменувся, що не з того, як годилося замполіту, почав, і виправився:

– Бо в художніх книжках описується женщина. Може, серед декого знайдуться й такі, які скажуть, що нам женщина необходіма для лічного фізіологічного здоров’я, не повірю я, бо де женщина...

– ... там і розложенщина! – узвичаєно підхопила казарма.

– Сопливі ви ще для цього.

– А Сіренко?

– А Сіренко молодець, бо він законно сочитаємий. Тілько так! От я по собі скажу, – він звернувся до потенційного порушника Хабулави, – чи відомо тобі, Хабулаво, коли я вперше лічно поцілувався?

– Не магу знать! – радісно відповів той.

– Так от я тобі скажу, – гордо випнувся замполіт, – це було вперше на моїй лічній свадьбі, коли всі крикнули: «Горько!»

Усі покотилися зо сміху, Саприченко на таке не чекав, але, як досвідчений політпрацівник, засміявся разом з усіма, й досягнув-таки своєї мети – аудиторію було взято. Й почалося найцікавіше, він почав чухрати хитрунів, котрі в самоволку пішли до райцентру чи по секс, чи по самогон.

Як годиться, знову почав здалеку:

– Партія вчить, що безмежні межі людської дурості, особино, коли розумний чоловік почне дурості робить, то вже ніякий дурень за ним не вженеться. Іду оце недавно ввечері й бачу, як через вечір і забор ввєреної часті перелазить на вулицю цілу групу невідомих несвідомих, і на мій точний вопрос, хто вони такі, отвєтілі матюками й скрились. Це по-солдатськи? Це по-мужські для солдат скриваться от отвєтсвінності, наче які пугліві зайці?

Саприченко перепочив трохи од натуги, вдивляючись в кожне обличчя, пильно шукаючи порушників, однак усі відповідали чистими, сяючими поглядами.

Конспектував лише салага-Вович.

***

Кусок Дерчак сидів скраю і злостився на замполіта, бо уявляв себе на його місці замість робити цирк, замість пасталакати – дай комусь губи на три доби, і квит.

«Ти ж до підполковника дослужився, в тебе катушка оно яка велика, ти й місяць губи можеш вкатать, а він теревені розводить».

Дерчак остаточно вирішив – сьогодні. Чого його тепер тягнуть? Тим-то й настрій в нього був огидний, що він би весь білий світ ваксою вимазав.

***

У солдатів заворушилися захалявні ложки, їсти просять, отже горніст має просигналити обід. Сурма заграла й шлунки теж, буде їм перлова, або як тут кажуть, кирзова каша й суп рататуй, посередині вода, навколо.... де зернинка за зернинкою ганяються з дубинкою, може, бува дадуть необсмиканого свинячого хвоста, або вареного не– обскубаного сала, бо хеком з кухні й не пахло.

Їжа, звичайно, була грандіозна – в кожного виникає відчуття, що не ти з’їв, а тебе. Всі повиповзали приголомшені, шукати місцини для сексуальної години – перечитувати листи од наречених.

Визирнуло сонечко й солдатики порозпускали пелюстки.

Вович-салабон посунув на пагорб під орієнтир № 1 – повалену обгорілу сосну й почав відпочивати, не так робота, як обід його вимотав, що насилу лежав, в животі перловка з чаєм обнімаються, голова порожня, совість теж, бо давненько він навіть радіо не встигав слухати, так його Дерчак був запряг.

Трава непофарбована парує, повиповзали й комахи, міркують, як би такого Вовича до себе в нірку затягти, добрячий би запас на зиму вийшов.

Він вкотре розгорнув листа. Кожна гімнастерка має всередині спеціальну водонепроникну кишеньку з клейонки під документи, ось чого в різних так багато комсомольських квитків, прострілених на серці, тому хлопець там носив листа од київської художниці, яку він лагідно прозивав Чучундрою, цей лист рятував комсомольського квитка од холостих патронів:

«Що нового й цікавого в твоєму житті? – писала вона. – Чи зустрічаєшся ти з цікавими людьми?»

З цікавих людей тут був лише Хабулава, тому не дай Господь з ним зустрічатися.

«Що нового ти бачив? Чому новому ти навчився?»

«Єдине навчився, це стріляти», – вкотре відказав він їй. – «Хто зна, в житті все може знадобитися», – мляво думав він.

І не зчувся, як скотився на дно вогкого окопу, падала гроза, падали снаряди, раптом вся земля дрібно тремтить й, валяючи узлісся, виповзає здоровенний танк. Зупинився, відсапуючись, хижо визирає кого б це задавити? Ага, оно він, Володя, оно де заховався... Танк рушає просто на окопчик, а в солдат же немає ні гармати, ні гранати, а танк ближче двигтить.

Раптом генерал-дегенерат Панченко наказує:

– В напрямку лісу ворожий танк. Розгвинтить!

Бійці з обценьками спритно повзуть до танка, задихаючись кіптявою, обпікаючись об броню, розкручують її на шматки, звідти, з купи деталів і механізмів тікають вороги, вони бліді, тому що голі, лементуючи, мчать до лісу.

Падає дощ, сичить залізо.

... Вович насилу отямився, бо сонце добряче напекло голову, озирнувся навколо, але сну не побачив, лише обгоріла сосна додавала нереальності. В очах жовто-фіалкові плями, як колись на вольній волі в «Гідропарку», де, правда, їх можна занурити в дніпрову воду.

«За армію», – подумав він, – «лише тюрма гірша. Хоча там, принаймні, кожен знає, за що сидить. А тут ніхто не знає. Слава Богу, хоч війни зараз нема, а то б знали».

Тут він насунув на очі пілотку й уявив, що лежить мервий. Оці симпатичні жучки повиїдали б йому очі, бр-р. Він пригадав одну тут подію на маневрах, спочатку стріляли по мішенях, одну Володя вбив, іншій дарував життя; потім атакували, бо «ура» кричали, він також уракав, щоб не чути командирських матюків. Раптом – ляп, упав, упав і вже нічим «ура» кричати – повен рот піску. Отут і побачив біля самого носа страшне диво: на кожнісінькій стеблинці на кінчиках сиділи жучки, павучки, коники, мурашки й жодна не тікала, всі були мертві. Біда заскочила кузьок зненацька й вони рятувались, деручись нагору. Полігон – не місце для комах. Чимало передавив їх Володя за недовгий свій вік, але та картина вразила його.

***

Ще дві події вплинула на світогляд, це, коли він вперше по коліна в каші виповз на світ Божий з харчоблоку, там, усередині він щойно вимив тисячу мисок, руки були попечені гірчицею і уява теж (чомусь у війську лише нею, порошковою, миється посуд), живіт також нудило од духу чужих недоїдків.