Дивується офіцерія:

– Оце проф... Як же це так – й разу на поле не глянули, а все геть чисто знаєте наперед?

– А ося як, – плямкнув генерал, – під Можайськом було, в 1934 році. Пам’ятаю, тоді приїхав до нас на маневри сам Ворошилов й особисто розбирав. Я тоді, не будь дурень, усі його слова записав, – генерал солодко плямкнув і постукав нігтиком по палітурці, – і відтоді вони мене ні разу не підвели.

Вже після «літучки» захмелілий полкан підізвав Дерчака й взяв його за гланди:

– Що це за атака в тебе була, я тебе спрашуваю!

– Не смію сміть, товаришу підполковнику...

– Тамбовський вовк тобі товариш, я тобі питаю: що ти зі мною зробив? Мудаком хотів виставить? Перед геніралітетом?

– Не смію...

– Хто це так рядових навчив стріляти, га, щоб вони за патронами повзали? А я тобі, падлі, довіряв, у перший ряд тебе ставив! А якби, падла, товариш Ворошилов приїхав – ти б мене теж напозорив? Га? Хто їх такі херні навчив?

– Товаришу підполковнику, вони самі так навчилися...

– Як це?

– Назло мені, товаришу підполковнику...

– Це називається втратить авторитет в лиці подчиньонних підлеглих, так?

– Так точно!

– Любити їх треба, людей. А ти їх розпустив, га? Га? Чи не га?

Й так далі. Це був найперший прочухан за всю довгу строкову й надстрокову службу сержанта.

– Ну й маєш виговоряку із занесенням, – силою волі підполковник не вимовив «у сраку», – а в особову справу!

Сержант як почув, то зуби в нього почорніли. Він зарипів усіма пружинами, і якась тріснула.

***

Салабон Вович працював в клозеті, власне, тому він й працював там, бо салабон, «солдаче життя», – весь час думав він. Черпаки й діди подалися робити діло дурніше, однак приємніше – прибирати ліс граблями, щоб шишок не було.

– Так вже зроблена армія, – повчав колись зампол Саприченко, – щоб ніхто без діла не тинявся – треба, щоб усі тинялись з ділом.

Скрізь тут розповідають:

До показової частини мусив приїхати найбільший секретар, а тут справжнє лихо – уся трава на полігоні взяла й вигоріла, рудою стала. Однак начальство не розгубилося й наказало:

– Забризькать усю траву зеленого фарбою!

Що було й зроблено, всю траву перефарбували назад в зелений колір – це тобі не ліс од шишок прогрібать. А, подумавши добре, ще й начистили весь асфальт гуталіном, щоби був не вигорів теж до рудого кольору.

Ще розповідають: в сусідній ракетній частині до візиту того ж секретаря фарбували в зелене все, особливо ракети. От стоїть на драбині салага з відром, почепив їй на ніс, і вже майже дофарбував, трохи згори лишилося, коли паніка:

– Їде!

Салагу хутко одігнали, бо не був перефарбований; йде високий гість і раптом всі бачать – на носі ракети висить гидке відро з під фарби...

– Що це таке? – здивувався високий гість.

– Іоноуловітєль! – не зморгнуло оком начальство.

– Я й сам знаю, що – іоноуловітєль... Але чому – не– пофарбований ?!

***

В прочищеному од шишок лісі почалася політробота, прибув зампол товариш Саприченко, колишній кіннотник, він одразу, за належною методикою взяв аудиторію:

– Сьогодні ми будем осваювать... – він зашарудів паперами. – А де це Сіренко, товариші? Чого це Сіренка не бачу? – хитренько так запитав.

– Товаришу підполковнику, до нього на побивку приїхала молода дружина, – радісно відповіли солдати.

– Он воно що, молода дружина... Молода дружина, це хорошо. – Підполковник лукаво посміхнувся: – Так, що ж, товариші солдати, він її – осваює? Га?

Ті так дружно реготнули, що з сосен обсипалися нові шишки.

Кожен замполіт навчений, що будь яку розмову з солдатом обов’язково треба починати з еротичного елементу, потім з партійного, а лише потім рвучко переходити до справи, от наприклад викликаєш недбалого служивого, й:

– А чи знаєш ти, що великий письменник Чехов був імпотентом?

– Ніяк ні! – радісно витріщається той.

– Бач, а як багато він при цьому написав... А ти, молодий, здоровий, що тобі мішає? тебе партія для чого сюди направила? щоб ти, а з отакенним таким здоровенним хером – а ще жодного рядка додому матері ще не одписав!

... доки солдатики радіють нагоді посміятися, а Саприченко вже узвичаєно загунявив з паперів:

– Йдучи од зустрічі двадцять четвертого з’їзду партії до зустрічі двадцять шостого, ми всі, як один, мусимо знати про місце й пользу од бойових тривог...

В лісі одразу стало тихо-тихо, жодна тобі шишка не ворухнеться; бо дуже давно, коли ще була кіннота, туди набирали таких, хто розумом не перевершував власного коня. Чи кобили.

Салабон Вович щиро намагався збагнути, про що балакає підполковник – на дідька лисого усі ті нескінченні бойові тривоги здалися? Наприклад, ти спиш, а тут падає атомна ракета, ти прокидаєшся – а тебе вже й нема.

Він почухався і вирішив таки написати додому матері листа й старанно вивів перші літери.

«Добрий солдат, – подумав про нього замполіт, – конспектує».

В кожному жарті є частка жарту, не зчувся Вович, як до слів про погоду, побут, харчування вписав і кілька замполітових перлин. Згодом уся рідня переполошиться, прочитавши між рядків про дозвілля та самопочуття й таке:

«Китай знаходиться під загрозою нападу на Радянський Союз».

«Сіонізм – це також націоналізм, лише не український».

«Учасники Варшавського договору уклали пакт про ненапад одне на одного».

«Й українською мовою також можна доволі точно висловити думку, бо вона хороша тим, що як ніяка інша схожа на російську».

Нічого тут дивного не було, просто такі фрази виривалися із узагальненогомонотонної промови й автоматично фіксувалися. Усі інші куняють, це ті, хто не сплять, лише сосни слухають лекцію замполіта. Побачив він, що таке діло і сказав до себе: «годі тут розводить демократію», а вголос раптом сказав:

– Хто спить – встать!

Більшість підхопилася й виструнчилась, решта зареготалася, а потім і усі разом – Саприченко знову перехопив ініціативу, от він і заторохтів про своє:

– Насьогодні, товариші солдати, імєється на увазі наступне – партія нас вчить, що ми гідно зустріли двадцять четвертий з’їзд її і ще гідніше маємо зустріти двадцять п’ятий його...

Вович не зчувся, як занотував і цю фразу.

***

Кусок Дерчак сидів глибоко в лісі і ще глибше думав. Про що? Загадковою істотою він був, навіть його особистий салага Вович а не зміг би здогадатися, звідкіля б він, наприклад, знав, що в камері схову у валізі сержанта приховано багато предметів, яких не раз і не два шукали усією ротою? Або, наприклад, що старшина-надстроковик цілком серйозно прагнув стати маршалом. А що тут такого? Адже кожен маршал свого часу починався зі старшини-надстроковика... Однак ота витівка колег з одстріляними гільзами (а особливо нещасливі її наслідки) неначе очі йому відкрила, збагнув, сердега, що не просто з отакими підлеглими дослужитися до головнокомандувача. Ніколи.

Він сидів і пригадував Зайончика, служивого, якого комісували з армії «за ідіотизм», той раптом почав щоночі ломитися до зброярні, на запитання неодмінно бубонів:

– Мій автомат ржавіє.

Всі з цього сміялися, а потім довелося одпустити.

«Прикинувся, хитрожопий», – кисло усміхнувся Дерчак, – «точно, що прикинувся, хитрожопий білорус».

Отак, у лісі, перекидався світ.

***

Чи бачив хто клозета на тисячу чоловік? О, це споруда не менша за римський Колізей. Коли сюди приїхали підшефні піонери погратися у війну, перше, що їх вразило, то був цей коллос.

– Що це таке?.. – запитала симпатична піонервожата.

– Склади. Військові склади, – не зморгнув замполіт Саприченко.

– Вони охороняються?

– Так точно. Можна сказати, круглосуточно.