Один з добродіїв за живоплотом альтанки стривожився:

– Чи не помітить, що сьогодні інший день?

– Хто, мистецтвознавець? – усміхнувся інший. – Та в них усі епохи здвинуті... Й ти сам, часом, бувало не плутав четвер з п’ятницею? Зрештою, що таке інший день? Однаково, щось таке між учорашнім і завтрашнім, як навчав нас учитель, – він кивнув за альтанку. – Нехай тепер круасана погризе.

Вони спостерігали, як Устимчук, продовжуючи минулу добу, приходить до тями, вчепившись для цього в каву, продовжуючи її, вчорашню, проте достатньо гарячу, однак з подивом зазначив, що вона не вступила болем в зашпори. Не повіривши, він взявся до холодної мінеральної води – такий контраст би змусив його, колишнього, зойкнути, бо біль би заломився в пеньки, але, на превеликий подив, не сталося, навпаки, приємність розлилася яснами. Тут він з новим подивом відчув, як об склянку цокнули несподівані зуби. Лапнувши за рота, пошукавши очима, взяв нікельовану тацю, витер з неї краплини мінералки й, розчепіривши сиві вуса, ошкірився до неї – віддзерклення справжнісіньких а не уявних зубів, повен рот досконалих, за кольором і формою надто натуральних, не кожен би Мікельанджело сотворив такі, де кожен був трішки асиметричним, як це буває лише в реальних, а не вставних, це враз уразило Устимчука, яко мистецтвознавця відчуттям суцільних щелеп, він здивовано й безпорадно цокотів ними, озираючись навколо, шукаючи правди, але не помітив за альтанкою добродіїв, бо ті, пихнувши густим тютюновим димом, подалися, затуляючись живоплотом, до свого білого фургончика.

– Ти ж гляди, не купи поні! – лаялася наперед жінка.

– А чим тобі поні не нравляться? Тихі, ласкаві.

– Ото ж, ласкаві, а де ти тоді пару підшукаєш, як прийде їй час? За цирками бігатимеш?

– За зоопарками, – буркнув я.

Бо віслюків принципово не любив, хоч і дужчі, й в утриманні простіші, но чула щось моя душа наперед, але не казала.

– Ти не умнічай, – прошепотіла на вухо.

Жінка одійшла подивитися картоплю, а я став до роботи:

– Од діабету, од діабету! – підзивав я, актори вже показували фокуси – розпочинався хороший сонячний базарний день.

– А що за снадобьє?

– Яке вам діло, – ухилявся я, – двадцять год торгую, ніхто не пожалівся, оно в людей спитайте.

– Який сорт растєній, питаю.

– Стану я вам розказувать, так ви мені конкурентів наплодите. Бери, пий і лічись мовчки.

– Ну міні ж цікаво,– розминала вона сухі покручені листочки, – яке воно й що, інтіресно.

– Яке, яке, три листочка заварить на стакан. І не морочіть голови, оно пійдіть в аптеку, там і розпитуйте за великі гроші вам поддєльних ліків хароших продадуть.

Голосно говорив я, бо не сердився на балакуху, навпаки, вона ж своїм дзвінким голосом робила рекламу.

– До їди, чи після? – не здавалася вона.

– І до, і після і під час, но не більше трьох стаканів у сутки.

– А скільки настаювать?

– Задовбала. Ти будеш купувать, чи клієнтуру розпутувать? Сім з половиною минут накривши настоюй і хоробро пий, за пів-року як рукою зніме.

– А чого сім з половиной?

– Дак скажи такій вісім, дак ти спитаєш: чого не дев’ять? Пий і не розсуждай, як хочеш ізцілиться.

Торг пішов швидко, бо сушене листя в мене недороге.

Час від часу я бачив свою Тоньку, та не лише прицінювалася, але мала ще хобі – записувала од людей про голодомор.

– Дак шо голодомор, – благенька бабуся крадькома озирнулася, – шо тут страшніше було – як у войну діток евакуїрували, ну конвой бачить, що ті манюськи швидко не йдуть, тіко колону задержують, да й позаганяли в Довге болото й усі й потопилися.

Я мало міх не випустив. Чув я щось таке вже не раз, але не знав, що це в нашому болоті сталося. Дивився на міх і приходила думка, що вся ця сушена ожина має цілющу силу, бо на дитячих кісточках росте.

– Да, нема Бога на землі, – ще раз озирнулася бабуся.

– Чого це нема?

– Коби був, то не допустив би. Шоб оце манюньких діток такою страшною смертю... Дак ви берете?

– Бог не на землі, а на небі, – напирала моя грамотна дружина.

– А як він на небі, то нехай звідти й пощитає, скільки тих душ діток там, – завершила вона свою аргументацію.

Жінка на це підкопилила губки й купила до картоплі ще й зелені.

– А про голодомор щось знаєте?

Вдома вона кожен раз сідала й ще раз переписувала почуте, і хоч книжку свідчень вже в районі видали, однак здавалося фактам не буде кінця.

– Вам про голодовку? Далась вона вам, – весело проштовхнулась бродяча група акторів. – Так ми вам її покажемо! – радів верховода.

– Показуйте, – не одступалася жінка.

– Тіки якщо ваш мордатий, – тицьнув у мене пальцем, – жертву голоду зіграє. Дуже похожий на жертву, га?

Вся його команда реготнула.

– Добре, – сказав я й кинув міх, – а ти зіграєш комісара, гад?

Жінка устигла виштовхнути мене з такого театра.

– Головне не купи поні, бо тобі втюхають, – повчала вона.

– Чого це втюхають?

– Бо в тебе на лобі написано. Запомни: на ослику й орать потрохи можна, а поні на таке неспосібне.

Річ у тім, що наш сімейний бізнес розростався, бо це якась пошесть на діабет пішла, люди почали більше цукру їсти? Не знаю, а то пити різних солодких вод – то це вже точно, особливо діти, так і хлищуть, а як на зло таких вод – яких хочеш і кожна солодша іншої, я вже десь й по радіо чув, що сахар вигідніше туди більше сипать, бо він консервант.

Попрощались біля маршрутки.

– Дак ти ж не довго, – устигла вона сказати, – головне, щоб не поні.

– Та задовбала, – не стримався я.

– Запам’ятай: у віслюка вуха довші, а в поні – грива.

– Господі, та шо я дурак який? У віслюка не тіко вуха довші, – шепотів я, щоб люди не чули.

– Дурак, – одмахнулася моя грамотна дружина.

– Ти зелень зразу не клади, дождись вже, коли приїду.

– Ага, повчи, повчи, – нарешті посміхнулася вона й одійшло, бо лише вона вміла отак посміхнутись.

Віслючок віз борзенько, я їхав і думав про своє, тобто який довгий став віслючий ряд на базарі, це тому, що через енергетичну кризу віслюки розплодилися й стали вигідніші за бензин, так легко думалося, що мені прийшло на думку оце зараз завернуть на болото й натовкти міх новою ожиною, у нас вона цілюща, бо її росте в нас аж п’ятнадцять її різних типів, а, головне, що на болоті не тільки поживніша, але й без колючок. Це б який дурень бізнес нарвав з колючками. Еге. Або взять ягоди. Це б дурень з неї почав би ягоди збирати на торг, правда, ягоди – краще проносне, але як ти їх насушиш? Та й люди од запорів не так часто страждають, як од діабету, це точно; а листочки вже стоять під осінь самі по собі підсохші, «ферментовані», – як повчала мене грамотна дружина, що можна наперед на рік назбирать – це найкращий товар з неї, кращої навіть за картоплю, бо легший, но тут головне, щоб ніхто не здогадався з конкурентів, що вона помічна од діабету.

Вже й завернув був на таємну плантацію, так пригадалася та бабця з розповіддю про наше Довге болото, будь воно прокляте, і я вирішив за краще пригадати, яку класну синьоглазку вона продала дружині, і що та синьоглазка вже вкутана стоїть в чавунці й жде свого часу, тобто мене.

– Но, но, – підганяв я віслюка Пашку, – дак я й тобі дам попробувать, – обіцяв і сам в це вірив, хоч ніхто віслюків вареною картоплею не годує, але в такий день треба його привабити до нової хати. – Но, но, вези до коханої.

Тільки я це сказав «до коханої», як він звернув з дороги й погнав крізь кущі, що мало не здер мене, тому я не встиг зіскочить, спершу побачив два велосипеди, кинуті один на одного, а тоді закоханих, кинутих одне на одне – вони були в ту мить смішні, не тому, що роздягнуті, а тому, що могли бачить в таку мить що завгодно, лише не цікаву віслючу морду.