Мене вразив її спокій.

– І не почервоніла навіть, – вражалася Іра. – Якби мене зловили, я б померла від сорому.

Просто ми всі щиро сподівалися, що хамство, нарешті виснажиться.

– Мабуть, приколота, – коментували інші, – таких приколюють і пускають на діло, – пояснювали інші.

– Просто класова боротьба загострюється, – додали старші.

– Та який там! Це доця татусева, сімейно ненавидить Черняків, буде здирати, бо вже іншого не лишається, – були резони.

Люди довгенько балакали, бо не хотіли розходитися, уперше зібравшись однодумцями.

Аж вісімнадцятого спектакль пустили, правда, аж о 21-ій – 30. Вибори вже відбулися, місто намагнітилось, бо треба переголосувати за Черняка. Львів перетворився на Тбілісі, там бойкотували виборчі дільниці, а громадських контролерів не пускали до перерахунку, однак там Братунь переміг одразу.

«Момента» стільки разів відміняли, що нарешті на нього з’явилися квитки, це тому, що повернуті на попередні покази, і я купив їх чотири останні, однак Діброви не прийшли, Григорьєви теж, прийшло двоє з Варшави, але вже примудрилися придбати попередньо. Ажіотаж потроху зростав, кожен очікував на початок й гомонів про щойний телевиступ Черняка, який усім їм дав!

– Невже знову одмінять? – нервувалися двоє, вони подавали одне одному папери й посміювалися з них – це були плакатники, я встиг помітити «Черняк – слабак» й карикатури такі само слабенькі. Один з них, світлий такий, у коричневому костюмі, додав:

– Як же ми на нього потрапимо?

Знайоме лице, схоже на вболівальника українського мистецтва.

– Не хвилюйтеся, – зрадів я, – маю вільні квитки, якщо мої не прийдуть – віддаю вам.

– А чому так довго не починають? – однаково хвилювався він.

– Розумієте, режисер зібрав трупу й магнітить їх перед початком, і трохи затягнув.

Добродії перезирнулися і відійшли у скверик, швидко вийняли аркуші й знову почали передивлятися.

– Ти знайомий з Черняком? – підскочила Галя Криворчук.

– З яким Черняком? Я? – витріщився я.

– Ну ти з ним тільки-но говорив, – сяяла вона. – Ох, він їм щойно дав!

Тут в очах мені стало рясно, я не впізнав його, бо на портретах він не такий лагідний.

– Іро, – кажу я дружині, – ти не повіриш, але зараз я подарую квитки самому Черняку.

Публіку вже запускали, а ті двоє перекладали й перекладали папери, придивився – точно Черняк. Початок знову затягувався, що вони встигли впорядкувати папери.

– Ну, як у вас з квитками? – запитав Черняк.

– Я вам дарую їх! – зрадів я й віддав.

Вшанувавши паузу, яка між нами виникла.

– Дякую, спасибі, – він пішов уперед, а його секретар мовчки тицьнув мені гроші, так, що я не встиг вийняти здачу.

– Цього не треба, – одсунув він мої зусилля.

Спектакль був незвичайний, такий, ще за три місяці до нього мені почали дзвонити обурені росіяни, гадаючи, що я і є той самий Жолдак, потім надзвонювали пильні українці й щирими полтавськими інтонаціями обурювалися, вони витончено хвилювалися, в якому світлі постають на сцені земляки; це мене й рятувало – росіян я заспокоював, що казав про українців, які там виставлені не краще, українцям – що навпаки, хоча тут ніхто не був виставлений, просто незвична емоційна форма ще не вкладалася в уяву театралів, котрі ще не здемократизувалися до такої міри.

– Вставай, зємлякі, слиш? – звернувся актор до публіки. – Тєпєрь можеш вийтіть на прогулку десять мінут.

Ошелешена, глядачева зала нарешті збагнула, що це антракт. Вона не знала того, що знав я, адже в театрі, де дебютують всі Жолдаки, мені розповіли, що Андрія Жолдака після чергового спектаклю підстерегли в парадному, хлюпнули кислотою в очі.

Оце визнання! Оце вистава! В нашому Києві ще такого ні разу не було, навіть Курбас того не зазнавав. Я коли про це взнав, то трухонув, адже з метою профілактики могли хлюпнути й мені. Познайомилися ми з Андрієм під час генеральної репетиції.

– До родича прийшов, ге? – привітався Яків Сиротенко. – Жолдаки обсіли, мов сарана, – процитував він, – залишилося захопити ще пошту й телеграф.

– Ти не повіриш, але ми незнайомі, – виправдався я.

Бо це вже третій Жолдак, хто дебютує в театрі Франка. Другий – батько Андрія, Валерій, тут поставили п’єсу в його перекладі під псевдонімом Верблюжко. Коли мої батьки розлучилися, розлучилися й усі родичі, так вийшло. Правда тоді ще Андрій був немовлям, пам’ятаю, як Валерій віз мене його показувати, на жахливому моторолері «Тула», ми мчали Брест-Литовським проспектом і він голосно хвалився, що моторолер тим хороший, що на нього не потрібні водійські права, додаючи страху од гонитви. Приголомшений переїздом, я озирав дитинку на щасливих материнських руках, але заледве чи він мене запам’ятав.

– Як це – незнайомі? – не повірив Яків Сиротенко.

Саме тоді Андрій ляснув в долоні:

– Сторонніх прошу вийти з зали!

– А це – не сторонній, – підвів мене Яків, – це Ваш родич, теж Жолдак.

Отак ми були познайомилися. Йому в житті поталанило більше, бо він був ще й Карпенком-Карим по материнській лінії, правнуком великого класика, дивно, але вступивши в театральний інститут імені свого діда, він ні разу не зізнався; а ще він був Саксаганським і Садовським, а також дотичним до роду Шевченка... Чи не тому його п’єса виявилася набагато вдаліша, аніж моя? Я пам’ятаю про перший «Момент» – вгруз в крісло, мало не задихнувся, бо забув дихати.

За другим переглядом було легше, бо актори кайфували, трохи «розтягнули» виставу. Що я навіть здогадався в антракті проштовхнутися до Черняка й тицьнути його асистентові здачу.

– Цього не треба!..

– Ні, візьміть, – я виявився дужчим і пхав гроші йому до кишені.

– Ви хто такий? – обурювався він пошепки, пильно озираючись.

– Я Жолдак.

– Хто? – не повірив він.

– Далекий родич режисера.

Він трохи розслабився:

– Ви розумієте, тут таке діється, ми дуже боїмося. Бо завтра о першій ночі в нас телеміст з Бірмінгемом.

– О! Одкрийте рот на весь білий світ, скажіть їм усім!

– Та тут не про те, тут може виникнути стільки проблем перед ефіром...

Отак! Кислота потім виявилася аерозоллю, коли до Андрія приїхала «швидка». Бо як невідомі приснули Андрієві в очі й потягли кудись, він люто закричав од болю, що з дому вискочили люди й нападники змушені були кинути його. Потім виявилося, що аерозоль – це не якийсь там лак для волосся – а спеціальна суміш, яку використовують в органах для того, щоб спаралізувати жертву, однак нападники влучили не в ніс чи рот, як належить за інструкцією, щоб людина вдихнула, а в очі – й результат відбувся не той, а лише пекучий біль. Лікарям вдалося врятувати очі й почалося слідство, невідомо чиє й проти кого.

– Тут ще стільки проблем до завтра, – зітхнув черняківець.

– Які проблеми? Голосніше кажіть про все! – радів я, доки мене не обсмикнула дружина Ірина:

– Ти що, не розумієш?

– Та що тут розуміти, коли завтра вся планета почує, й не зупинить ніхто!

Асистент Черняка не одпускав свого партнера очима і казав:

– До того завтра ще треба дожити.

19.05.1991.

Промінчик сонця зазирнув до кімнати й тягнув паузу, доки не впав на піаніно й воно рипнуло.

– Дак ето, – промовила й нарешті й Надя, нагнавши на обличчя благальну маску. – Дак ти позичиш?

– Ну він же ненормальний, а ти цьому сприяєш, – зітхнула Раїса.

– Він же лише трошки подивиться й зразу почне приставать. Він не довго ображатиме вашого Сальватора Далі.

– Ха-ха-ха, – не стрималася Рая, – все навпаки в цьому сюровому світі: чому він не збуджується, як усі нормальні люди од Кама-Сутри?

– І не смішно, – зітхнула Надія, – якщо добре придивитися, то в фігурах Кама-Сутри також є чимало сюрового...