Ідеократи відступили, бо їхні війська весь час плуталися в функціях, адже поділялися на внутрішньо-зовнішні та зовнішньо-внутрішні, отож, втративши територію, вони тоді вирішили протиставити окупантам місцевий рух опору в покинутій ними країні.

– Треба закинути їм зброю, – сказав нач Департаменту Диверсій, однак Вершитель урвав його:

– Яку зброю? Щоб нею вони перебили залишки партактиву?

Нач ДепДиву хотів сказати, що їх і без того, певно, перебито, однак вчасно прикусив язика.

– Може, провіанту підкинути? – наважився він.

– Й так зажрались, ледацюги, – почув у відповідь. – Треба закинути їм справжніх бойових...

– ... машин?

– ... Ідеологів, ніщо так не підносить бойовий дух. Вважаю, що всі наші невдачі в цьому регіоні викликані саме недоліком агітаційної підготовки населення, отже, саме настав час його ліквідувати. Ось що треба закинути – я не пошкодую найдорожчого, що в мене – самого себе, – він вказав на власне поясне погруддя, яке прикрашало Залу нарад.

Присутні в один голос стали вмовляти його не робити цього задля якоїсь там країни, однак він був непохитний, якщо сказав, то сказав.

– Гадаю, що зараз у зюзюбрів спостерігається велика відсутність наглядних посібників, тому цей бюст полетить туди разом з ідеологами, ось що я мав на увазі.

Всі полегшено зітхнули, лише не начальник Департаменту Диверсій:

– Але ж... – зірвалося в нього, він хотів нагадати, що для парашутиста таке погруддя, поясне, виявиться заважким, бо вона важить стільки ж, як і політпрацівник, однак вмить прикусив язика, доки з нього самого не зробили таке ж погруддя.

Тут треба додати про характер партизанської боротьби на місцях: позаяк ідеократія під гаслом запровадження Всеєдинсті свого часу вимордувало все працездатне населення країни, бо воно вперто не бажало підтримувати політику харчозаготівель не кажучи вже про гостре небажання самих себе прогодувати; а кому й поталанило вискочити на далекі лісоповали, отож агітаційне поновлення, звісно, вимагало чималих зусиль.

Потім те ж само запровадили й нові окупанти герготи, вони залишили колгоспи, але заборонили Новими Регулами під страхом смертної кари тягати звідти додому харчі, й цим буквально спровокували партизанщину. Місцевий опір зводився до того, щоб якось захистити потомство, ховаючись по мочарах, яких, слава Богу, тут було чимало. Бо партактив, якого тут майже не лишилося, давно став колоборантним, а, в кращому разі, працював і вашим, і нашим, що ще дужче зменшувало кількість населення. Боротьба ж існувала така – довідавшись про ешелон з вивезення збіжжя, партизани терпляче пропускали усі інші, а вже перед бажаним хутко розгвинчували колію, імітуючи просту аварію, потім цілою областю наскакували з мішками й дощенту розбирали продовольство, адже за попередніх порядків все було навпаки – влада визискувала продукти з населення. Тепер же край почав потроху підводитися й навіть почав потроху родити діти.

Отож директива про масоване засилання столичних політпрацівників страшенно перепудив усіх підпільників, тут ще раніше виникла традиція: позаяк столичні комісари привозили убивчі накази, наприклад, захопити міст і висадити його, або затакувати гарнізон, тощо, словом, закликаючи тубільців до масового самогубства, бо весь регіон підпадав під бомбування й інші радикальні депресії.

Секретний майданчик біля хутірка Зайончики для зустрічі високих гостей спорядили кардинально, зачувши гудіння ескадрильї, запалили високі багаття навколо найтрясовиннішого Сябраватага болота, скоро ціла армія агітаторів полинула туди й поринула в глибку, ніхто в історії людства так швидко не провалювався в болото, лишивши на поверхні багна лише куполи парашутів, але й ті скоро засмокталися, дехто з партизанів утирав сльозу.

– Жалько їх стало? – питали інші.

– Звісно, стільки хорошої матерії втонуло, – бідкалися ті.

– Недоробка, наступного разу треба буде краще продумати приземлення, – погодилися, зрештою, усі.

Лише один емісар Колайчуков був найважчим, бо найдужчим, за що йому й доручили реліквію, додати надмірну вагу її – мармурового бюсту Вершителя, а також ампулу з ціанідом, зашиту в комір як найвідповідальнішому з десантників, отож неважко уявити, що його стрибок з «По-2», по-простому кажучи, з «кукурузника», був таким нестримно утричі стрімкішим, що він не долетів до посадочних вогнів, не зумів скерувати свого падіння, а шугнув спершу в сосни, ламаючи гострі сучки ввіреним погруддям, а вже потім прокотився чагарями, які, власне, й врятували йому життя.

Дослухався:

лише дивне масове булькотіння, навіть жаби не кумкали, поховавшися в мочарах, приголомшені груповим падінням з неба. А коли булькотіння припинилося, Колайчуков почав міркувати, куди ж далі нести безцінну ношу? Дійшовши до болотного берега, ще встиг забачити, як трясовина засмоктала останні парашутні куполи. Збагнувши нарешті, що на цьому збройна частина боротьби закінчилася, що лишився на самоті з цією непривітною місциною, блискавично закопав парашута й амуніцію. Погруддя ж закопати не наважився, через персональну відповідальність за нього, а також чималі габарити, бо завдовжки з китель.

Потім щосили шарував свою уніформу мохом, глицею та живицею, доки вона не набула вигляду цивільної одяганки, ще й для переконливості пооддирав погони й галуни, лише після цього пригадав інструкцію: примостити лямками на спині реліквію, рушати на явку. Відновивши в пам’яті карту, подався вірним азимутом.

Коли він прийшов до ввіреного йому належного містечка Абапольни Грабяні, то побачив, що явки немає. Як не було й самого містечка. Звісно, дивно, бо на карті воно було чітко позначене. Незважаючи на те, що ідеократи з метою розкуркулення ліквідували його двічі, герготи, аби не допустити інфекцій, ретельно зрили залишки стін важкою технікою, себто здійснили зачистку в буквальному значенні слова.

Не помітивши містечка, приголомшений Колайчуков сів перепочити. Й навіть пригадав, що голосить інструкція в такім випадку:

«Не знайшовши ввіреної явки, слід неухильно власноруч створити означену».

Озирнувшись і не помітивши ніякої прикмети для такого творення, він вирішив її відшукати. Відсапавшись, рушив далі, вдаючи з себе простого мішочника, яких мусило бути за інструкцією чимало в окупованій зоні, він почав заучувати місцеві слова, видобувши їх з пам’яті: «вакуль», «пакуль», «магчімо», «пєвня гребєнь».

Правду сказати, він в глибині душі недолюблював тутешню мову через деяку нетотожність зі своєю рідною, яка була дуже, дуже гарною хоча б тим, що її ніколи не треба було вчити напам’ять.

Зате мішочник з нього був ідеальний, бо такого великого мішка, як в Колайчукова, ніхто тут не тягав на собі з часів ще допопередніх окупацій.

Пройшов він багацько, однак траплялися йому все такі ж знелюднені поселення, не годящі для створення нового підпілля. І це його дуже дратувало, додаючи снаги тягти ношу.

Коли він нарешті побачив іржаву колію, то дуже зрадів – це було єдине творіння людських рук, ним зафіксоване. Щасливий, він посунув уздовж, сподіваючись надибати таки населений пункт.

На першій же станції Казєлєнькі, недіючій, бо відсутній, його загребли колаборити з числа колишнього партактиву. Колайчуков застосував місцеву мову, однак вони одштовхнули його й почали битися за мішка, зроду не бачивши такого велетенського. А коли, врешті, розв’язали його, то на них накотилося оніміння. Адже усі вони колись схилялися перед грізним мармуровим ликом, ще на живій пам’яті кожного були події Всеєдиності, од якої вони тоді чудом вбереглися.

Це тривало зо півхвилини.

Отямившись, вони хутко напосілися на інструктора, навіть не підозрюючи, що то він. Позаяк їхній глузд не ладен осягнути присутності тут такого чоловіка, вони потягли його до комендатури.

Однак неоокупанти не спромоглися дати явищу належного тлумачення, бо були люди прості, змалку всі навчену на логіку, хоча й просту, військову. Тому вони позабивали йому цвяхи в нігті, поодбивали нирки й багато інших внутрішніх органів, перетворивши на зовнішні.