У відповідь той лише співав подумки:

Нас виростив Вождь бо

На вірність народу!..

А вголос Колайчуков наполегливо мовчав, насолоджуючись з їхньої безсилої люті над ним. Лише після цього вони почали здогадуватись, що тут готується якась глобальна акція, якщо заслано такого надто терплячого чоловіка, з отаким надзвичайним посланням. Те, що він геть не місцевий – було поза сумнівами – тут ще здавна викорінили всіх кремезних чоловіків.

Відбулося, коли його вперше привели з підвалу на допит в кабінет. Там він здригнувся. Ні, не перед новими тортурами, ні – до них його добряче натренували ще в училці. А він узрів перед собою одразу обох Вершителів, обидва були однаково мармурові, обидва велично мружилися, з добрячими чупринами... Й головне не те, що виконані в тому ж самому методі тотожного натуралізму, а що обидва виявилися вусатими.

Здригнувшись од такого, він, однак, завчено опанував себе, бо така б слабкість коштувала б йому Ідеї: один із вершителів був омріяним, вистражданим; а інший тотожник – загарбницьким, жорстоким, якого в училці він звик щодня бачити на карикатурах, а не в мармурі.

На превелике щастя, герготи тоді надто заглибилися в супроводжувальні папери й не помітили кількох миттєвих змін лиця прибулого. Тому й не звернули на тотожність Вершителів ані уваги: для них чужий тут був простим речовим доказом, не більше.

Поборовши себе ще раз, Колайчуков відсапався, згуртувався й врятував силу волі.

... тепер він лежав розчепірений на спеціальному катівному кріслі, подібному чимось до гінекологічного і дивувався – ніколи й гадки не мав, що в чоловіка можуть бути такі велетенські яйця, вони власні нагадували йому спортивну торбу з двома футбольними м’ячами, бо баскетбольних тоді ще не було, які він залюбки колись носив з собою на ті далекі, довоєнні шкільних часів спортивні тренування.

«Чому я не пішов у футболісти, а в політпрацівники?» – устигав він мріяти межи муками, герготи старанно й дбайливо катували, віддаляючи й віддаляючи момент смерті, однак не знали, що така методика не дивувала його, бо він проходив її ще на лабораторних заняттях в політшколі. Ліквідувати ж його зовсім вони просто не мали морального права, адже перебування їхнє в Блондонії мало таку ж саму, як і в нього мету: встановлення зв’язку із місцевим опором, а також виявлення явок, та, у разі відсутності таких – створення явок нових. Додати, що його мучила якась невловима заковика, якийсь вихід зі скрутної ситуації, однак ниточка ця невпинно уривалася новими нападами болю.

Тим часом потроху звістка про нечуваного страждальця, наділеного небувалими мармуровими регаліями, а також непомірними яйцями помалу за допомогою хитких калорабів сягнули болотно-лісового нетрища й зачарувала своєю нечуваністю. Й дивувала також ще й тим, що охороняли героя не так якісно, як би належало про такого, наділеного ознаками. Партизани ж бо вважали себе людьми військовими, тому віддавали в міркуваннях принципах логіки, а вона змушувала тут не лише замислитися.

Йому саме одрізували язика, процедура була цілком логічною, позаяк розв’язати не вдалося.

– Бух, торорох!

Рясна стрілянина знадвору увірвала процедуру напівсправі – до кімнати влетіла граната й приголомшила катів, кого не роздерла, а також – на друзки бюст вождя герготів. Од сталевих шереметків та гострих уламків Колайчукова захистило інше погруддя, якого він так довго, і, виявляється недаремно, тягав на собі. Лише щільно пошматувало одежу, однак то було дрібницею порівняно до попередніх тортур.

У висаджене вікно вдерся кучерявий з автоматом й випустив довжелезну чергу по присутніх, й вкотре мармур оцілив Колайчукова, бо скерувати зброю проти погруддя стрілець рефлекторно був нездатен. Однак потужний відкид автомата зіштовхнув нападника з підвіконня, недострілявши, він випадав надвір, лише тоді, падаючи, влучив помилковим рикошетом: д-з-з! у великого носа Вершителевого і в такого ж козирка від кашкета, незграбно одстріливши їх...

Помітив таке неподобство лише недокатований комісар, бо, власне, усі інші вже нічого помічати не могли; отож він через щасливу нагоду (скалки вибуху перерізали мотуззя на руках і ногах) вправно звільнився з катівного крісла, позбирав відбиті од погруддя мармурові шматочки, дбайливо поклав до кишені, а погруддя, обляпуючи кров’ю, поніс геть з небезпечного для обох місця. Ніс і не знав, що в прадавні для Блондонії епохи, місцеві зюзюбри різьбили своїх Богів з каменю, й також фарбували їх різними кольорами, в тому числі також і кров’ю. А якось їм на лекціях з атеїзму розказано було про античних Богів у столичних музеях, яким адміністрація то одбивала пеніси, то реставрувала назад, залежно від поточного моменту в країні.

Він вийшов звідтіля, і, як завжди, рушив не в той бік; а партизани ще довго змагалися із залишками гарнізону, справа була варта заходу, адже одвойовану зброю можна було некепсько продати на базарі – довгий час за відсутності ідеократів у заповідниках ніхто не полював, отож звірини надто розвелося, тож мисливське спорядження невпинно зростало в ціні.

Позбиравши його усе, полічивши втрати й поранення, бійці згадали, за чим сюди прийшли – сунувшись до катівні, з подивом не виявили там нікого путнього, окрім катів, котрі, за відсутності життя, не змогли виразно пояснити, куди подівся нечуваний прибулець зі своїм мармуровим посланням.

– Тпру!

З далекої еміграції повернувся на ці землі колишній їхній власник Янка Бродоський, з метою відновити свої права й створити знову прибуткове господарство, відновивши після подій Всеєдиності.

Дідич озирнувся, уява підказувала йому, що це і є омріяна домівка, хоча направду він нічого не впізнавав, бо серце не хотіло вірити, що можна так тотально знищити маєток. Він повагом опустився на коліна й припав до землі вустами, й знову подивувався, що вона якась інша на смак.

А звідкіля ж було знати йому, діловому феодалові, що тут вже геть не лишилося ні людей, ні грунту, здертого тотальними артпідготовками, на які такі щедрі були тутешці бойові дії?

Лишився лише дід Пєрцух, бо погано знався на географії й не тямив, куди тікати, він, котрий уцілів од Всеєдиності лише тому, що випадково провалився до кам’яної нори й у такий спосіб ховався, виповзаючи лише вночі поїсти ягід. Або, чого гріха таїти, й жаб, тут Пєрцух дуже соромився, бо ніколи не чув про цивілізований французький народ, котрий жабами не гребував. Однак дід був чудовий пірнальник і тому легко полював зеленооких. Узимку, коли ягід і жаб не ставало, дід виколупував вилами з-під снігу опуклокорінну культуру, якою колись дуже давно був славен цей родючий край. А тепер вона продовжувала родити самотужки, бо тепер ніхто не застосовував для цього сильнодіючих хімікалій, які, насправді свого часу були покликані лише для того, аби позбавити грунти родючості й тим краще навернути зюзюбрів до ідеократії, бо місцеві не надто тямилися на гаслах, аби навернутися до неї в інший спосіб. Це як ягоди, ти приходиш по них, а натикаєшся там на ведмедя, який також їх полюбляє. Тут діда кожного разу дивувало, як мудро влаштована природа, що одні й ті ж вила годяться як на картоплю, так і на ведмедя – хижак, перш, ніж нападати на людину, обов’язково стане в повний зріст, ширококо розчепірить передні лапи, підставляючи горло під удар трійчат. Звіра Пєрцух не боявся, навпаки – він дуже поліпшував раціон. Однак взимку кудись і ягоди, й ведмеді і жаби разом усі ховалися, ну, то лишалася картопля. Родило її в понівеченій землі негусто, однак достатньо, аби прохарчувати одного їдця, який ще й досі до пуття не впетрав, що вона самотужки, порушивши всі закони агрономії, озимувалася й потроху плодилася самосівом. Зібрана й виморожена, вона крохмалізувалася, тобто ставала солодкою, а, головне в такий спосіб годилася на алкогольний перегон, котрий рятував діда не так од холоду, як од втрати здорового глузду.