Бо Пєрцух був щасливо хильнув перед тим, як зобачити, що через поле просто на нього суне рудий од крові бюст Вершителя. У численних омріяних снах він так і являвся дідові брунатним од крові, ще од часів Всеєдиності, од перших її акцій – масового вивезення селян зі шкідливих на малярію боліт в далекі вічномерзлі болота, де малярії не існувало. А хто таки отут втримався, виморювали специфічною дієтою, тобто голодом під проводом великої мети згуртування навколо Ідеї, котру підривали шкідники на місцях, перегонщики, таємні підкуркульники, тощо, а потім і неоокупанти. Дід пережив усе це, затамувавшись, позабувавши увесь свій загиблий рід, аби вберегти голову й інстинкти до виживання.

Це щоб нарешті побачити: із мороку крізь виоране війною поле у виоране село вступає мармурове погруддя, дід одкинув вила, упав і заплакав, а погруддя переступило через нього, забрало з золи печену картоплю, забрало самогон й повагом зникло в тумані, що щедро сотався з малярійних, вічнонезамерзаючих боліт.

Одсапавшись од сліз, дід знайшов вила, обтрусив бадилля й безсило рушив до колишнього панського маєтку. Од нього лишилася лише нора, тобто підвал, бо його снаряди не зачепили, як і важка бульдозерна техніка за причини значної глибокості.

Там сидів колишній феодал, дідів ровесник, топив уламками власної підлоги й міркував про те, як йому зі своїми валізами чимшвидше вибратися звідсіля й встигти продати ці землі міжнародній біржі раніше, аніж світ дізнається, у що вони перетворилися.

Колись, замалку, він часто бавився з Пєрцухом на ставу, бо вони були тут найвправнішими пірнальниками. Коли той піддавався йому в змаганнях, панич дозволяв покататися на велосипеді.

Тут з’явився з мороку дід.

– Пєрцуха! – вигукнув пан і, широко розставивши руки, рушив до нього, той уважно подивився на свої вила, де на зуб заблукала мала картоплинка, а потім легко встромив у борлак Бродоському.

Колайчуков прийшов у невідомий і колись населений пункт, якого чотири рази перейменовували до війни, а по ній він остаточно зник разом із останньою своєю назвою. Посередині сиротіли уламки від постаменту Вершителя, який, як і по всіх тутешніх селах, прикрашав центр. Це нові окупанти п’ять хвилин бавилися, доки не розстріляли його, цементованого, на друзки.

Комісар підійшов до осиротілого місця, згріб побиті його шматки й обережно поставив нагорі мармурове погруддя. Постояв, схилившись, потім пригадав про печені картоплини в кишені, повільно й урочисто з’їв, на мить здалося, що одна, проткнута посередині, спливає кров’ю. Далі віднайшов теплу золу, що лишилася від села, закопався і проспав рівно дві доби.

Там, виявляється, таємно мешкали три істоти. Вони були такими злиденними, що давно втратили ознаки статі, а тому не викликали в завойовників бажання навіть їх убивати, бо нікуди було, не те, щоб ґвалтувати. Одна з них почула чиїсь важкі кроки через згарища, а коли вже наважилася виткнутися із пічнини, то помітила, що постамент посеред майдану – оновився.

Оговтавшись, швиденько покликала інших сотворінь, які довго і вперто не хотіли йти і зрити чудо. Вижили вони тут завдяки іншій дивовижі – літаки були розбомбили свої ж ешелони, аби не дісталися наступаючому ворогові, надибавши на косогорі понівечені вагони зі збіжжям, мешканці навколишніх сіл мали поживу й старанно приховували її од партизанів, чим і протрималися третю зиму.

Доки Колайчуков спав, сюди посповзалося населення мало не з усього адміністративного району, усі п’ятнадцять чоловік, вони розташувалися навколо постріляних уламків, де посередині баввонів гордий пам’ятник, такий же неушкоджений, як і до розстрілу. Й кожен по черзі підходив й торкався мармурової поверхні. Кожен до цього просто радів з факту, що вижив, незважаючи на війну, а тепер починав думати, як же його тепер жити далі? Коли тут отаке почало діятися.

Ця історія набула ще більшого розголосу після того, як через дві ночі погруддя вознеслося. Ніякого сумніву така версія не викликала, бо й усе населення, яке лишилося цілим, якби й разом узялося, то не спромоглося би бодай зсунути мармур з місця, а не те, щоб зняти його з уламків. Та ніхто й гадки не мав, навіть сам Колайчуков, що скульптура насправді не мармурова, а з набагато кращого матеріалу: такі серійно відливалися з надміцного гіпсу, в якого попередньо додавалася точна доза казеїнового клею та титанової пудри... Але!

Довгий шлях Колайчукова позначився заворушеннями та пожвавленням опору. Залишки населення гуртувалися, аби пошепки поділитися про пришестя бюсту, а потім ішли разом нищити окупантів, так було розібрано рейки на вузькоколійці Гать – Нові Мочарі, де загинув машиніст продуктових пульманів і розстріляли кондуктора. Підпиляно місток на річці Дриссі біля Жибунців – ворожа танкетка провалилася по льоду, об’їжджаючи його, ще й досі ветерани сперечаються, хто підпиляв; ще багато яких фактів можна б навести, однак вони лишилися геть невідомими через цілковиту знелюдненість краю.

Саме незримість емісарового походу надавала найбільшої правдивості відвідинам, і тому була дієвіша за будь-які реальні. Ніхто зі свідків не здолав би твердити, що то не марево.

Ось як це звучало з народних вуст:

«Розтоптаною, розтерзаною землею блукає дух Вершителя, весь у крові, дополовини з мармуру, а дополовини живий. Ходе од села до села й мовчить, а зупиняється лише на розбитих постаментах, і лагідно усміхається батьківською своєю усмішкою, хоч йому відбито носа, і навіть не нарікає на тих, хто тут його не вберіг. А потім іде далі, не питаючи ні дороги, ні шляху...»

Й почали злітати в повітря харчові потяги (Вакульскі повіт), палати зернові склади, особливо після цілковитого їхнього розтягання (Пакулічи) й навіть Боброва Гребля луснула од гніву й затопила повітове відділення в Магчімичах. Особливо після того, як у містечку Йом погруддя спочатку з’явилося, постояло добу, а на ранок йому обновився ніс і козирок на кашкеті.

Колабораніти, ті, які ще не перекинулися таємно до партизанів, щосили тепер шукали туди контактів і знаходили їх. Вони бо не знали, що Колайчуков здогадався з однієї картоплинки збити нехитрий крохмалистий клей, і, прокинувшись вночі од того, що гострі мармурові уламки боляче муляють під ребра, приліпив їх назад на належні місця.

Що й дехто із зайд-герготів здригнувся перед таким фактом й встановив однобічний зв’язок з опором через чорний ринок, наприклад в селі Малиї Казелєнькі. І замислився, в якім світі він живе, і на який він може потрапити, коли такі діла почали творитися в цій країні.

Один навіть бачив крізь бінокля – його увагу привернув вибух на мінному полі побіля Пєвнячих Гребянів, націливши туди оптику, узрів дивну там постать – дополовини кам’яну, дополовини з плоті. Потім на власні очі бачив, як ці дві половини раптом роз’єдналися й нижня почала гребтися у вивергнутій землі, вишукуючи щось. Й робила це доти, доки не стемніло. Далі цей спогад уривається через вечірнє потемніння, а потім нічне.

Що діти бачили й довго бігли слідом за легендою, а доки вона, нарешті впала, то наважилися підбігти й нагодувати нижню половину сушеними буряками. Одні божилися, що вона їла й мовчки лаяла жидів, бо ніде не трапляється населеного пункта, а лише там за інструкцією можна створювати нову явку й передати ношу. Інші присягалися – що молдованів, сперечаючись, й кожного разу доходили спільної думки, що молдавани бувають і єврейського походження.

Так чи інак, однак Колайчуков підупадав на силі, він частіше спотикався, а коли підводився, його обсідали страхи, що він може загубити носа й козирка. Тому він після кожного знищеного села знову одліплював фрагменти й дбайливо ховав за пазуху.

Настав той страшний момент у його житті, коли він виявив, що носити погруддя несила. Він уже кілька разів намагався завдати на себе бюст, однак – марно, він гучно падав на землю, дивовижно відлунюючись усередині самого себе.