– Нарешті, – невдоволено сказала вона, коли я з’явився на порозі.
Я вдивлявся в її доволі молоде, тобто добряче пещене личко, однак шукав там правди: невже колись я міг таке любити?
Коли я забував про це, друзі нагадували, що наша пара була колись взірцем закоханості й сімейного щастя, що всі ходили до нас в гості, аби знову й знову переконатися, що справжні почуття таки існують. Може так і було, але які ознаки лишилися?
– Чого вирячився? Заходь, – з цього тону я мав зрозуміти, що вона, бач, одриває од себе сина з великим зусиллям, і що їй, бач, геть не потрібен власний вільний час на йогу чи косметичний салон, чи й на побачення.
Якби вона знала, куди я поведу нашого Толюню, то вже б неудавано скривилася. Він почав брати з собою Кена, я одібрав іграшку, хоча помітив, як він засунув його знову під куртку, ну вже нехай, хоча мене весь час дратувала його звичка таскати при собі безліч іграшок.
Надворі чекав автобус, із навіть електропідстанцією, це щоб не гавити час на пошуки силового кабелю – мобільність, ось головна ідея.
Страх втратити роботу наштовхнув на просту думочку: застосувати скриньку невикористаних ідей навпаки – ловити в камеру сюжети, а вже потім шукати під них замовників. Бо коли працюєш за звичним порядком, то доводиться довго пріти, доки вичавиш з себе путній сюжет.
Я пишався, що моє ноу хау не кожному рекламістові по зубах, однак зміг для з’йомочної групи перетворити такий процес на гру, ба, на розвагу, тому всі були наперед веселі.
Й нам потрібна була місцина, де також повно розслаблених персонажів, однак алкогольний дух в салоні вже лякнув мого Толічку, такий, що ним запітнявіли вікна, адже я пообіцяв йому сьогодні свіжого повітря, й тому я трохи нервував, доки ми доїхали Андріївського Узвозу.
Визирнув, серце щосили прагнуло березня, бо був січень.
Побачивши знову місто, Толя знітився, в нього свіже повітря асоціювалося з Гідропарком, де безліч дитячих майданчиків зі свіжими атракціонами, однак наштовхнувся на татову підступну мету – я хотів показати йому свою роботу, хотів, аби заразився цим азартом, ну, принаймні відчув, що тато не ідіот.
Починалася відлига, Узвіз ставав кольору сивини, тобто вкривався конденсатом, на сонці поставала така фактура, що ні за які гроші не купиш.
Атака на дійсність почалася:
– Фужер! – наказав я реквізиторці, і вмить той опинився в руках Трохименка, актора, той непідробно зрадів, коли туди хлюпнули.
– З радістю, ну! – кричав я, йому не треба було наказувати, він зі щирою насолодою перехилив, оператор вихопив іскріння кришталю й напою, також вихопив відблиск і в очах Трохименка, той це чудово умів, бо ще не пропив свого погляда – а сонце заіскрилося, завирувало в бокалі і проковтнулося Трохименком.
– Дубль! – наказав я, од чого актор став ще натхненніший. Однак я встиг помітити нерозуміння в Толічки, й тому гукнув редакторці:
– Записуй: «Свіже повітря? Воно стане набагато свіжішим, бо – (вино, горілка чи віскі) такої-то фірми!». Напій переробимо в комп’ютері, залежно від замовника. А зараз дозніміть ще конденсат на кришталі, зніміть потік рідини крізь сонце, навколо сонця, бризки й струмінь в свіжому повітрі, зафарбуємо його потім, в студії!
Й таки помітив подив на личкові сина, він бо знав з телепередач, що знімання реклами – це тривалий, виснажливий, напружений процес.
Тут один дядько поковзнувся і впав, ми кинулися до нього, я підвів його на ноги, і запитав:
– Повторити зможете?
– Що? – отетерів той.
– Свій каскадерський трюк, – і прошепотів на вухо суму гонорару.
– Без проблем! – радісно погодився він, а освітлювачі вже тягнули кабелі, штативи, прилади, добродій одразу хотів падати.
– Стоять! По команді! В камеру не дивитись! – зупинив я його, а коли оператор націлився і кивнув, що готовий, я одпустив дядька, та ще й штовхнув у кадр – той так картинно брязнувся, що всі мало не попадали зо сміху.
– Дублю не треба! Всім спасибі!
Доки адміністратор виписував дядькові угоду й відраховував гроші, я диктував редакторці:
– «Боляче? Боляче падати? А от в наших черевиках (чоботах, буцах, тухлях, чунях, калошах) фірми такої-то, – ніколи не впадеш!» Каскадера перевзуємо вже на комп’ютері, знято!
Й побачив здивовані очі Толі:
– Як це комп’ютер перевзуває?
Усі поблажливо посміхнулись.
– Розумієш, синку, ми візьмемо зображення інших, потрібних нам черевиків і поставимо в картинку, замість отих, що на дяді.
– Навіщо? Хіба в дяді погані?
– Ну ми ж ще не знаємо, хто в нас буде замовник, синку, коли взнаємо, тоді й підберем потрібне взуття, розумієш?
– А-а, – відповів Толя.
Я не хотів пояснювати, що замовника в тисячу разів легше вмовити на сюжет, коли одразу показуєш знятого, а вже потім додати до усього цього титри, тощо, навіть змінити дійсність навколо персонажа – це вже не проблема, залежно від побажань. Якщо цей замовник відмовиться, то легко знайдемо іншого.
Тут все упирається в факт, що всі багаті замовники геть позбавлені просторової уяви й переконувати їх сценарієм, писанім на папері, дуже важка справа, а коли вони бачать з телеекрану – проблема одпадає.
«Каскадер» радісно дивився на пачку грошей, не йняв віри, кліпав:
– Люди добрі, ну можна – я ще раз впаду?
Всі заіржали – от чим хороша така робота, що вона весела.
– Як хочете собі, то падайте хоч сто раз, – обтрусив я йому зі спини сніг, – а ми своє відзняли! Спасибі вам велике!
– Я б отак все життя падав, я вам дам свій телефон, – не вгавав той, – як треба буде щось знять, подзвоніть!
У відповідь – сміх.
Ми потроху просувалися Уpвозом, там десь тривало фольклорне дійство, воно обіцяло нам не так колоритних виконавців, як любителів свят, все це були хороші веселі люди.
Атака на дійсність тривала, от чим вона хороша, що все, чого б навколо не бачили очі, можна прорекламувати, бо кожен товар так чи інак має свого виробника. Знімальний день починався геть некепсько.
Узвіз стояв кольору сивини, сприяв нам усім чим міг в категорії зимових товарів, це факт.
Ми ще не досміялися з каскадера, бо я помітив молодицю з надзвичайною фактурою: білісіньке лице з непідробним рум’янцем, такий червоним, що аж буряковим, додати чорне натуральне її волосся навколо блакитних очей, тобто тут не треба й ніяких сюжетів, над об’єктивом камери ми тримали її гонорар, що нечувано підняло її внутрішній стан, відзняли про шоколад, хрусткі хлібці, майонез, тараньку, потім вирішили дозняти й про товари літнього сезону, тому поставили її на тлі неба, попрохали скинути шубку, а говоривши, не випускати пару з вуст, хмари угорі були кращі за реальні, тобто за натуральні червневі, зфільмували про моркву, соняшникову олію, спаржу; бач, секрет полягає в тому, що коли на холоді жіноче лице непідробно пашить, світиться, сяє ізсередини, то такого переконливого ефекту не досягнеш ні в якому павільйоні, ні під жодним гримом.
– Ви пробачте, що трохи підморозили вас, – попросив я пардону у вимученої жінки, подаючи шубку.
– Та да про що ви говорите, люди добрі – та за такі дєньги я вам тут голою станцюю! Голісінькою, бий мене Бог! – несподівано випалила вона, одштовхнувши одежу – я зиркнув на вогник камери, він ще світився.
– Зняв це? – стримуючи хвилювання, запитав я.
– А то, – самовдоволено відповів оператор Валік.
– Клас, ми тут звук приберемо...
– А який текст підставимо? – націлила перо редакторка.
– Який? Та будь-який, під таку бабську щирість кожен слоган працює залізно, ти ж бачила, як блиснули її очі? Ніяка актриса так не зробить!
Тут уже я випросив у жіночки телефончика, правда про всяк випадок не сказав, аби її не зіпсувати, що вона, якщо збереже й зафіксує оцей свій стан, то легко стане зіркою реклами, хоч про парфуми, хоч про бульдозери.
Отут на біду я узрів сани з циганами. І вже ми з Толею сидимо зверху, це йому мусить бути цікаво, прикольно і повчально, однак він відверто сумує, хоча на нього накинуто свиту, на мене кирею, під нами розгорнуті мішки з сіллю, за задумом до нас назустріч йде строката ватага циган, вони пропонують цілі жмути біжутерії, раз! І вже в наших мішках не сіль, а прикраси. Або: цигани перев’язують, завдають собі на плечі мішки з сіллю, а наш віз (верхній ракурс) переповнюється горою прикрас й від’їздить в щасливу далечінь.
