– Я не помилилася, – сипала компліментами, схилившись над пензликами, – саме такий об’єкт і уявляла.

– Брити не будемо? – непокоївся, намагався таки роздивитися я, що вона там творить.

– Ти що? Це було б грубим порушенням концепції...

Прадавнє дійство пройняло, що ми не всигли розмалювати й першого, зчепившись обіймами, ми не помітили, як розквецяли фарби, й розтовкли навіть бутерброди, однак потім, одхекавшись, розглядали одне на одному небачені візерунки, не лише ритуальні, але й в світовому малярстві, бо кольори пристрасно вклалися й на тканині.

Василина виявила в канцтоварах ще й їстівні фарби для немовлят, аби вони могли малякати, не псувавши здоров’я, отож по акту творення могли вдосконалювати композиції усім, чим лише могли. Найвдаліші фрагменти я пропонував зафіксувати фотографічно, однак Василина категорично відхилила:

– Покинь ти ці цивілізаційні втручання.

Нам лишалися тільки калейдоскопічні тепер наші підстилки, однак і вони – ненадовго, до першого полоскання в Дніпрі... Мені, яко джентльменові, вдалося поцупити в каптьорці старі штори, отож ми їх ужили, тобто найкращі композиції фіксувалися оцтом і прасуванням та архівувалися.

Вона була фахівцем, однак домалювати свого найпершого задуму їй не вдавалося ні разу, магічна сила кидала нас так стрімко, що ламалися пензлики, ми часто підсміювалися зі своїх мистецьких намагань, однак охоче погоджувалися, що й інший результат бував менш артистичним.

Не на всіх її ділянках попсовано урожай черемші, чесно кажучи, решту дотолочили ми вдвох. Однак Василинка чудово зналася на народній медицині, й ми додавали до раціону вербові китиці, кропиву, подорожник, щавель, іноді навіть лободу й іншу дикоростучу флору, словом, активно випасали довкілля.

Навіть у найбільшу спеку, якщо торкатися пальцями, а не долонями, то, йдучи по природі, руки не пітніють, й тому раптовий струм, який виникав, краще відчувається, що іноді добігши, ми не встигали поскидати речі.

– Там хтось є! – раптом скинулася вона й вказала на кущі.

– Не вигадуй, – продовжував продовжувати я.

Вона одкинула пасмо заплямованого в кобальт волосся:

– Не віриш? Та ти й досі віруєш, що черемша росте на дереві!

Аби не сердити Василину, я потім обійшов зарості, присутності чиєїсь не виявив, однак, дійсно, помітив навколо прим’яті кубельця, а також ознаки спостерігачів – пакетики од чіпсів, наприклад чи коробки од цигарок. Непокоїло й розташування – усі вони були симетрично навколо нашого закуточку.

Отже ми змінили його на інший, однак через пару відвідин я виявив навколо новоутворені кубельця, мало того, мене до того ж здивував ще й наступний, подвійний радіус з них.

– Це вже тих, хто спостерігає за спостерігачами, – застогнала вона, – вуаєристи довбані!

Як ми не береглися, як не плутали сліди, однак навколо найновішого нашого гніздечка щоразу виникали нові й нові кубельця, одного разу мені навіть почулося ляскання фотоапарату, я зірвався на ноги, і, нафарбований як був зі стрічкою на лівім яйці, кинувся на звук, однак нікого не заскочив, лише здалося, що за вербами промайнула хлопчача тінь з рюкзаком, таким, як для рибальського приладдя.

– Ти більше так не роби, – сердилася потім моя писанкарка, – так швидко не зіскакуй, бо мене ще правець хопить...

Іншого разу до мене долетів тютюновий дим, такий масний, як буває од того, хто курить люльку, я вибрав природню паузу й поповз, а потім кинувся на нюх, але знов нікого не заскочив, однак в густій траві навколо тієї схованки зачепилося кілька сизих кавалів духм’яного, надто ароматизованого «денхілу»...

Був потужний вітер і я напнув на два кілочки простільню, ми затулялися, доки вітер не здер, полетіла, ми глянули куди й побачили навколо аж трьох, молодший з рюкзаком вмить щез, старший у плащі подався в інший бік, а той, у шортах продовжував, доки Василина раптом не заверещала:

– Що, ніяк коньчить не можеш?

Він чортихнувся, плюнув, та подріботів, зник за чагарями.

Ми збагнули, що ніколи не завершимо наших писанок.

Мені ввижалося вже, що од самої станції метро нас з Василинкою пасуть, хоча, увійшовши в природу, ми нікого за собою не помічали, однак щоразу потім виявляли навколо себе нові й нові пункти спостереження.

Додати, що гуртожиток наш надто переповнився – нова навала абітурієнтів напхом напхала аудиторії, позаселяла навіть побутові приміщення, в душ цілодобово стовбичили черги. Та й би якщо вдалося перехопити вільну кімнату – а як, питається, бути з фарбами? Як виправдатись перед комендантом за заквецяну простільню? Чи матрац?

Мистецькі наші намагання марніли, особливо никла Василина. Я, як чоловік, мусив би щось зарадити, але на готель в мене не вистачало, бо все так з’їдали не дуже дешеві фарби...

Дійшло навіть до того, що вона раптом вирішила виміряти мені довжину, певно шукаючи причину ослаблення відчуттів, однак робила вже по постфакту, коли вже майже нічого не зоставалося міряти, тобто почалися сумніви. Себто наша обопільність почала никнути, особливо моя в силу певних фізіологічних її особливостей в плані тривалості стартових можливостей, тобто постійна напруга, що хтось може підглядати, гнітили такого серйозного акта, яким, поза сумнівами, є статевий.

Кожного разу на природі вона була сумна, а коли я намагався її відволікти, підводила до мене свої небесні очі:

– Там хтось є, – зизила ними на чагарі.

Я кидався туди, однак, як і завжди, марно. Так тривати довго не могло, й одного разу, долаючи судоми в горлі, вона мені зізналася:

– Лише зрозумій мене правильно, благаю, але я дожилася вже до того, що помічаю за собою щось дивне, зрозумій, що в мене виникає таке дивне бажання переконати себе, що коли я не відчуваю когось за тими кущами, ну, хто на нас зирить, я вже без нього не відчуваю достатньо, ну, щастя...

Хто не чув грому з ясного неба, той не зрозуміє мене. Василинка. Не якась там тобі столична пещена краля, а дівчина з глухого поліського села – отаке каже. Це хто її до такого довів, чи не я?

Жах, жахіття, особливо додати, що й сам ловив себе на відчуттях відсутності спостерігача, як на деяку вже пустку, недолік якийсь, чи що, назвати б це деяким ослабленням азарту.

Рятувати. Рятуватися. Але як?

Доки ми одного разу з Василинкою не опинилися в переповненому вестибюлі, де тепер стояв телевізор, адже наш червоний куточок був густо заставлений двоповерховими ліжками під нове студентське поповнення. Так от, по якомусь каналі давали «Антихантера-2», там двоє стрільців-напарників ніяк не могли підкрастися до мафіозного боса, доки одному не спало на думку, що переважна кількість хижаків полює не вдень, а в темряві, отож вони, замаскувавшись під ніч, виконали-таки своє завдання. Це мене аж тіпнуло.

– Що таке? – припала злякано Василинка.

– Ламати стереотипи, – голосом мистецтвознавця відповів я.

Звісна річ, ховатися од вуаєристів тепер вже в нічному Гідропарку – марна справа, бо вже не вони, а комарі закатують. Треба шукати місцину суху й без рослинності, відкритий простір, де б жоден збоченець не зміг би підкрастися непоміченим. Щось мене муляло, доки я не пригадав про відновлене капище на колишньому велетенському пустирі, де ще не піднялася декоративна рослинність.

Вже в присмерку ми вирушали туди, в невеличкому виямочку стелилися, розкладали фарби – й це виявилася некепська найновітніша концепція – лише під ранок ми могли, нарешті, роздивитися незвичні, не бачені людством мальовидла із сірих тонів світанку проявлялися до повних кольорів. Ніжність знову поставала межи нас, правда, прати підстилки доводилося вже не в річці, а під водоколонкою, але байдуже, головне – це була цілковита свобода од ексгібістичних примар, які вже потроху були ентропізували наші почуття.

А що є краще для кохання над свіже нічне повітрячко, яке пестить розпашілі тіла? Пахтіння трав, промережене нічними цикадами, ну, може, не цикадами, а простими вкраїнськими цвіркунами, але! Тепер нас оточували не кола підглядачів, а магічні овиди відновленого святилища, що також чимало чого додавало для нас, писанкарів, особливо коли небо імітувало зорями незнані досі візерунки, а сузір’я щоразу складалися в нові орнаментальні лабіринти.