– Ну я б почекала...

– Чекайте. Дзвоніть, – зрадів він, що розмова закінчилася, і підвівся.

– Я хотіла сказати, а чи нема у вас якоїсь іншої посади, щоб я могла працювати?.. й чекати, доки не з’явиться.

По ній очима було видно, що чудово знає: на таких посадах зниділо безліч претенденток, так і не діждавши, однак погляду не одводила. Тепер, коли вона стояла, Романченко краще роздивився постать. Він знехотя видобув теку зі штатним розкладом, почав гортати, хоча й без цього знав напам’ять, як оця дівчинка роль Мавки.

– Так... так... – гортав він. – О, тут є пів-ставки,.. – знайшов. – Гримером зможете?

Знаючи чудово, що в інституті вона цю науку також проходила.

– Зможу! – непідробно зраділа вона, не здогадуючись, що гримери тепер дефіцит, бо розповзаються по салонах, студіях, агентствах, тобто вкапувать в театрі за мізерну платню не бажають.

Наступного дня вона довідалася, що всі актори гримують себе самі, і тому ця штатна одиниця мала працювати лише на провідну актрису Наталію Степанівну Козубицьку.

Марічку подивувала, що ця видатна особа доволі молода, як би не годилося для провідної.

– Значить так, мілочко, – подивувала вона дівчину, – гримуватися я буду сама, тому, що не довіряю комусь свою безцінну зовнішність, а особливо, образ безцінного персонажу.

– А навіщо ж... – озирнула вона персональну гримувальню актриси.

– Навіщо я тебе викликала? Будеш мені читати.

– Що? – не збагнула та.

– Доки я гримуватимусь і виходжуватиму в роль, ти мені цю роль читатимеш. – Вона кивнула на столик, де лежала роздруківка Мавки з «Лісової пісні». – Ти ж фахівець? Читати, принаймні, зможеш? – усміхнулася вона.

А що робити, коли посаду суфлера скасували ще в доперебудовчі часи.

Це цілком влаштовувало Марічку, адже розминати роль краще, аніж розминати обличчя. Дивовижно, але з’ясувалося, що роль вона пам’ятає набагато краще, аніж примадонна, тут у тої був пунктик. Забудькуватість. Злі язики шепотіли, що одного разу в «Леді Макбет» вона видала кілька монологів Офелії, і худкер Романченко визвірився:

– То ж Офелія, а то Макбет, Господи...

– Ну і що? Але однаково – Шекспір!

Й він насилу організував районну критику, яка восхвалила це нове прочитання твору. Відтоді примадонну охоплював страх перед виходом на сцену, однак публіка любила її по-справжньому, тому що актриса часто робила дуже рвучкі рухи, несподівані, чим зривала аплодисменти.

Коли в неї бував хороший настрій, вона розпитувала Марічку про її коханців. Та згадувала усі походеньки колежанок, однаково Козубицька постійно допитувалася про столичних меценатів.

– Ой, що ви, вони такі гидкі...

– А саме на них тримається святе мистецтво, мілочко.

– На оцих пузатих? Для чого їм святе мистецтво, вони ж його не тямлять. На ньому ж не наживешся.

– Зате напаскудишся досхочу. На чому ж іще паскудитися, як не на ньому?

І вмовкла, бач, розбалакалася з камеристкою.

Правда, вона дозволяла себе розгримовувати, іноді роздягати, бо поверталася з вистави виснажена, й ворухнутися не могла.

– Оддаю себе всю, – шепотіла вона, потім нюхала нового букета й потроху очунювала.

Те ж саме було й по репетиціях, тексти їй не давалися, отож Марічка мала приходити завгодя й виразно їх читати, Козницька, накладаючи грим, уважно кивала на кожному слові, засвоюючи, а дівчина стримувалася, аби тримати нейтральну інтонацію, бо чужих трактовок примадонна не любила.

... І от Марічка знову стоїть на порозі в худкера Романченка, входить, і, променіючи очима каже:

– Я поповнила свій репертуар.

– Та ну? – посміхається він. – Якою роллю?

– Офелії, Марусі Чурай, Старої дами Дюренмата...

– О. Ого. Чудово. Коли це ви встигли? – починає ховати посмішку.

– В процесі... гримування.

– Ви хочете сказати, підбираючи фарби до образу? Спершу грим, а потім слова? Цікава трактовка, – вирішує він запам’ятати цей хід для нового свого інтерв’ю. – Однак мушу сказати вам, – кривить він своє пещене лице, – що ці ролі вже належать і надалі належатимуть Наталії Степанівні Козубицькій... Ха-ха-ха!

– Марічко, ти плачеш? – розбудила її мама. – Щось снилося?

– Еге, – утерла сльози та, – худкер.

– Хто? – злякалася мама.

– Художній керівник театру.

– Не дає хорошу роль?

Мама пишалася, що дочка працює в театрі, лиш не знала, ким. Пишалася, що доня не подалася на столичні підмостки, а приїхала в рідне місто й влаштувалася не в якесь там вар’єте, а на справжню сцену. Бо в неї хвора матір, яка виховала справжню дочку, а не якусь там вертихвістку.

– А коли вже покажеш мамі себе на сцені? Я подруг запрошу, – замріялась вона.

– Та ось репетиції ніяк не кінчаться, – знову вкладалася та.

– Ну це ж діло серйозне, – підіткнула та ковдру, – це ж не можна отак зразу з кондачка.

– Еге, – засопіла та носом, поринаючи знову в театральні сни.

Марічка прийшла в гримувальню задовго перед спектаклем, щоби був час зосередитися. Потім рішуче встала й одягла поверх блузки чужі шати Мавки, рясні листочки огорнули її всю, мить – і вона вже уявила себе на сцені. Це було неважко, бо мала власне трактування образу – знала, що гратиме не власне Мавку, а саму Лесю Українку, мала тверде переконання, що письменниця цей образ списала із себе. Потанцювала перед дзеркалом, вживаючись.

Вдихнула повітря, простягла вперед руку, і... в коридорі грюкнуло, двері до гримерки рипнули й на порозі з’явився перегар, а потім Корнієнко:

– Я, блін, тобі телефон подарив, щоб ти не знімала, коли я дзвоню, да? – завідуючий районною культурою наповнив помешкання образою. – І квіти я тобі посилаю на віники? – він сперся на стіл перед карафкою з букетом, щоб перепочити перед наступною фразою.

– Я... – хотіла говорити Марічка.

– Мовчи, ти все сказала! – він рвучко охопив її ззаду і втупився в спільне дзеркальне відбиття. Вона так і вклякла й витягнутою рукою.

На Лукаша він явно не тягнув.

– Я... – не встигла пояснити вона, як він міцно затулив їй долонею рот, а іншою намацав груди.

– Я – головка од буя, – пояснив, як міг, бо На-Того-Хто-В-Скелі-Сидить також не конав, і потягнув до канапи, на щастя її накидка зачепилися за крісло і воно поїхало слідом, гальмуючи, завкультурою заплутався в листочках, й обидва впали на паркет, не дотягнувши до бажаної меблі.

– Ти, Натка, сучка, ой, ти сучка... – збуджувався він, обпікаючи гострим духом губи полізли цілуватись і з другого разу втрапили, він вчепився в груди й другою рукою, стиснув, дівчина од цього влучила йому пазурями в очі, той зойкнув, перехопився, й вона скочила на рівні ноги. – Он ти як... за все хороше, – озирав долоні, хотів п’яно й саркастично скривитися, так Марічка не дала – вихлюпнула в очі квіти разом з водою, припинивши ерекцію, Корнієнко одплюнувся й поповз по рослинах до дверей, насилу звівся. – Ну, падла, ти в мене получиш, – грюкнув ними.

Марічка вдихнула повітря, коли він люто загуркотів коридором.

– Дотація! – волав він. – Буде ж вам тепер дотація – головка од буя!

Безбач влетів до сусіднього приміщення, і всі в буфеті отетеріли, коли там опинився завкультурою весь мокрий і в пелюстках. Погляд його пронизливий уперся в столика, де сидів за шампанським Романченко з Козубицькою, він саме підносив їй запальничку до цигарки й вони ніжно торкнулися пальчиками. Вогник вкляк, забачивши Корнієнка.

Корнієнко теж, бо пояснити, п’яно тетеріючи, як тут актриса опинилася раніше за нього він не встигав, тому од порогу хопив з прилавку першу путню пляшку: «буде ж вам дотація, краще в інтернати оддам», і щосили влупив по голові художнього керівника. Скло пурхнуло, обкинувши присутніх.

– Сука! – викрикнув завкультурою.

Позаяк та почула своє ім’я, втупилася у вогник. Потім несподівано легко й рвучко смиконула до себе зі столика шампанське й зацідила у скроню нападника, пляшка не луснула, чого не скажеш про голову – чоловік гупнув неживий межи сусідні стільці.