– Шур’, – знову урвав його старший, – лучьшє спой маю любімаю.

Шура підібгав ноги, настроїв гітару таку ж руду, як і він, настроївся сам:

Сваю пєчаль атсюдава

Унесть

Кразвалінам іново

Гасударства...

– Ну, Шур’, ти – Бог! Ні магу... Не пой більше! – заплакав начальник і за це поцілував Шуру. – А ви б, мєтьолкі, – це він крізь сльози до дівчат, – прікрилі би сіські-та в конце-концов!

– Нє відітє-та, іш, здєсь гунни ходять, пяляц’ца? – одклав гітару Шура.

Я увібрав якомога біополе й потроху рушив повз компанію.

– Вєдь жаль так просто раставатся, – мовив про мене Шура.

– Да!.. – скуйовдив йому чуприну старший, а потім утер сльози. – А харашо т’ било здєсь, а, ребят’?

– Мясо єлі, – зітхнула старшенька, – каждий день, єслі нє палєніцца т’ утром встать на базар.

Я думав, що вже проскочив.

– Ей, гунн! Гдє ви мясо бєрьотє та? Харашо устроїлісь.

– Зажралісь! – мовив я, минаючи гурт.

– Во! Точно! – зраділи ті.

– Прієзжайтє к нам іщо! – я проминав чоловіків, лишалися ще дівчата.

Шура помітив це й зірвався на рівні ноги, однак начальник рвучко посадив його, і, зірвавши з верби буруб’яшків, заткнув йому жменею рот.

Екскурсоводи завжди тут розповідають, що од давніх греків ще й досі ростуть їхні маслини, правда трохи вже здичавілі, підводили охочих й ті зривали й куштували бубочки. Це була маленька неправда, ніякі маслини тут зроду не прижилися, бо греки не мали в ті часи Мічуріна, аби маслини росли в холоднішому кліматі. Дерево ж, якого так полюбляли екскурсанти, було місцевим і називалося лох. Отак і елліни – зачепилися тут, однак не втримались, бо місцеві племена боролися з ними найдосконалішою методою – просто пережили їх.

Візантія також не втрималася, Генуя – також, і турки, і татари...

Потім прийшла Катерина ІІ-га. Вона роздарувала ці землі своїм дворовим, ні, не собакам, а аристократам. Тут посіли Мусіни-Пушкіни, урочище Ста Могил переіменували в Парутіно, це село заселялося українськими кріпаками по кілька разів, бо ті розбігалися через надвелику кількість земляних робіт. Просвіщенні власники зганяли на ті могили звідусіль нових копачів, бо мали великий інтерес до золота. Отак було започатковано вітчизняну античну археологію.

Тепер вже не налічиш в некрополі ста могил, тут зяють отворами розкопи й шурфи. Ті, що копалися дуже давно, позсовувалися, округлилися, позаростали й нічим не відрізняються від снарядових та бомбових вирв. Археологічні пам’ятки завжди найдужче пошкоджуються війнами, бо завжди виникають на важливих стратегічних пунктах і геть пориті мінами, окопами, бліндажами, командними пунктами.

Деякі древні споруди не втратили свого значення й дотепер – наші Змієві Вали XI ст. межували зі сталінськими оборонними лініями, німці під Кругликом обійшли ті доти й дзоти збоку, що жоден й не вистрілив, захисники змушені були висаджувати їх в повітря, а зброю перетягати з бетонних за земляні Змієві Вали, збудовані ще Ярославом Мудрим і вже звідтам люто одбиватися, бо вони доцільніше стояли на стратегічних напрямках.

Німці прийшли і в Ольвію, нарешті тутешнє населення долучилося до великої культури, напам’ять вчили Гьоте, однак німці також тут не втрималися, а також і їхня культура зі своїми прогресивними та реакційними напрямками.

Греки, коли почали будувати тут Ольвію, не думали, що їхні стратегічні міркування виявляться згубними й не так од авіабомб, а що згодом тут з’являться нові орди, скеровані наукою з усього СРСР, аби розрити кожне поховання й перетрусити геть усі кісточки, то еліни б не насипали високі прикметні кургани, а маскували своїх небіжчиків.

Землю роздерто й здерто. Потім після науковців дощ, сніг, вітер доруйнує все, чого не забрав час, адже пам’ятки не засипаються землею назад, й хоч вони рясно позаростали бур’янами, кожному археологові приємно окинути все це оком, озираючи пройдений наукою шлях. Дірки од вибухів круглі, а од науки квадратні, їх можна розрізнити, навряд чи якийсь фугас міг зробити квадратної форми викид. Загалом міг би, якби наука спромоглася зробити квадратного фугаса.

– «Гунн-н-н», – гунявило з пляшки.

Не наступити на зрадливий черепок... Затамувавши подих я потроху просувався, аби не сполохнути голих дівчат, тобто не зустрітися з ними очима, що навіть я свої заплющив.

– Тань, а, Тань, а ч’т та са мной било т’ вчора, а?

– Партвяшу взялі, вот.

– Ет я знай’... А п’том?

– Ти ет... Ну, пашла с Андрєй’м, Лєн.

– Ну-у? Д’ брось. С малолєтком?

– Да, Лєн.

– Точьн’ помнішь? С Андрєйм’... Ва. Партвяш – помнь’, ва – галава т’ боліт-та. По рубь восємь.

– А боліт как за рубь дєвять? Ха-ха-ха. Галава твоя, Лєн, баліт савсемь нє ад партвяша-та.

– Как ет’? А ат чіво тагд’?

– Ет Андрюха-та тібь п’том па галавє-то біл.

– Ка-ак?

– Как-как... Бутилкай-та біл.

– За чьт’? За чьт’ мєня било біть-та?

– Да за тот самий партвяш, ти идь єво аскарбіла.

– Яа-а? Каво? Партвяш ілі малалєтку?

– Ти а. Мєньше палавіни єму аставіла, вот он і абідєлся т’.

– Да-а... Харашо, чьто менше палавіни аставіла, вот єслі б он полной бутилкой ударіл, тагда б’ бєда...

– Ва-а, бєда, вот малалєташнікі, панімаєшь, ані очень маладиє, і, кагда ані рядом с взрослимі, асобінна с женщиной, ані всєгда очень хатят казатся взрослимі, панімаєш, ти паймі ето, Лєн.

Дивно налаштована історія, нащадки тих місцевих племен, яких кишнули звідси елліни і які потім кишнули еллінів – тепер дбайливо гортають землю, ретельно досліджуючи поселення грецьких колоністів. Іноді вони виймають з грунту якийсь предмет, про який ні Геродот, ні Гомер, ні Маркс нічого не записали, тоді вчені збираються на симпозіум і починають разом маракувати. Симпозіум – це таке давнє слово, якого теж вигадали греки. Коли вони збиралися разом, аби добряче хильнути, вони так називали цей захід. Так от, зберуться тепер разом наші вчені, змішають пива з горілкою, а загадковий предмет однаково не бажає розкривати свою таємницю. Тоді вчені запишуть: «Предмет має культове значення». «Культове значення» – це рефрен, який проходить крізь геть усі наукові праці.

Наприклад, якось викопали бронзову знахідку несподіваної квадратної форми, списи ламали над нею років зо тридцять, бо там було видряпано щось загадковими вензелями, які не збігалися ні з жодними античними. Потім, коли вже захистилися всі кандидатські й докторські дисертації, випадково виявилося, що та загадкова знахідка – стандартна тютюнниця царської миколаївської доби, яку, певно, загубив, копаючися в кургані, якийся тутешній поміщик або злодій. Отут-то й вдалося розшифрувати на ній написа:

«Васілійъ Курчакъ».

Таке ж самісінько сталося й з історією гунів. Давні візантійці зафіксували своїм письмом фонетичні звучання кількох давніх гунських слів, століттями ламалися над ними наукові списи... Кращі лінгвісти планети сперечалися, до яких мовних груп їх віднести, нарешті вирішили: «Слова мають культове значення». Аж доки не застосували найближчу мовну групу, бо ті слова були такими:

«мед», «бджоли», «тризна»...

Греки зневажали варварів, особливо тих, з яких робили рабів. Однак, коли до Ольвії підступав новий цивілізатор, (наприклад Олександр Македонський), тоді вони хутко звільняли усіх рабів, надавали усі права громадянства, а за це вкладали їм до рук зброю, аби вони гордо вмирали за рідне місто. Мало того – Ольвія вступала в спілку з навколишніми місцевими ворожими племенами, щедро одкриваючи для цього усі винні льохи...

Якщо ж навалу відбивали – звільнені знову ставали рабами, потрапляли в ярмо, а місцеві племена знову відганялися від прибережної лінії.

Словом, ольвеополітам жилося непогано, скільки б тут ми не копали, скільки б не шукали, а не вдалося таки відшукати будинка, меншого за триста квадратних метрів, що й за теперішніми мірками геть некепсько, отже варто було таки тут жити й оборонятися, й такого життя їм забезпечував суспільний лад, який іменувався просто і ясно – демократично-рабовласницький.