Ще один сюжет для Москви, вона любить, щоб були суворі вусаті люди з вигуками «ганьба!», обов’язково кілька стариків зі старими орденами, на тлі парочку червоних полотен і якийсь лояльний промовець, із російськомовних – таких також не бракувало, особливо вдало вийшли опоненти, вони мало не перекинули охорону, однак активісти не допустили, тут треба розчепірювати лікті, аби захистити од тисняви апаратуру, це ж непросте діло, невтомно перетворювати живих людей на віртуальних.

Загалом треба й додаткового таємного фінансового рахунка, аби потім «добрі люди» не виявили автора, – якось колись Іван знімав стаціонарно з крану чималу рубанину біля Банкової, і вже завершував, коли згори побачив аж за три квартали незрозуміле скупчення – навів туди надпотужну телеоптику й побачив, як на долоні, що солідна тітка по списку роздає гроші учасникам демонстрації протесту. Ніхто з них, розписуючись за платню, й гадки не мав, що може бути чудово знятий за цим процесом «упритул» – розкішний матеріал для монтажних перебивок, однак Іван допетрав одкатати його на власну касету, бо збагнув, що може схопити й дещо іншого гонорару, отож продавав сюжет через підставні рахунки, тут же змінивши номери банкових рахунків, бо той заробіток міг дорого обійтися. Купили всі телеканали, але геть не кожен показав. І що? Всі штатні стукачі потім з ніг збилися, нишпорили по телеканалу з нескінченими розмовами про спритника, який близько підкрався з прихованою камерою до необачних активістів і продав їх на весь білий світ, так, що Іван також вдавав, що шукає автора, й теж розпитував усіх «хто» то може бути.

Бо мав досвід колеги Петриненка, той ще в далекі чорнобильські часи зняв жахаючий кадр, як вертоліт, перечепившись гвинтом об риштування, рухнув в реакторову прірву, здогадався приховати цю касету, п’ятнадцять років вичікував, доки не штовхнув таємно матеріал в Білорусію, тепер аж ці кадри почали свою тріумфальну ходу, транслюються усіма світовими мережами, одкидаючи авторську копійку через складну систему перехрещених рахунків крізь офшорні зони, бо й досі за таку правду можуть не погладити по голівці. А з іншого боку – що, хіба людина з камерою там задаремно облучалася? Ні для кого не секрет, що багато телекамер довелося закопати в землю через опромінення, «а нас ще не закопали, й нескоро закопають!..»

Та що Чорнобиль – ідеалом для всіх є і лишиться той спритник, котрий вирахував номер в готелі, куди приїде на шлюбну ніч вінценосна парочка, нашпигував об’єктивами без трансляторів, щоб сек’юріті не вистежили – а з накопичувачами, аби все скачати потім за яку мить пришвидшено. Багатокамерна зйомка чим корисна в такім випадку, що з кількахвилинного сексу можна розтягти за рахунок різних планів годину такого дійства, тобто що довше, то дорожче, скинути один мікроплан в «сфінктернет», щоб накрутити ціну, а вже потім спокійно влаштувати для каналів аукціон, такий, що ніякому Сотсбісу з Рембрандтами не присниться, знову ж таки потурбувавшись про лабіринт грошових перерахунків, бо до гонорару можна й не дожити, тут вже були приклади, коли й найспритніші папарацці «без вісті пропадали», отож нехай краще без вісті пропадають гонорари, щоб ніхто не довідався, куди, а, головне, чиї.

Чорт його зна, а може там варіанти: наприклад, а може згодом у тім же готелі парочка схожих добре гримованих акторів за невелику платню зобразила оті аристократичні пристрасті? Або й самі справжні молодята влаштували таке телешоу, аби напхатись грошима по самі вінця

на все майбутнє життя, бо де ж їм іще взяти, де заробити? Другого ж весілля в них обох не буде, це факт.

– Я б змонтував, але продавав шматками, – незчувся, як вбовкнув Іван.

– Що? – озвалася перелякано бабця, подумавши, що бурмочиться про «розчлєньонку», старенька незчулася, як потрапила на колоритний крупник.

– Кажу, що кожен товар треба вміть фасувать, – пояснив, не пояснюючи, він, а вона ще довго сторожко-перелякано прикрашала непідробними очима сюжет.

Тут підсунувся Толя з «Ньюсу», класний хлопець, колишній оператор, а тепер продюсер:

– Вань, підкинь півгодинки.

– В якому стилі?

– Щоб було на правду схоже.

– Для кого? – Ваня вже знімав.

– Тобі яка різниця? Плачу налічманом, на флешку скачай.

«Хороша в тебе флешка», – думав Іван, вихопивши з натовпу, як двоє добродіїв зчепилися за флагштока, смикали, доки не зламали, Толя побачив, куди Іван скерував камеру і вдоволено заіржав, бо, вважай, вже одробив свої гроші. Ще кілька планів з оточенням, а ще сивоголовий оратор, який в такт до слів вимахував Конституцією, Іван став до Толі упритул, аби той непомітно сунув до куртки конверта з купюрами.

Жнива, жнива!

Хмари, висячи над головами, додавали драматизму там, де його й навіть не було, раптом бризнув дощик, люди попідводили голови «з надією дивлячись у майбутнє» – знімав Іван, ментовські ж пики в цьому ракурсі мали геть протилежного значення, особливо, коли агресивна красуня замашними жестами й такою ж артикуляцією доводила щось одному з них.

– Ех, мені б такі хмари під Чорнобилем, – устигав пригадати Іван, що тамечки чомусь весь час як на зло йому траплялася сонячна радісна днина, як на Маямі.

Так-так, на наші канали потрібні відомі вітчизняні персони, але що, наприклад, для голландського телеглядача значить наш знаний народний актор, або провідна українська письменниця, якщо вони й своїх не хочуть знати?

А от французи навпаки, люблять веселеньке, щоб на перебивках були діточки, стрічечки, національні костюмчики, барвисті кульки, пару собачок не завадить, а щоб в оратора гламурна зачіска й пальто карденоподібне, щоб оптимізм.

Німці ж люблять суворі урочисті профілі, їх ще Геббельс привчив до мужніх зображень.

Саме таким в натовпі був ще хтось, такий самий Іван, лише номер два, який щоразу одвертався, коли фото і відео поверталися в його бік, дивно не те, що його також звали Іваном, правда був він без камери, бо слово «камера» в нього асоціювалося з геть іншим об’єктом, аніж в телеоператора, він також полюбляв мітинги, за те, що вони кращі за тролейбуси, за трамваї і навіть за метро в години пік, де таких Іванів ставало забагато; особливо на базарах їх побільшало, внаслідок усі інші, хто не Іван, почали пильнувати свої сумки, а гаманці стали ховати глибше в лахи, доходило навіть до такого, що за пазухи, що навіть в ліфчики; надто в універсамах стало небезпечно, бо там на це діло завели перевдягнених у покупців ментів, які тим хороші на мітингах, бо пильнують там важливих персон, а не простих громадян.

Отут Іван № 2 побачив принаду, його увагу привернув апарат у одноосібного телеоператора – такого крутого й накрученого тут в жодного ще не було, а, головне, що камермен був без асистента, чи бодай механіка, хто би прикривав його з тилу, чи хоча би збоку, а ще привабливим у сумці був комп’ютер, також не з простеньких – через плече у такого собі доходяги, який нервувався лише од того, що недоброзичливо щоразу зиркав на небо, а не навколо себе, як би годилося вільному стрільцеві; Івана № 2 завжди смішили ці трударі телеефіру, бо всі вони постійно жували гумку під час знімань, це в них такий ритуал, чи що? Й таку саму жуйку пропонуючи глядачам, яку, оджовану ті пережовують залюбки; тим часом оператор дожувався – дощ закружляв над майданом, охолоджуючи його шал, й на біду першими дременули ті, хто мав гаманці. Вихлюпнувши вологу небо вбралося бензиновими вальорами і якби оператор дивився не лише у своє вічко, а й навколо нього, то зафіксував би неодмінно чолов’ягу, чиї очі потроху взялися, засяяли такою ж, як і на небі, похмурою веселкою.

Прозирнув захід й отетеріло відкотився за видноколо. Червонаве його проміння довершило гаму мітингового дійства, тепер до діяння взялися ртутного сяйва ліхтарі, на цьому зібрання почало зеленіти й меншати, з’ясувавши усі загадки, але було й багато таких, хто принципово хотів добути кінця, а хто не бажав тут мокнути, то побачить це з хронік, які донесе Іван та його камера, інструмент оприлюднення.