– Ясно, – Коваленкові враз здалося, що Вольська думками перенеслася кудись далеко. – Ви зробили публікацію, аби прикрити мене. Взяти на себе все. Благородно, хоч безглуздо.

– Не згоден, сенс є. По-перше, мій редактор більше не питає, чим я займаюся. Навіть задоволений, бо затравка непогана, інтрига є, газету розмели, Київ гуде. По-друге, смерть двох фігурантів, один із яких – убивця пана Вольського.

– Радієте з того?

– Я б волів бачити студента на лаві підсудних. Ви так само, – Анна кивнула. – Проте негативний результат – теж результат. Я… – Гліб осікся, – … ми з вами… – знову осікся, – … ви, Анно Ярославівно, вирахували все правильно. Взяли потрібний слід, ведете слідство у потрібному напрямку. Б’юся об заклад, буфетника теж нема серед живих.

Вольська знову зупинилася. Тепер пустила Коваленкову руку. Ступила ближче до кручі, подивилася на дніпровську воду. Постояла так трохи, прикрила очі долонею, хоча їх добре закривав край капелюшка.

– Забагато, – мовила нарешті, не повертаючись.

– Чого – забагато?

– Фігурантів. Ще вчора я думала… – Анна труснула головою, відганяючи зайві думки. – Тобто дещо я знаю напевне. Але після останніх новин, ще й вашої цієї розповіді на додачу, трошки розгубилася.

– Ви – і розгубилися? Не вірю.

– Лестощі ні до чого. Ми вже помирилися, – Вольська неквапом розвернулася до Гліба, у її голосі тепер чулася впевненість, очі блиснули знайомим азартом. – За нами зараз стежать?

– Навряд. Чесно кажучи, не помітив чужих очей за собою вранці. Але це ні про що не говорить, справді міг не помітити. Проте як ішов сюди в цій машкарі, – ляснув себе по боках, – перевірявся не раз. Досвід кримінального репортера дозволяє сказати впевнено: ми тут без «хвоста».

– Коли так – їдемо до мене. Продовжимо розмову там. Нарешті зрозумієте, для чого знадобилися.

Христині нерви Анна пощадила – заздалегідь відправила її з дому надовго з різними побутовими дорученнями.

Помічниця заледве заспокоїлася й змирилася з появою підлої Лисиці. Не визнавала мотивів крадіжки, бо її королівну все ж обікрали. І вперто не приймала простецького звертання до своєї королівни – Анька. Проте підкорилася: Ярівна пробачила, тож і вона мусить, не піде ж проти благодійниці-годувальниці. Але до відвідин Коваленка її треба було готувати окремо, поступово, обережно. Вольська надто добре знала Христю Попович, аби уявити, що почнеться, як та побачить підлого зрадника. Побоювалася, що не справляться, навіть якщо триматимуть її із Розою вдвох. Міцна дівчина справді могла потовкти, а то й скалічити репортера. Чим зашкодити планам самої Анни.

Нічого, якось потім залагодиться.

Лисицька чекала в «Готелі Гладинюка» на Фундуклеївській, така була домовленість. Цього разу вбралася не так яскраво і, сівши в бричку, не відразу впізнала Коваленка. Зате він не стримався:

– Яка зустріч! Хрещениця!

– Хто це тут мене хрестив? – відрубала Роза різко, аж тепер придивилася, пирхнула. – От опудало!

– Не гризіться, – встряла Вольська. – Як свербить, почекайте, поки доїдемо.

– До вашого відома, ласкава пані, хрещениками називають не лише тих, кого тримали до хреста. А ще й того, кого врятували від вірної смерті, – нагадав Коваленко.

– Теж мені, рятівничок, – цикнула зубом Лисицька, та все ж послухалася Анну, додала лиш, аби за нею було останнє слово: – Опудало ряджене.

Вольська роздратовано тупнула. Обоє замовкли і додому доїхали спокійно. Уже в дворі, за зачиненою хвірткою, Гліб нарешті скинув капелюха, потім – перуку й розстебнув лапсердак. Під ним виявилася біла сорочка й смугасті підтяжки, що підтримували штани.

– Прошу пробачення в дам, але дозвольте…

– Ради бога, ви тут нікого не шокуєте, – відмахнулася Анна.

Гліб відклеїв борідку, голосно й полегшено видихнув, поцікавився:

– Куди накажете?

– Годилося б надворі. Проте зараз краще в кабінет, – сказала Вольська.

Там хазяйка зайняла місце за чоловіковим столом, зайвий раз підкреслюючи своє головування й лідерство в невеличкій дивній компанії. Коваленко вдовольнився стільцем. Натомість Роза сама притягнула з зали крісло, у якому звично розвалилася, витягнувши ноги. Помітивши в її пальцях тонку папіроску, Анна рішуче хитнула головою. Тож Гліб навіть не намагався, хоча дуже кортіло.

– Нарешті вас познайомлю, – почала Вольська.

– Ми ж ніби знайомі. Хоча справді, лише зовні, – посміхнувся Коваленко. – Імені та по батькові своєї хрещениці не сподобився…

– Ще раз про хрещеницю скажеш – носа відкушу, – присутні відчули, що Роза не жартує.

– Добре, хоч без політесів, – сказав Гліб. – «Тикати» незнайомим людям, та ще й – жінкам, до того ж – вродливим тигрицям…

– Ой, бачили ми таких кавалерів! – Роза награно позіхнула. – Давай справді без цирліх-манірліх, не люблю.

– То як дозволите до вас звертатися? – Гліб лишався підкреслено ввічливим.

– Роза Львівна Лисицька, власною персоною, – вклинилася Анна. – А це, Розо, відомий на весь Київ та на цілу губернію газетний репортер Гліб Коваленко.

– Ясно. Брехунець, – констатувала Лисицька, перехопила здивований погляд, далі повела вже м’якше. – Заспокойся, карасику, розслабся. Ми з тобою однієї крові. Обоє живемо так добре, як збрешемо. Тільки ти в своїй газеті більше народу дуриш, ніж я на своєму місці.

– Місце твоє, Розо Львівно, мені добре відоме, – Коваленко легко прийняв її гру й перейняв манеру. – Назвала мене карасиком. Чи мені не знати, кого такі, як ти, називають карасями? Потенційних жертв. Роззяв, йолопів, бевзів. Я ж бачив, як тебе зловили на гарячому. І таких, як ти, бачив. З моєї писанини нікому горя нема. А ваша брехня, фармазони…

Раптом сильно, лунко грюкнуло.

– Цитьте обоє! – Вольська стискала важке чоловікове преспап’є. – Обмінялися вірчими грамотами? З’ясували, хто є хто? Досить! Я змушена, розумієте, вимушена зараз мати справу з вами обома! Мені нема зараз на кого покластися! І хоча б з поваги до мене ввійдіть у становище, припиніть гризню на рівному місці! При-пи-ніть!

Говорячи так, Анна раз по раз гепала по столу.

– Дайте, я стукну!

Трійця дружно озирнулася на голос. Христя Попович, розпашіла, мов фурія, стовбичила в проймі дверей. Кулаки вперлися в широкі боки.

– Усе гаразд, – Вольська відсунула преспап’є далеко вбік. – Ти, бачу, рано впоралася.

– А ви, Ярівно, знову водите в дім таке, з ким на одному полі не сядеш! – репліку Христина адресувала Коваленкові. – Ох, рано пішов від нас Іван Дем’янович, ох, рано… Він би не допустив.

Погляд Вольської враз зробився важким.

– Не хочеться при людях, та, бачу, треба, – вона повільно підвелася, схрестила руки на грудях. – Або я про щось забула, або ти, Христино, за життя господаря цього дому собі так багато не дозволяла. Моє добре ставлення до тебе, як і моє безвихідне становище, не дають права тобі брати на себе більше, ніж доручають.

Кругле лице дівчини запалало.

– Вибачте, пані… Даруйте… Більше такого не повториться.

– Ми поговоримо потім. Зараз зроби гостям каву, як ти вмієш. І подай конфітюр.

Покірно кивнувши й більше нічого не кажучи, присоромлена помічниця залишила кабінет.

– А я перепрошую за цю сцену, – Анна глянула на своїх гостей. – Досі не знаю, як усьому цьому дати раду.

Лисиця враз легким, плавним жестом розпрямилася.

Наблизилася до Анни. Взяла за плечі. Коротко притиснула до себе, так само плавно відсторонилася.

– Не бійся дати слабину, Анько. І все буде добре. Людина слабка, поки цього боїться. І сильна, щойно страх прожене.

– Ми ж поруч, – бовкнув і собі Коваленко. – Ви ж для чогось нас усіх зібрали. Попри всі кривди, таке різне…

Вольська опанувала себе. Зараз дивилася на невеличке зібрання зовсім іншими очима. Сіла, переплела пальці.

– Давайте, нарешті, до діла.

Їй знадобилося зовсім небагато часу, аби відновити здатність мислити холодно, логічно й виважено.