– Дзуськи, баришне, – Сазонов розправив груди, поправив ремені. – Крадійку громадяни схопили на гарячому. Вона піде до околодку. Щось мені підказує, за нею знайдеться чимало інших подвигів.

Коваленко ступив до Анни:

– Ви серйозно?

– Навіть дуже, – відрізала та.

– Ми прийшли сюди з іншою метою, насмілюсь нагадати.

– Зараз цю жінку відпустять – і ми підемо далі.

– Не відпустять, мушу вас засмутити. Гуманізм – то одне. Але вона справді злодійка. Ви ж самі вирахували її аферу.

Здаватися Анна все одно не збиралася.

– Іван ненавидів подібне свинство, пане Коваленку. На моєму місці вчинив би так само. Ще й подбав, аби цього сатрапа покарали належним чином.

– Ну, коли так – давайте червінця, – зітхнув Гліб.

– Тобто? Як це – давайте?

– Отак. Ви ж хочете допомогти?

Вольська розстебнула білий ридикюль. Пальці вивудили банківський білет номіналом у десять рублів. Коваленко взяв купюру, жестом фокусника склав навпіл, потім – ще вдвоє. Робив усе так, аби його маніпуляції лишилися роззявам не зрозумілі.

– Воно тобі треба, Карпе Захаровичу? – примовляв Гліб при цьому. – Ось, усі гаманці під ногами. Зараз роздамо власникам. Ані копійки не зникло ні в кого, гарантую. Наступного разу пильнішими будуть. Профілактика, – тим самим спритним жестом він запхав складену купюру в кишеню формених штанів із лампасами. – Пані Вольська бере відповідальність за цю нещасну на себе. Так, Анно Ярославівно?

– Ви про що зараз? – до Анни ще не зовсім дійшло.

– Погоджуйтесь, про інше потім, – поквапив Коваленко. – Тим більше, цій особі справді треба до лікаря. Боюся, пан Сазонов їй нутрощі відбив.

– Нічого я їй не відбивав! – визвірився городовий.

– А це вже доктор перевірить! То як, пані Вольська? Беретеся?

Анна не бачила іншого виходу.

Зрештою, подумала вона, сама залізла – самій розплутувати.

– Я про неї подбаю, – мовила голосно. – Накажіть, нехай жінці дадуть спокій.

– О, заступниця! – миттю влізла скандалістка. – Не думайте, гребіть обох! І ось цього! – палець націлився на Коваленка. – Їх тут ціла банда!

– Точно! – підхопила її приятелька. – Якщо одна попадеться, інші витягують!

Гліб по черзі зиркнув на обох. Потім обвів поглядом натовп, що вже помітно порідшав. Схрестив руки на грудях.

– Ну, хто хоче особисто потягти мене до околодку? Може, у кайданах? Давайте, несіть сюди, вперед. Спробуйте.

– Іч, півник! – не вгавала скандалістка.

– Не для такої курки, як ви! – Коваленкові не хотілося далі стримуватися.

Порядній містянці враз забракло слів. Розкривши рота, аби щось та й відповісти, вона так і завмерла – бо тепер натовп уже потішався над нею. Де не взявся всюдисущий гімназист, любитель посвистіти, і прикра дама швидко подалася геть. Пронизливий свист лиш підштовхнув її в спину – пришвидшилася, зникла з очей.

– Чого стоїмо? – пробасив городовий. – Все, вистави нема. Упізнавайте своє добро, поки знову ноги не приробили.

Вдруге обікрадених просити не треба – миттю повернули власність, яку Анна тим часом устигла підібрати з землі. Добровільні помічники відступили далі, проте не квапилися йти геть. Зі свого місця уважно стежили за подіями й тихо перемовлялися, зиркаючи то на Гліба, то на Анну. Чорнявка ж перестала їх цікавити.

– Ходімте, – Вольська спробувала взяти врятовану за руку.

– Нікуди я не піду, – прошипіла та. – Теж мені…

– Доведеться йти, мила моя, – сказав Гліб. – Якщо нас не буде поруч, вас не відпустять далеко. Поки ви під нашою опікою, з вами тут нічого не станеться.

– Дам собі раду, – процідила чорнявка, навіть ступила кілька кроків з наміром усе ж таки йти окремо, та поточилася, взялася за живіт. – Ні… Чорти б його взяли…

– Що? – в голосі Анни чулася щира турбота, навіть узяла врятовану за плече.

– Сильно вдарив, – зізналася та. – І голова крутиться.

– Без лікаря ніяк, – мовив Коваленко. – Знаєте, до кого везти?

– Знаю, куди везти. До мене додому.

– Нікуди не поїду, – чорнявка вперто намагалася контролювати ситуацію. – Заживе, як на собаці. Не таке бувало.

– Тим більше, – Анна рішуче, міцно взяла її попід руку. – Пане Коваленку, ідіть на вихід, знайдіть візника. Ми підемо потихеньку.

Сазонов уже перемістився чимдалі. Добровільні помічники поліції теж нарешті втратили інтерес. Роззяви розбрелися, лишилися хіба найвідданіші споглядачі. Знову грала музика, парк зажив звичним життям.

– Ви впевнені, Анно Ярославівно? Ми ж прийшли сюди…

– Особа, заради якої ми тут, із вами вдруге не говоритиме, – Вольська не дала закінчити. – Відправити цю нещасну з вами до мене додому теж погана ідея. Христя не пустить далі двору, навіть якщо я напишу записку.

– Сама ти нещасна, – озвалася чорнявка.

– Про Христину – згоден. Сам на сам із нею не впораюся, – усміхнувся Гліб.

– Та й без вас мені складніше знайти предмет свого інтересу, – підсумувала Анна. – Маю надію, нікуди наша Аврора не подінеться. Залагодимо тут – продовжимо справу. А вам, добродійко, краще не огризатися.

На слушне зауваження чорнявка гордо відвернулася.

Хоч кортіло виглядати чортицею, яку нічого не бере, – переоцінила врятована злодійка свої сили.

Тримав у тонусі шок від викриття й побоїв. Дорогою попустило, та відразу потому чорнявка голосно застогнала, зігнулася навпіл, осіла, Коваленко ледве встиг підхопити. Першою реакцією було слабеньке: «Грабки забрав!», та опиралася лише для проформи. Навіть дозволила собі влягтися йому на коліна, так доїхали.

Анна вистрибнула з екіпажа першою, подала руку. Разом із Глібом вони допомогли побитій вибратися. Потім Вольська голосно, на всю вулицю, гукнула Христину. Поки та спішила на поклик, тицьнула візникові гроші й відпустила. Гліб уже не міг утримати злодійку, вона навалювалася на нього всім тілом, хай і не виглядала огрядною, важкою. Ще трохи – і вони б упали разом. Та наспіла нарешті Христина і взяла справу в свої руки.

– Де ви тільки взялися на нашу голову! – гаркнула грубо, без церемоній відштовхнувши Гліба й перехопивши чорнявку в оберемок. – Жили собі, горя не знали. А тут біда за бідою, хай би вас усіх пранці взяли!

– Не сварися, – мовила Анна. – Бачиш, біда в людини!

– Еге, Ярівно! Я ще бачу, що воно за людина! За верству таких обходжу, а то й за дві!

– До Івана в кабінет, – нарешті Вольська згадала, хто тут керує.

Далі проклинаючи весь світ довкола своєї королівни, Христина волоком потягнула небажану й несподівану гостю до будинку. Гліб рушив за ними, Анна затримала:

– Чекайте.

– Я вже не потрібен?

– Навіть дуже потрібні. Через дві вулиці Стройло живе, Йосип Маркович. Лікар, найближчий до нас.

– А як удома нема?

– Є. У нього своя практика, тут же й кабінет. Високий зелений паркан, номер будинку – на великій круглій блясі.

– Може, адресу назвати простіше?

Анна прикусила губу.

– Справді. За цим усім…

Вона торкнулася скроні, відмахнулася, сказала точну адресу. Щойно Коваленко поспішив виконувати доручене, Вольська забігла в дім. Христя вже мостила чорнявку на шкіряній канапі поруч із великою, повною книг етажеркою.

– Нашатир давай, – закерувала Вольська. – Сіль для нюхання. Що там у нас.

Христина слухняно пішла шукати потрібне. Анна постояла, роздивляючись гостю, мовби аж тепер побачила вперше. Взяла стілець, сіла. Не знаючи до пуття, як треба діяти далі, підсунула стілець упритул до канапи. Обережно розстебнула верхній ґудзик на комірі сукні, потім – наступні.

– Для чого? – непевним голосом спитала чорнявка.

– Так дихати легше, – пояснила вголос не так їй, як собі.

– Ти для чого все це робиш? Заступилася, сюди притягнула. Більше за всіх треба?

– А ви зволите бути проти? Я щось не так зробила, якось неправильно вчинила?

– Потім поясню… Якось… Ніколи ще ніхто отак із чужими не возився. Ти ж знаєш, за що мене.