– Тоді так: я сам до нього піднімуся.

– Спить, – повторила Ліззі, не розплітаючи знущальну фігуру.

– Мені що, заборонено глянути на сплячого товариша?

– Ти йому не товариш. У Гриші нема друзів. І ти тут не хазяїн. Без дозволу далі цього столу не ступиш. Захочуть – викинуть. – Ліззі зробила страшні, як вважала, очі. – Ще й ноги повисмикують.

– За що?

– Порядків не знаєш. Носа пхаєш, куди не слід. Ходиш не туди, куди треба. Сказати, куди треба йти?

– Ну, давай.

– Ондо, – Ліззі кивнула на двері.

Крім неї і ще двох подібних дівиць, у трактирі сиділи кілька чоловіків. Щойно Ліззі заговорила, він помітив – навмисне піднесла голос. Тож мужчини, хай вмостилися в різних кутках, почали спершу потай, а далі – більш відверто дивитися в їхній бік. Погляди Коваленкові не сподобалися. Навчений ходити в таких ситуаціях, мов цирковий канатоходець по линві, Гліб вирішив не сперечатися, не загострювати. Задля святого спокою пригостив Ліззі кухлем пива, розплатився й ретирувався, намагаючись, аби відступ не виглядав ганебною втечею.

Хоча саме так і завершився візит до «Бахуса».

Тим часом день поволі наближався до вечора. Сонце ще не сідало, палило далі нещадно. Але розпекло все довкола так сильно, що Коваленко відчув різкий запах від власного одягу. Змішалися піт, парфуми і ще щось кисле. Шлейф тягнувся з трактиру, здавалося, прилипнув до піджака.

Гліб почав ніяковіти. Йому здавалося – перехожі чують неприємну суміш, озираються на нього підозріло, з огидою, ладні перейти на інший бік вулиці. Враз закортіло податися ближче до Дніпра, найкраще – до громадських купалень Труханового острова, роздягнутися наголо, пірнути з містка. Навряд чи допоможе, та хоча б не відчуватиме себе аж таким брудним та смердючим. Одяг за будь-яких обставин слід завтра ж віднести пралі. Нехай заразом піджак почистить.

Дійшло до того, що Коваленко вирішив поставити хрест на сьогоднішніх справах, брати екіпаж, їхати додому. Та варто було зупинити візника й поїхати чимдалі від непривітного місця, почав потроху заспокоюватися. А як доїхали до Великої Житомирської, страхи розвіялися разом із запахами. Чи накрутив себе Гліб, чи справді на Куренівці інша атмосфера, чи поїздка провітрила одяг разом із головою.

Рішення поміняв на ходу – велів їхати прямо, через Михайлівську площу.

Далі вниз, до «Шато де Флер».

За вхід виклав у касі сорок копійок.

Пройшовши крізь вхідну арку й поринувши в звичний тут гармидер розваг, Гліб раптом прикинув сьогоднішні витрати. Відомості, куплені в буфетника Панька, невдала спроба прорвати оборону відданої Ліззі, візник на Куренівку й звідти, противне пиво, тепер ось квиток… Набігло майже п’ять рублів, викладених із власного гаманця.

Працюючи на редактора, Коваленко завжди обговорював хоча б часткову компенсацію й зазвичай отримував її. А в окремих випадках редактор навіть готовий був платити за все, на що витратиться один із кращих репортерів, адже публікація того зазвичай була варта.

Гліб не кривив душею. Цілоденні пошуки не надто його розорили. Проте він мав усі підстави підозрювати: платити за все самому доведеться й надалі. Анна Вольська навіть не заїкнулася про гроші. Навпаки, не раз повторила – Коваленко працює найперше заради власного інтересу. Вчора він після кількох чарок кальвадосу та під впливом почутого погодився з цим. Тепер же, прокачавши ситуацію, оцінивши перспективи з усіх боків та відчувши, скільки ще йти до того самого власного інтересу, дещо переглянув учорашнє рішення.

Принаймні домовився подумки з собою – учора ввечері не гаяв часу марно. Зробив усе правильно. І власний намічений план буде втілювати, не завдаючи собі труду погоджувати дії з Анною. Вона переконала його в тому, що репортер має власний інтерес, допомагаючи їй. Але й Гліб так само міг знайти і навіть уже знайшов слова, які повинні переконати Вольську: він так само їй не ворог. І все, що робить, збігається з її інтересом.

Заспокоївши себе таким чином, Коваленко впевнено рушив вимощеною алеєю в бік центральної частини парку, де вже бив фонтан. Обабіч алеї майже впритул одне до одного розкинулися численні кафетерії й кондитерські. За столиками пили чай чеснотливі містяни з тих, кому «Шато де Флер» не подобався лише у вечірній час, коли тут, на думку консерваторів, буйно квітнула розпуста.

Тут же розмістилися кафешантани, і естрада розважала публіку наввипередки. Циркові акробати невтомно крутили сальто й створювали зі своїх тіл химерні фігури. Жонглери в строкатих трико чи клоунському вбранні спускалися з підмостків, ходили між столиками, всіляко привертаючи до себе увагу й заохочуючи тут же, на місці, винагороджувати за майстерність. Під барабанний дріб та вигуки: «Ап!» сміливці ковтали шпаги, а з настанням темряви дехто з них починав заковтувати смолоскипи. Гастролери із сонячної Сицилії коли співали, а коли – викрикували народні пісні під гітарні звуки. А в глибині парку можна було побачити шатро, довкола якого виснажували себе ритуальними танцями чоловіки й жінки якогось африканського племені.

Знайти в цьому казані навіть знайому людину не виглядало простою справою. Хіба домовитися з нею про зустріч у певному місці. Перед Коваленком натомість постала важча задача: відшукати шансонетку-француженку, яку не знати як звати. Ще й достеменно невідомо, справжня вона француженка чи така, як перевдягнені італійці в бутафорській гондолі – спритні солодкоголосі музиканти-самоуки з Бессарабії. Проте Гліб давно навчився орієнтуватися в цьому морі свята й розваг, тож знав, як треба діяти.

Біля фонтана, у натовпі людей, він виловив цибате дівчисько зі стрічкою працівниці парку. Вона роздавала афішки з переліком всіх чи майже всіх виступів на сьогодні. За окрему плату дівча дзвінко викрикувало назви вистав, атракціонів та імена артистів, на які шанована публіка мусила поквапитися чимшвидше й не повинна їх пропустити в жодному разі. Узявши в неї складений вдвічі аркуш, Коваленко пробіг надруковане очима, миттю вичепивши чотири оголошення про останню, тут і тепер, гастроль зірки паризьких салонів.

Тексти містили також прізвища антрепренерів як фірмовий знак. Навчений практикою, Гліб відсіяв двох, хто напевне не обдурить або ж обдурить наполовину. Тобто покаже публіці справжню француженку, але це не гарантує, що в Парижі вона дійсно сяяла на сценах. Жодна з таких мадемуазель не зверне уваги на студента і взагалі намагатиметься уникати близьких знайомств із несолідними прихильниками. Їм суворо забороняють хазяї, котрим не потрібні в артистичних убиральнях підопічних нічого не варті суб’єкти з волов’ячими очима.

Кожне з двох інших оголошень давало шанс.

Зупинивши жіночку з квітами, Коваленко купив невеличкий милий букетик. За мить презентував його цибатому дівчиськові. Ще за десять хвилин ненав’язливого флірту з’ясував: мадемуазель Маріон виступає на сцені другий тиждень, а ось мадемуазель Аврора на прохання прихильників усякий раз залишається в Києві, бо народ не відпускає. Тож побачити її можна вже від початку літа. Щебечучи так, цибата не приховувала іронії, хай неписані правила й забороняли розкривати всі маленькі секрети тутешніх улюбленців публіки. Прямо не сказала, але натякнула – знаємо, мовляв, таких француженок…

Пів години не збігло, як Гліб обійшов «мушлю» невеличкої естради в найдальшому місці парку, в самій його глибині. Там притулилася простенька дощата забудова. Зовні вона нагадувала вагончик, пересувний будиночок артистів мандрівного цирку-шапіто, хіба що без коліс.

Поруч на грубо збитому клишоногому ослоні примостився голомозий здоровань із закрученими догори вусами. Краї напомадив так, що, додавши трохи творчої уяви, можна було назвати їх невеличкими списами, здатними вразити недруга. Хоча більш певно цербер міг травмувати когось, копнувши носаком свого важкого чобота. Чорні мішкуваті штани відтіняла несвіжа біла сорочка, поверх якої голомозий начепив квітчасту камізельку. Зовні він нагадував прикажчика з якої-небудь мануфактури.