З’ява Коваленка церберу не сподобалася. Він голосно ляснув розчепіреними долонями по колінах, вибивши пилюку, закректав і грізно підвівся. Випереджаючи його слова та дії, Гліб усміхнувся так широко й так удавано щиро, як зумів, і виставив перед собою найбільший букет ромашок, який надибав у квіткарки. Випалив, не даючи голомозому оговтатися, відразу вибиваючи ґрунт із-під ніг:

– Bonjour. Je suis un grand fan du talent de mademoiselle![13]

Цербер завмер із роззявленим ротом. Як і підозрював Гліб, він не розумів не лише французької, а й жодної з іноземних мов. Коваленко теж на міг похвалитися гарною французькою, проте в гімназії студіював її старанно й був не найгіршим учнем мадам метреси. Практикувати особливо не мав де, складних конструкцій так само уникав, але на первинному, розмовному рівні не тушувався, вправлявся доволі пристойно.

Вистачило знань, упевненості в собі та куражу, аби збентежити цербера.

– Шо-шо? – запитав той, витягнувши шию.

– Permettez-moi de vous exprimer mon profond respect![14] – відтарабанив Коваленко.

Правицю поклав на серце. Ліву руку, із затиснутим міцно букетом, виставив уперед, просто у вусате лице. Остаточно спасувавши перед водоспадом іноземних слів, голомозий ступив набік, даючи візитеру пройти. Користуючись моментом, Гліб постукав, почув те, чого чекав:

– Хто там?

Кортіло моргнути церберу. Але стримався, голосно прокашлявся, сіпнув двері, ступив усередину.

– Je suis votre plus grande admiratеr, sorciére, – заявив, тим часом зачиняючи двері ногою й далі сяючи усмішкою. – Mademoiselle Avrorá?[15]

Нарешті роздивився її. Невисока, зріст трошки нижчий за середній. Але довгих, не пропорційних зросту ніг не ховав навіть щільно запнутий довгий, до п’ят, пеньюар із червоного атласу. На перший погляд – не красуня. Придивитися краще – щось та й зачепить. Родзинка, перчинка, хоч зараз усе відтіснила розгубленість.

– Je vous ne pas connais. Vous etes qui? Sorti![16] – промовила нешвидко, старанно, кліпаючи великими очима.

– Ну, слава богу, приїхали, – Гліб стер усмішку, поклав ромашки на коліна дівчині. – Не дивіться так на мене. Я непогано вчився, на слух усе ловлю. То вам, мадемуазель, іще солідні прихильники не траплялися.

– Е-е-е, – він остаточно заскочив Аврору. – Ви хто?

– Краще запитайте, що не так.

– Що не так? – поцікавилася слухняно, хоч поволі опановувала себе.

– Порядок слів неправильний, – мовив Коваленко тоном своєї вчительки. – І слово sorti, тобто – вихід, відмінюєте неправильно. Коли женуть геть, кажуть інакше. Вухо ріже. Нас у першій гімназії за таке ох як дерли.

– Різками? – вирвалося в дівчини.

– Ще чого. То я так, для красного слівця. Ви справді Аврора чи як мені вас величати?

– А для чого мене якось величати? – дівчина переклала квіти на туалетний столик, щільніше запнула пеньюар. – Вламуєтеся тут, на понт берете…

– О! – Гліб задоволено клацнув пальцями. – Тепер нарешті чую одеські наспіви. Чи зараз скажете – не з Одеси?

– Хоч би й одеситка! – Аврора зухвало труснула кучерями. – А ви на лягавого не схожі.

– Хіба хтось тут назвався поліцейським?

– Так ви ж зайшли по нахалці!

– Авроро чи як вас там… Зараз ви дурите мене вдруге. Якщо ви знаєте якісь слова, це зовсім не означає вміння ними користуватися. На французькій прокололися. Та й жаргон – не ваша пісня. І взагалі, я вам не ворог. Звуть мене Глібом…

– На здоров’я! – кинула дівчина.

– Гаразд, зватиму вас тим іменем, яке ви собі обрали.

– Не я. Але мені подобається. Я не почула, чого вам треба від мене.

– Кого.

– Тобто? – Аврора примружила очі.

– Пташук Владислав. Студент-юрист, навчається в університеті Святого Володимира. Ваш близький друг. Де він?

– Не знаю, про кого говорите, – дівчина раптом засовала ногами, немов стало незручно сидіти.

– Мадемуазель, дорогенька моя, – Коваленко атакував далі. – Я вже двічі за п’ять чи сім хвилин знайомства зловив вас на брехні й вивів на чисту воду. Думаєте, повірю втретє? Ви ж знаєте Пташука.

– Знаю, – вона потерла долоню об долоню. – Хто він – знаю. Де він – ні.

– Почали – не зупиняйтеся. Ось щойно відхрестилися від нього. Тепер уже міняєте свідчення.

– Якщо ви не з поліції, тоді й розмова наша – не допит. Значить, мої слова – не покази, – права рука для чогось сповзла вниз, розкрита долоня лягла між прикритими халатом ногами.

– Знову ви про поліцію. Боїтеся її? Із Пташуком якось пов’язано?

– Дайте йому спокій, – ліва рука лягла поруч, долоні знову заялозили.

– Значить, він чогось боїться. І ви, – Гліб тицьнув на дівчину пальцем, – це знаєте. Може, гроші винен людям, яких справді треба боятися?

– Програвся, – визнала враз Аврора, припинивши судо́митися й розправивши плечі. – Накоїв дурниць. Крутило в одному місці. Казала – не грай на життя. Він…

За спиною Коваленка рипнули двері.

– Що тут таке?

У проймі стовбичив пузань у фраку із завеликими, як на смак Гліба, фалдами. Чорний циліндр збився на потилицю й дивом тримався там. Позад пузаня сопів голомозий.

– Пан уже йде! – Аврора підвелася занадто різко, усім своїм виглядом показуючи неабияке полегшення.

– Чого він приходив? Він хто? – пузань свердлив Коваленка лютим поглядом.

– Месьє Шварцмане, не шкодуйте грошей. Найміть вашій підопічній добру вчительку французької. Коли вже продаєте народу паризьку шансонетку, нехай дівчина хоч краплю буде на неї схожа.

– Ми знайомі? – пузань трохи знизив градус, ретельно обмацуючи його очима, схоже, аби запам’ятати порушника спокою назавжди.

– Заочно, месьє Шварцмане, вас знають усі, кому треба.

– Не морочте голову!

– Аж ніяк. Морочите голови всім саме ви. Ваше щастя, що ви не один антрепренер із сумнівною репутацією. І тактика мудра. Ви ж майже не ховаєтеся. Народ приймає вашу гру, аж поки ви не опуститеся до відвертого обману.

Шварцман тупнув ногою.

– Мадемуазель готується до виходу. Їй треба привести себе в порядок. Попрошу!

Рука вказала за двері.

Аврора демонстративно розвернулася спиною.

Голомозий цербер усім виглядом своїм святкував перемогу.

– Збрехала Аврора. Вона знає, де її милий. А це означає – вони справді коханці.

Анна сиділа в саду, зручно вмостившись під яблунею в кріслі-гойдалці. Вже настав вечір, пекельна спека розвіялася хай сухим, та все ж – вітерцем. Він грався листям, і шерех заспокоював після цілоденної гонитви за тінями.

Додатковий ефект був від плетива. Коваленко раз по раз переводив погляд на руки Анни. Вона говорила, не припиняючи рухати спицями. Плела мереживо навпомацки, руки жили окремо, навіть, здається, давали стимул розумовому процесу. У цьому Гліб вбачав щось дуже подібне до гіпнозу. Інакше не пояснити, чому врешті-решт прикипів до плетива очима, натомість Вольська спілкувалася, дивлячись на співрозмовника.

– Мені так само здалося, що бреше, – ствердно кивнув Коваленко, далі стежачи за вправністю Анниних рук.

– Вам здалося. Я – впевнена. Збрехала вам і жінка з трактиру, Ліззі чи як її там. Але в них різні мотиви. Ще дуже важливо зрозуміти: шансонетка точно знає, де переховується Пташук. Натомість трактирна профурсетка поняття не має, де наш знайомий буфетник Грицько.

– Ви мене плутаєте.

– Зате ви, пане Коваленку, справді допомогли мені розплутати клубок. Хай не до кінця. Не помилилася я в вас.

Аби відвести очі від спритних спиць, Глібові знадобилися певні зусилля. Співрозмовники схрестили погляди.

– Я чогось не знаю про себе?

– Ви зробили добру роботу за день. Набили ноги й збігли потом недаремно, – на цих словах Коваленко зніяковів, бо все ж таки вловив не дуже приємний запах від одягу. – Вмієте слухати й бачити. А ще – дуже детально, гарно все описувати. Чесне слово, ніби була разом із вами при кожній розмові, на кожній зустрічі. Але, не ображайтеся, правильні висновки – не ваш коник.