Широку, кольору свіжоспеченої хлібної скоринки мармизу робила ще більш простецькою бульбочка носа. Вуса й борідка до нього не пасували, наближали зовнішність до слуги нечистої сили з дешевих провінційних опереток. Утім, без рослинності коротун виглядав би ще більш недолуго – густі брови не годиться голити.

– Знаєте правила? – спитав діловито, але не для того, аби відповіли, швидше для порядку, бо повів далі: – Усі спори, що виникають тут, вирішує лише хазяїн закладу. Особисто.

– Перше правило: ніхто не бачить хазяїна, але хазяїн бачить усіх, – Гліб підготувався, Анна змусила повторити почуте Розою від Офіцера декілька разів.

– Добре, – кирпате лице не відбило жодних емоцій. – Знаєте це, то й решта вам відома. І все ж нагадаю, для того тут поставлений. Тим більше, правил небагато. Гру називає хазяїн. Сьогодні – «фараон»[24]. Грають лише пари. Ви не можете обирати собі партнера для гри, просто займаєте звільнене місце. Карти міняються після кожного банку.

– Ідеально, – вставив Гліб.

– Ви можете замовляти будь-які напої в будь-якій кількості, – кирпатий пропустив репліку. – За них платить той, хто програв у парі. Продулися ви – зволите. Не пощастило партнерові – його борги. Якщо зволите припинити гру, коли виграли, на це має бути згода партнера. Ви можете дати йому лише один реванш. Після того теж маєте право припинити гру – або теж вимагати сатисфакції, якщо не пощастило вам. Десята частина виграшу залишається хазяїнові.

– Розписки приймаються?

– Хіба ви не знаєте? – брови коротуна стрибнули вгору. – Знаєте, просто клеїте дурника. Нехай так: боргові розписки чи векселі приймаються, термін погашення обмежений, усе обговорюється з хазяїном.

– Але ніхто не бачить хазяїна, – гмикнув Коваленко.

– У кожному випадку моєї персони цілком досить. Нарешті, особлива ставка.

Гліб промовчав. Кирпатий карлик зловив його красномовний погляд, верхня губа зобразила подобу посмішки.

– Ще один.

– Тобто?

– Жоден із вас, панове авантюристи, ще не сказав уголос нічого про особливу ставку. Маю на увазі, нічого більше. Ви ж тут заради неї, – це було не запитання. – Отже, особлива ставка. Ви даєте письмову згоду, чим берете на себе всю повноту відповідальності. Для цього є спеціальний журнал, ось.

Коротун виклав на шинквас пухку амбарну книгу, вже закладену олівцем ближче до середини. Розгорнувши, повернув лицем до Коваленка. Та замість олівця виставив поруч каламар.

– Сюди ви своєю рукою вписуєте своє прізвище та вказуєте адресу, за якою мешкаєте в Києві. Чи то готель, чи мебльовані кімнати, чи власна квартира, чи дім. Кожен, хто приходить сюди бодай раз, залишає відомості про себе. Книгу тримають тут, у сейфі. Під замком та особистим контролем хазяїна. Ваша анонімність гарантована, але ж ви не можете бути анонімом для хазяїна. Крайня з правого боку сторінки графа – для окремого підпису, якщо робите особливу ставку.

Замість відповіді Гліб діловито взяв перо.

Вивів під прізвищем останнього, хто вписав себе, кілька потрібних, наперед продуманих пані Вольською слів. Трохи здивувався, чому треба саме так, особливо коли йшлося про адресу. Але вирішив поки не відволікатися. Зрештою, Анна знає, що каже й робить, у цьому Коваленко мав нагоду переконатися не один раз. Поставивши підпис-карлючку, розвернув книгу до кирпатого.

– Дударев Євген Аристархович, комерсант. Апартаменти на вулиці Рейтарській… так… гм… – коротун пошкріб підборіддя. – Ну, нехай. Мене називайте Нілом. Просто Ніл, не панькайтеся, без церемоній. Ми тут на той час, що ви граєте, стаємо не аж такими чужими людьми один для одного.

– А хазяїн…

– Ніхто не бачить хазяїна, – різко нагадав Ніл. – Усі спірні питання, що виникнуть тут, вирішуються з хазяїном через моє посередництво. І останнє правило, щодо особливої ставки. Кожен, і ви не виняток, пане… – він зиркнув у книгу, – …пане комерсанте, робить її не більше двох разів. Третього, як кажуть, не дано. Якщо друга спроба завершилася для вас невдачею, подальші ваші дії, подальші умови обговорюються з хазяїном.

– Ніхто не бачить хазяїна.

– Я його очі та вуха. Мушу виконати свій обов’язок і запропонувати вам піти. У такому разі я своєю рукою, при вас, викреслю ваше прізвище з нашого реєстру.

– Я лишаюся.

– Усі так кажуть. Ну, вітаю в нашій маленькій родині, – Ніл згорнув книгу, заховав назад під шинквас. – Зволите випити чогось?

– Пива.

– Яке бажаєте? Вищий сорт чи, може, – підморгнув, – для початку щось легеньке? Напівпиво?[25]

– Вищий сорт. Карнєєвське, «Чорний оксамит»[26].

Жестом циркового штукаря коротун підхопив з полиці пляшку, спритно обтер її білим рушничком, відкоркував.

– Тут бажаєте чи вам принесуть?

– Нехай принесуть, – поблажливо кивнув Гліб.

– Коли так – формальності залагоджено. Ласкаво просимо до нас, і хай вам сьогодні пощастить.

Коваленко втратив до Ніла інтерес – впевнено, хай і з легким трепетом, рушив нарешті до гральної зали.

Тут було багато світла – але не електрика.

Вікна запнули щільно, важкими оксамитовими завісами. Світили на повну силу великі гасові лампи, розвішані на стінах по периметру прямокутної кімнати. Гліб машинально полічив, нарахував вісім. Скляний ковпак кожної оповивав жовтавий тютюновий дим. Курили, здається, всі, і хоч Коваленко сам був курцем, від незвично сильної концентрації відразу почало дерти в горлі.

Дуже вчасно нагодився здоровило в косоворотці, зграбно підніс круглу тацю з білої бляхи. На ній – перелите в круглий кухоль темне пиво, поруч – три маленькі солоні бублики.

Спрагло відпивши відразу третину, Гліб настромив по бубличку на кожен палець правиці, бо ліва стискала кухоль, права ж – набалдашник тростини.

Косоворотка зник так само нечутно, як з’явився, зате Коваленко вгледів ще одного його двійника. Схоже, стежити за порядком хазяїн наймав молодців, однакових з лиця. Громило, що тупцяв у кутку і зайняв позицію, з якої все і всіх видно найкраще, з двох уже побачених вирізнявся хіба горбоносим профілем. Та вже за кілька хвилин він розвернуся до Гліба всім корпусом, і той розгледів не горбатий, а перебитий, погано зрослий ніс.

Любить битися навкулачки, не інакше. Із ним краще сам на сам не виходити, якщо не певен у власних силах цілковито.

Аби страж не подумав, що новоприбулий цікавиться саме його персоною, Коваленко перемкнув увагу на зібрання. При цьому знову ковтнув з кухля, спритно згриз один бублик. Крім нього, пива в кімнаті ніхто не пив. Та навіть якщо присутні накачали себе міцнішими напоями, гармидеру не зчиняли. Хоча в гральній залі й розмовляли, але напівтоном, неголосно. Дозволяли собі різкі вигуки хіба гравці за круглими картярськими столиками.

Їх стояло чотири, по одному в кожному куті.

Крім них і вісьмох віденських стільців, у залі з меблів була кругла тумба, на якій примостили розкритий для загального огляду дерев’яний ящик. Звідти страж мав брати нову колоду карт щоразу, коли хтось завершував гру. Використану колоду викидали в інший ящик, біля тумби. Ще – важкий широкий неструганий дубовий стіл, рясно заставлений різними пляшками. Хто не грав, стояли поруч, стежачи за двобоєм, або міряли залу кроками, стискаючи хто келих вина, хто – чарку горілки, коньяку чи рому. За бажанням чи потребою кожен прикладався до котроїсь із пляшок, і на чуже тут не зазіхали. Час від часу хтось виходив, швидко повертався, і напої не барилися – їх приносили по черзі здоровані-охоронці.

Біля найдальшого столика Гліб зачепив поглядом дівицю, вбрану настільки ж яскраво, наскільки легковажно. Вона дозволяла будь-кому підливати собі шампанське у високий кришталевий келих, і Коваленко відразу здогадався: одна з ігрових, про яких згадувала Роза. З ким вона прийшла, теж не складно вирахувати. Високий підстаркуватий чоловік із проплішиною метав карти впевнено, навіть з відчутною лінькуватістю. Натомість його супротивник, панок, дуже схожий на загулялого багатодітного батька з газетного фейлетону, нервово совався на стільці, раз по раз позирав на оголені жіночі плечі й сопів так голосно й важко, що Гліб чув зі свого місця, хоч стояв не близько.