– Ярівно, це стерво вже забагато патякає! – Христя рвалася в бій. – У мене руки сверблять!

Лисиця повела правою рукою швидше, ніж Анна встигла відповісти. Мить – і хтозна-звідки витягла кинджальчик, спритно покрутила в пальцях.

– Чекай, – Вольська торкнула Христину за плече, стримуючи. – Вона не просто так прийшла. Не для того, аби постати перед нами в усій своїй красі й насміятися. Хоча отакий спосіб з’явитися – справді вистава. Цирковий трюк. Наша гостя, аби ти знала, в цирковому фургоні народилася. І в бродячому шапіто виросла. Тато – борець. Мама – акробатка, жінка-змія. Потім розкажу докладніше, як захочеш.

– Ой, треба вона мені! – пирхнула та, стежачи за маніпуляціями з лезом.

– А ще я тобі скажу, – вела далі Анна, – що в нашої гості в гардеробі є одяг на всі випадки життя. Згадай, у чому її сюди привезли. Глянь, що на ній зараз. Гадаю, живе Роза Львівна не в трактирі чи дешевих номерах. Готель, апартаменти люкс, ще й не на своє прізвище. Паспортів у мадемуазель Лисиці вистачить не на одне життя.

– Хорé, – мовила злодійка, не припиняючи гратися кинджальчиком. – Здаюся, пальця до рота тобі краще не пхати, руку відкусиш. І за рупь двадцять не візьмеш. Правду твоя хазяйка каже, – зиркнула на Христину. – Я не дражнитися прийшла.

– Тут ні в кого нема хазяїв, – мовила Вольська. – У цьому домі лише друзі та партнери. Ані до тих, ані до інших ви не належите.

– Слухай, хрінá ти панькаєшся? Теж мені, шляхта! Мені сміливо можна «тикати»: бач, як близько ми знайомі.

– Іч, сміливо! – знову вступила Христя. – Думаєш, я отого твого шила боюся? Зараз як візьму, як тицьну – мало не буде! Вся пиха злетить!

– Я тут із вами гарикаюся, дівчата, і ще ніхто з вас двох не налякав поліцією, – Роза сховала зброю, Анна знову не помітила, куди і як. – Чому? Бо життя навчило. З фараонами не дружите, хоч тут і жив лягавий.

– Язика прикуси, – Вольська піднесла голос, таки перейшла на ти. – Про мене – що завгодно. Чоловіка не згадуй навіть у думках. Тим більше, не знала ти його. А тепер про поліцію. Якби ти була впевнена, що ми гукнемо її, навряд чи навідалася б отак відкрито. Але хай, тобі не забракло нахабства. Це твій стиль, я ж знаю про твої подвиги.

– Ой-ой-ой.

– Дещо чоловік занотував, дещо – розповів, мов анекдот.

– А справді, було з чого посміятися. Я вмію насмішити.

– І я про це. Невже ти отак запросто приперлася б сюди, не маючи плану ретиради? Уявляю собі дійство: Христя хапає тебе й намагається втримати міцно, поки я гасаю Татаркою, волаючи: «Караул, грабують!» Висновок: ти нічим не ризикуєш.

– Ми б на пару могли прокручувати цікаві оборудки, – Роза не жартувала.

– Нічого б ми не могли. Сама в це не віриш.

– Вірю. Це ти, Анько, ще сама в себе не віриш.

– То кицьку свою Анькою кликатимеш! – Христина не вгавала. – Або макаку дресировану в своєму цирку! Для тебе – Анна Ярославівна! На лобі напиши, на носі зарубай!

– І все ж таки, чого тобі треба? – Вольська вперто повертала розмову бодай у якесь конструктивне русло.

– Борг принесла. Але-гоп!

Роза театральним жестом підняла капелюшка. Під ним виявилася розшита дрібним бісером сумочка. Розстебнувши, вона двома пальцями висмикнула пухкенький стосик асигнацій. З напівпоклоном поклала на стіл, припечатала долонею.

– Дві тисячі сто сорок рублів, як із куща. Плюс два червінці відсотків, за користування й турботи. Лисиця добра не забуває. Хай ти й кажеш погано про мою пам’ять.

Анна й Христя перезирнулися. Вперше з моменту Розиної появи вони обоє не мали що сказати. Повз увагу злодійки це не проскочило. У її погляді й поставі явно читалася перемога. Цей кін Лисицька виграла насухо.

– І… як це розуміти? – Вольська нарешті оговталася.

– Як гроші, взяті мною в борг без дозволу. Попроси я – ти б не дала. Насправді мені три тисячі треба було на викуп. І то швидко, дуже скоро. Аби не горіло, хіба б я поперлася отак ганьбитися в парк? Згадала початки, повернулася до витоків. Бач, утратила хватку, тому й згоріла. Рахуватимеш чи так повіриш, на слово?

Анні раптом здалося – вона спить. Нічого немає, просто сон, у якому вона бачить щасливий для себе розвиток подій. Христина ж не морочилася. Взяла гроші, плюнула на пальці, почала лічбу. Кожну купюру дивилася на світло, навіть для чогось нюхала. Закінчивши, склала стосик удвоє, простягнула Вольській.

– Не бреше. Як в аптеці. Ще й два червінці.

– Викуп, – промовила Анна, не дивлячись на гроші. – Хтось у халепу втрапив? Хтось близький тобі?

– Сьогодні близький, завтра – шукай вітру, – гмикнула Роза. – Не так близький, як дурний. Здуру в борги заліз, у карти продувся. Життя на кін поставив, теж просадив. З доброго розуму таким не граються.

– Ми кави вип’ємо, – Анна здивувалася, як раптом бадьоро задзвенів її голос. – У садку.

Христина подала вишневий штрудель.

Вона ще нічого не второпала. Помітила раптові, блискавичні зміни в поведінці своєї королівни. Не могла їх для себе пояснити. Ставши на місце помічниці, Анна розуміла її бентегу. Побачивши крадійку, яка відповіла злом на добро, ще й мала нахабство повернутися, зламавши при цьому замок, Вольська сама готова була задушити Розу, позбавивши Христю такого задоволення. Аж тут злодійка запросто повертає гроші, навіть з відсотками. Її вчинок ураз перетворився зі злочину на хуліганський виверт дитини, яка, не питаючи, взяла й зробила те, чого б їй ніхто ніколи не дозволив. А результат – жодних збитків, окрім хіба моральних. До всього, Лисиця мотивувала свої дії благородною метою.

Звісно, Христина найкращим виходом бачила б випустити пару, соковито вилаяти порушницю спокою й потому вигнати на всі чотири боки. Анна теж схилялася до такого розв’язання, собі на користь записавши отриманий урок і надалі уникаючи подібних помилок.

Усе поміняла обмовка про картярський борг.

Для Анни – але не для Христі. Визнаючи право хазяйки дому пригощати кого завгодно й чим завгодно, а також – свій обов’язок обслуговувати гостю, дівчина не розуміла причини. Вольська ж, своєю чергою, відчула електричні розряди, що їх розсипала круг себе помічниця. Нічого подібного за Христиною раніше не водилося, і Анна побоювалася недоречного вибуху. Ним дівчина могла все зіпсувати, і запобігти тому досить просто. Слід лише пояснити, чому Роза раптом стала в пригоді.

Нема на те часу, ось де проблема.

Нічого. Анна веліла Христі прибрати в будинку, хоч вона мела й мила там усе не далі як два дні тому. Завантаживши хатніми справами, розвела в такий спосіб її та Лисицьку. Не бачитиме її, то й заспокоїться потроху, дурних думок у голові поменшає. У розмові ж із Розою теж вирішила почати здалеку, не форсувати подій різко, підвести до потрібного плавно й непомітно, ніби між іншим.

Якщо Лисицю й здивувало запрошення на каву – вигляду не подала.

– Не скажу, що не серджуся. Та й не повіриш, – Анна остаточно вирішила триматися з Розою запанібрата. – Оце пояснення, про викуп, дещо міняє. Для мене. Думаю, маю право просити тебе пояснити все детальніше.

– Чого б не почухати язиками за кавусею. Кумасі так роблять.

– Ми не кумасі. І не будемо.

– Я так, знаєш, бовкнула. Нічого іншого не згадується для порівняння.

– Хіба конче порівнювати? Вважай, мені просто цікаво. Ти врятувала коханого… – Анна закотила очі, намагаючись не перегравати. – Романтична історія, хіба ні?

– Менше романів читай, – Роза роздратовано скривилася. – Бачу, розумна ти баба. Більше скажу, тільки носа не дери: як для баби – надто розумна. Непристойно розумна в наші часи. Десь як я, навіть мудріша. – Тут вона всміхнулася. – Тільки, Анько, моя мудрість житейська. Я розумнішала на власній шкурі. Вчило мене життя. Воно ж по зубах давало, шмагало, карало іншими способами, не дай Бог нікому. А твій розум – від книжок і вчительок гімназійних.

– Я бестужевка, – Анна сама не знала, чому це вирвалося.