– Так зручніше-с!

Іван простягнув келих дружині, узяв свій, вони перемістилися до столика.

– А ти знаєш своє діло, Грицьку. Заробив на чай. Але не барися.

– Мене вже тут нема!

Буфетник здимів, навіть не скинувши фартуха. Вольський дзенькнув келихом об келих Анни.

– Початок вечора мені починає подобатися.

– Закрили театральний сезон, – Анна зробила ковток. – Ми не впораємося, і тобі, милий, доведеться платити за всю пляшку.

– Із собою прихопимо. Сядемо в екіпаж – придумаємо, що з нею робити. З наступного місяця підвищать платню на новій посаді. Вже на шампанське заробимо, не треба економити на святі.

Вольський перехилив напій гусарським жестом.

– Обережно. На тебе не схоже, – завважила Анна.

Чоловік не надто дружив зі спиртним. Дозволяв собі сидри та наливки, власноруч зроблені Христиною. Коли відвідував представницькі застілля, потягував коньяк, рідше – казенну горілку, і то намагався обходитися найменшими порціями. Навіть виробив власну тактику: вичікував, коли інші трапезники приймуть на груди стільки, що почнуть стежити не за чужими чарками, а за власними.

– У житті кожної людини є моменти, коли вона не хоче бути схожою сама на себе, – парирував Іван.

– А він тебе впізнав, до речі.

– Хто? – Вольський знову наповнив келих, долив дружині.

– Буфетник. Гриша. Григорій, – Анна кивнула в бік дверей, за якими той щойно зник.

– То тепер хрест, який я змушений нести. Газетним шпальтам треба дякувати. Мене впізнають, сама ж знаєш.

– Не так упізнав.

– Як це – не так? – Іван завмер із келихом.

– Точно не бачив тебе раніше наживо?

– Після відкриття нового приміщення ми з тобою бували в Опері двічі. Здається, в буфет заходили разок.

– Не зрозумів, – Анна обережно поставила келих поруч із відерцем. – Цей буфетник явно бачив тебе в іншій обстановці. Не як театрала. Як поліцейського. Ніколи не допитував його, не викликав до себе в кабінет?

– Я б не забув. Лице прикметне, рожеві щоки чого варті. Яблука стиглі з нашого саду.

– Дивно, дуже дивно, – Анна легенько стукнула нігтем об кришталевий бік. – Григорій злякався, побачивши тебе в дверях. Не відразу, а як розгледів. Я помітила це.

– Звик визнавати твою правоту. Але все одно не можу його згадати.

– Та я вірю тобі, вірю… Після згадки про стиглі яблука – особливо… Може, мені справді здалося. Не дістала задоволення від вистави, шукаю, до кого б чи до чого причепитися.

– Аню, ти ніколи нічого не говориш даремно. Тобі ніколи нічого не здається. Повернеться цей вусатий проноза – витрушу з нього всю правду, – зараз Іван говорив напівжартома.

– Здається, – хитнула вона головою. – Ти ліпиш із мене ідеал. Ось що здається. А ще – забув у гардеробі мій подарунок.

– Точно! – Вольський ляснув себе по лобі. – Ох я бовдур! Ти щойно довела – без тебе я нічого не вартий.

– Чекай, як підемо на вихід – прихопиш. Келихи ж іще повні в нас.

Дзенькнув кришталь. Другий келих Іван допивав обережно, не так хвацько.

– Буфетника цього по смерть посилати, – буркнув невдоволено.

– Ти мав справу зі смертю вже кілька років. І все ж краще не згадувати про неї всує, – застерегла Анна.

– Ой, із твоїми забобонами, Анно Ярославівно! Завдання ж просте. Що складного, ну скажи мені? Візників на Володимирській перед театром – греблю гати. Куди буфетник побіг їх шукати? Вниз, аж до Хрещатика?

Відповісти дружина не встигла – захеканий Григорій з’явився, шумно видихнув, наче справді гасав довкола хортом.

– Даруйте-с! Карету зараз буде подано!

– Де тебе носило? – Тепер Вольський не грав, справді гнівався. – Я б швидше впорався!

– Винуватий-с! – буфетник посунув до шинквасу боком. – Ваньки, знаєте, то такий прикрий народ. Торгуються, ціни собі не складуть…

– Тебе хтось просив торгуватися? – гримнув Іван. – Скажи, тебе хіба про щось таке просили, га?

– Ваню, – рука Анни лягла чоловікові на плече. – Людина просто хотіла краще прислужитися. Ходімо.

– Тепер хай увесь світ почекає! – Вино помітно розбирало, вдарило йому в голову. – Всі як змовилися зіпсувати нам вечір та настрій!

– Якщо ти сам того не захочеш, ніхто тобі нічого не псуватиме, – примирливо мовила дружина.

– Іноді до жінок варто дослухатися, – Іван повернувся до буфетника всім корпусом.

– Саме так. Як зволите-с, – Григорієве лице знову розтягнулося в усмішці, рум’янець повернувся. – Бажаю вам гарного вечора і доброї, спокійної ночі.

– Тобі того ж самого.

Вольський наповнив свій келих утретє. Анна не заперечувала, проте свій відсторонила. Іван відсалютував буфетникові, картина мала дещо кумедний, надто вже театральний вигляд. Допивши, витер серветкою вологі губи, без жалю зиркнув на залишки в пляшці, ступив до шинквасу, легенько ляснув розкритою долонею. Григорій миттю відрахував решту, з напівпоклоном простягнув. Вольський підкрутив краєчок свого вуса, постукав по купюрах зігнутим указівним пальцем:

– От хитрун. Гляньте, Анно Ярославівно, на цього вишкребка.

– Іване Дем’яновичу, тебе сьогодні тут усі запам’ятали. Закриття сезону вдалося.

Анні чоловік подобався саме таким – з ноткою ексцентрики. Бачила його таким не часто. Служба обмежувала певними рамками поведінку слідчого, а віднедавна – помічника головного слідчого розшукової поліції Вольського.

Вплела свою правицю в його підставлений лікоть.

Буфет, а заразом – театр подружжя залишило з відчуттям не знати якого, та проте все одно виконаного обов’язку.

Задуха сягнула піку – відчувалася так, що помацати можна.

Почала густішати глибоко по обіді, виростаючи з традиційної київської літньої спеки. Кияни звикли до неї, хоч це не означало, що погода подобалася. Анна виросла у Верхньому місті, у затінку Липок, і, як більшість містян, не надто зважала на погодні перепади. Жила з цим, бо з цим же й народилася. Проте кілька останніх років київське літо нагадувало про себе частіше й не надто приємними речами.

Місто повільно, але впевнено розросталося. Сюди перебиралося більше народу, тож зросла й кількість екіпажів. Кінські підкови та важкі металеві колеса збивали вгору пилюку, торгівці худобою гнали свою живність центральними вулицями, а за караванами роїлися мухи з ґедзями. Тож сухий пил осідав у легенях, налипав на одяг, а вбрання, своєю чергою, прилипало до розпарених тіл.

Єдиний порятунок – оминати Хрещатик та прилеглі вулиці. Залишатися в тіні власних садиб, провадити евакуацію на околиці, знімаючи дачі в Пущі, Русанівських садах чи ще далі, ближче до Гореничів. Або – літувати на Трухановому острові, ближче до дніпровської води та приватних купалень: загальні, міські, дешеві Анна не сприймала після першої ж спроби.

Густа задуха, подібна до тієї, у яку пірнуло з театру подружжя Вольських, передувала вечірній грозі. Влітку вони не аж так дивували, були не менш звичним, ніж спека, явищем. А для втомлених городян – приємнішим. На короткий час повітря робилося свіжішим, дихалося легше, хоча коротка сильна буря могла завдати комусь збитків. Передчуваючи чергову примху стихії, особливо наполохані люди всякий раз боялися ураження блискавкою, ще й не дай Господь кульовою.

Анна вважала себе сучасною, освіченою жінкою, якій не пасувало б зважати на подібні забобони. Щоденного прикладу Христини з неї було досить. Дівчина сільська, там рясне намисто можливих та неможливих страхів, із цим нічого не вдієш, місто їх не витравить навіть через три покоління. І все ж таки щоразу, коли погода обіцяла перетекти зі спекотної на грозову, Анна не могла відмовитися – брала чудернацьку старомодну парасолю з громовідводом.

Нині покійна Іванова матінка колись привезла її з Парижа, на той час то був шик, останній писк київських модниць. Вважалося, що така парасоля врятує від удару блискавки, а запорука тому – довгий тонкий ланцюжок, що сягав землі й мусив неодмінно волочитися нею. На щастя, ані власницю, ані жодну з її подружок та знайомих громом не вбило. Лиш Анна не гарантувала, що їх уберегли саме такі громіздкі аксесуари.