– Ви обмовилися про вбивство. Звідки такі відомості?

– Маєте вірити мені, – усміхнулася Анна. – Причина: пам’ять про наші посиденьки в нашому садку. Коли ви співали романси під гітару, а Іван намагався потрапити в такт. Слуху він не мав, та й слів усіх не знав ніколи. Зате збоку дивитися на ваш дует було дуже весело. А тепер про важливе. – Усмішка зникла. – Зараз, на даний момент, не можу, не маю права поділитися з вами всім, що мені вже відомо. Парочку навмисне вбили, я переконана й маю всі підстави для того. У потрібний момент, а він, певна, настане скоро, ви як поліцейський слідчий отримаєте всю інформацію, яка допоможе вивести вбивць на чисту воду. Скористаєтеся нею. Здивуєте всіх, найперше – пана Градова, московського варяга. Дасть Бог, підвищення отримаєте. Або грошову винагороду. Це навіть краще. Коли Оленці вже?

Взимку Петро Черняєв одружився. Молода родина чекала на поповнення. Івана Вольського заздалегідь просили стати хрещеним батьком і тепер сумували подвійно.

– Може, на Маковія. Може, раніше. Але не аж так.

– Чудово. Рада за вас обох. Бережіть Оленку, – і відразу повернулася до важливішого. – На вас, підозрюю, зараз уваги не звертають. Ви ж, Петрику, робіть, що мусите, і спішіть повільно. Розумієте?

– Не розумію для чого. Хоч трошки більше скажіть, Анно Ярославівно.

– Рада б, справді. Та не можу, – вона говорила чисту правду. – Краще ви мені скажіть, чи вдалося на цей момент дізнатися щось більше про Аврору? Зі студентом мені поки більш-менш зрозуміло.

– Загадками говорите. Не договорюєте, – дорікнув Черняєв. – А назвали ж другом родини, довіру висловили.

– На все свій час, – Анна лишилася невблаганною. – Отже, Аврора. Як звати-величати, як хрестили?

Молодий слідчий поправив форменого кашкета.

– За пачпортом – Ксенія Швець. Батьки родом з-під Ізмаїла. Перебралися до Херсона, коли дівчинці було вісім років. Найстарша в родині, після неї ще троє, усі сестрички. З п’ятнадцяти прибирала в готелі, потім зробилася покоївкою. Попросилася співати на естраду – дозволили. Далі вже зробила з себе французьку мамзель.

– Усе це ви в паспорті прочитали?

– Вичавив із месьє Шварцмана. Той іще жук, скажу вам. Та що я кажу: не трусив, не тиснув. Шварцман сам почав скиглити, жалітися на свою тяжку долю. Він же в підопічну душу вклав, та й гроші теж. Псевдонім їй придумав, простенько й смачно. Аврора – звучить.

– Зірка, – кивнула Анна. – Про зв’язок із студентом він знав?

– Знав. Байдуже, аби роботі не заважало. В Аврори, каже, таких кавалерів у кожному місті, де виступають. Вона, до речі, старша за коханця на чотири роки.

– Ой, то не суттєва різниця, – Анна відмахнулася. – Більше нічим не поділився?

– Шварцман? Горем своїм. Мусить згортати своє кабаре. Або запалювати нову зірочку.

– Раптом ви її подруг знайшли?

– Теж мені – пошук! – пирхнув Черняєв. – Мешкала Аврора в нумерах на Нижньому Валу. Дешево й сердито. Там же табориться чимало артистичного люду. Народець іще той, та всі ж один одного знають. Самі набігли, вуха від них болять.

– Корисне почули?

Молодий слідчий знизав плечима.

– Не знаю вже, Анно Ярославівно, що для вас корисне. Хіба…

Його тон насторожив.

– Кажіть далі. Що – хіба?

– Навряд чи важливе. Не факти, так, язики ляп-ляп. Ви ж уявляєте собі оту штучну богему.

– Тому й серйозно ставлюся, що уявляю. Валяйте. Я вже розберуся, важливо чи ні.

– Нехай, – здався Черняєв. – Була там дівиця, теж якась артисточка, куплети виконує, сама ж їх пише. Так клялася-божилася: Аврора того студентика запрягла сама. На неї це не схоже. Взагалі, ні на що не схоже, коли отак бідних студентів чіпляють.

– Не бідував Пташук, – говорячи так, Анна думала про своє.

– Слухайте, цим пташкам простіше пригріти в будуарах якогось міського віршомаза! З тих, знаєте, вічно невизнаних геніїв! – Черняєв почав заводитися. – Їх напоїти, нагодувати й пригріти за щастя! Це як песика чи котика підібрати на вулиці! Воно навіть краще, заримує на чиюсь честь про кров-любов! Ні, Анно Ярославівно! Шансонетки якщо полюють, то відразу високо беруть!

– Дуже високо?

– Вище за студентика, ким би той не був!

Анна не спішила вести розмову далі. Для неї навіть давній приятель перестав існувати на якийсь час. Розчинився в повітрі. Зник звичний для парку дитячий гамір, змішаний із дзявканням домашніх улюбленців, переважно – кумедних болонок і такс, з ними любили неквапом гуляти поважні домогосподарки. Вольська могла утворити круг себе щось на кшталт невидимої бульбашки, яка не пропускала крізь прозорі стіни жодного звуку ззовні.

Аврора, звичайна, без особливих прикмет шансонетка, з доброго дива сама закрутила зі студентом.

Зробила перший крок.

Потім Пташук знайшов у неї притулок – і це вже після того, як зарізав Івана.

Далі Аврора уникала будь-яких розмов про свого милого і, зі слів Коваленка, дуже злякалася появи цікавого репортера. Гліб, звісно, підлий зрадник. Але тут йому вірити можна.

Бульбашка зникла.

Звуки повернулися.

– Ви дуже допомогли, Петрику, – мовила Анна щиро. – Навіть не уявляєте, як сильно. Нашої зустрічі не було, не забувайте.

І, мовби скріплюючи угоду печаткою, вона смачно чмокнула збентеженого Черняєва в щоку.

Додому Анна поверталася в гарному настрої.

Зустрічами й неформальними допитами була задоволена. Лишилася хіба дрібка смутку від розуміння того, що доведеться жити за гроші Христини. Дуже старалася Вольська, та не змогла пригадати жодного випадку, коли хатня робітниця, служниця, помічниця, як не назви – особа такого статусу утримувала власних господарів. Нехай стосунки Анни й Христини дуже мало нагадували хазяйку й прислугу, проте повноцінними, справжніми компаньйонками, рівними партнерками їх так само не назвеш. Тим більше, що родичку Вольського взяли в його дім, аби в такий спосіб трошки поліпшити життя великої небагатої родини Поповичів. Виглядало, що тепер усе буде навпаки.

Анна не знала, чим і як зарадити біді, власноруч принесеній до хати. Звичка думати хоч трошки наперед, креслити плани бодай на найближче майбутнє змушувала шукати виходу. Гаразд, Христя не встигла переслати додому частину вже отриманої платні. Нехай навіть має невеликі заощадження. І її бажання віддати гроші своїй королівні абсолютно щире, навзаєм дівчина не хоче нічого. Та й що з молодої вдови взяти зараз… Але так жінки протримаються зо два тижні. Або – до кінця місяця, помічниця добре дає лад витратам, з голоду не помруть, зайвого не купуватимуть.

Проте рано чи пізно й ці невеличкі гроші стануть.

До всього, Христина не зможе виконати негласні зобов’язання перед своєю родиною. Хоче вона чи ні, вже заборгувала. Гряде серпень, Анна не зможе їй заплатити, бо нема чим. Попри Христину відданість, їй доведеться шукати іншої служби в Києві. Сама ж удова Вольська змушена ховати гордість далеко, у найтемніший куток льоху, і так само дбати про хліб насущний.

Мрії отримати якусь, бодай невеличку, посаду в поліції з моменту виникнення були утопічними. Розмова з Цвіркуном остаточно їх поховала, і хіба що можна спробувати знову – принижено, зі сльозами на очах, просити скромне місце в поліцейській канцелярії. Чомусь була впевненість: туди Харитонов приведе її за руку особисто. Ще й клопотатиметься про вдову знаменитого слідчого, називатиме себе її покровителем і натякатиме, що виконав усі моральні зобов’язання перед пам’яттю про Івана.

Звісно, Анна навіть не припускала для себе такого майбутнього. Пенсія як удові поліцейського їй теж не світила. Адже слідчий Вольський не перебував на службі, коли дістав смертельний удар ножем. Можна спробувати продавати плетиво, сумно всміхнулася Анна, але це дуже-дуже ненадійний заробіток. Мабуть, треба повертатися до викладання, давати приватні уроки німецької та французької. Чула, в окремих київських родинах батьки починають платити за уроки української своїм дітям. Проте їх справді небагато і місця, напевне, вже зайняті. Як і місця в державних гімназіях.