Зупинила вибір на зеленій сукні в талію. Корсетом Христя зайнялася вже сама, і по завершенні процедури вдягання Анна побачила в дзеркалі шикарну модницю з ідеальною фігурою. Капелюшок одягнула новий, мовби навмисне притриманий для такого виходу, хоча не таких урочистостей Вольська прагнула. Візник, викликаний Христиною заздалегідь, віз даму з вищого світу, яка випромінювала силу, впевненість, владу і неабияк поважала себе.

На її фоні Гліб Коваленко, за яким Анна заїхала, виглядав пожмаканим і з огляду на худорлявість – нещасним та зголоднілим. Без його похапливих пояснень Вольська зрозуміла: репортер провів у своєму флігелі таку саму безсонну ніч, хіба, на відміну від мешканців будинку на Татарці, примудрився роздобути десь пляшку коньяку й завдяки цьому провалитися в тривожний сон на кілька годин. Але навіть таким поскубаним півником, якого нагадав Анні, він усе одно тримався войовничо, непереможно.

– Доброго ранку, Юноно Андріївно.

Пані Філімонова прийняла незваних гостей у тій самій вітальні. На ній, як і тоді, була рожева домашня сукня, рука недбало крутила знайомий лорнет.

– Чим зобов’язана такому товариству? – спитала різко, не приховуючи, що не рада їхньому візиту.

– Ми знайомі, – нагадала Анна.

– У мене, пані Вольська, чудова пам’ять, – Філімонова розкрила лорнет, глянула крізь скельця на Гліба. – Вашу картку я чомусь не викинула, пане Коваленку. Повторю запитання: чим зобов’язана?

– Ми приходили до вас порізно. Тепер є потреба навідатися разом.

– У мене, пані Вольська, нема потреби приймати вас і слухати.

– Доведеться.

– Що ви собі дозволяєте?

– Обурюють мої слова? Вважаєте наш візит уторгненням? Прошу, кличте поліцію! Позбавите клопоту нас. Хоча все одно доведеться.

– Геть звідси! – лорнет показав на двері.

– Ви навіть не вислухали мене. А вже женете, – дорікнула Анна.

– Не маю бажання! – відрізала Філімонова.

– Грубіяните, – включився Коваленко. – Дарма, не допоможе.

– Мені не треба жодної допомоги!

– Адвоката наймати так чи інакше будете. Стане грошей на найкращого. І мушу визнати: шанс викрутитися у вас є. Щоправда, мусите все одно з’ясовувати стосунки з чоловіком.

– Завтра ваш благовірний, пан Філімонов, прочитає газету і помчить сюди зі свого Куяльника, навіть не долікується, – запевнив Гліб. – А найближчими днями, Юноно Андріївно, газета з моїми публікаціями буде розлітатися на вулицях швидше, ніж гарячі пиріжки з лівером.

– Геть!

– Годі вам, – Анна не зрушила з місця. – Пан Коваленко приходив до вас на моє прохання. Потім детально переказав зміст вашої розмови. Знаєте, що відразу зачепило? Ваша непослідовність, Юноно Андріївно. З одного боку, вас нічого не цікавило у вашому пожильці Владиславі Пташуку, окрім вчасного внесення платні за проживання. Це ж ваша фраза: «Мене той суб’єкт почне цікавити за місяць. А доти мені до пана студента геть байдуже». Пан Коваленко має професійну пам’ять, буквально її переказав.

– Усе правильно. А щойно молодий бевзь наклав на себе руки, я втратила до нього інтерес. Я не цікавлюся чужими мерцями, панство. Не розумію, до чого хилите.

– До того, пані Філімонова. До всього, крім вчасної оплати, вам байдуже – і тут же інформуєте незнайомця, випадкового співрозмовника, про любовний зв’язок Пташука! А мені ви за кілька днів у звичній, не надто люб’язній манері пояснили: квартирантам заборонено водити подружок до себе. Чи кавалерів, якщо квартирує жінка. Про зв’язок Пташука з кафешантанною співачкою Авророю ви нібито дізналися з газетної публікації. Так сказали мені. Але раніше панові Коваленку повідомили дещо інше – мовляв, про той гріховний зв’язок дізналися від язикатих пліткарок-сусідок. У мене вже тоді, коли вашу розмову переповів Гліб, не склалося з логікою. Звідки знають про Аврору цікаві сусідки, якщо Пташук не порушує заборони, не розводиться про свої амури на всі чотири боки, взагалі не з’являється з пасією там, де буваєте ви? Ви проговорилися, Юноно Андріївно. Або мимоволі, або навмисне. Мені більше віриться в другий варіант. Пошук зниклого студента налякає його самого, змусить зачаїтися в Аврориному ліжку. Це згодом пояснить як поліції, так і батькам причину подвійного самогубства. Хоча обох убито, що для вас не новина, пані Філімонова.

– Зараз ви скажете – я вбила свого пожильця.

– Не власноруч. І не лише його. На вашій совісті щонайменше три смерті, якщо не рахувати студента й співачку. Ледь не наразилася на смерть і я. З вашої легкої руки.

– Маячня.

– Через певні обставини, про які вам знати не треба, я змушена була нанести вам візит особисто, – пояснила Анна. – Більше ніхто з фігурантів справи, до якої, крім вас, причетна купа лиходіїв, не бачив мене і не знав, що розвиток подій мене цікавить. Ви ж поставили до відома хазяїна…

– У мене нема хазяїна! – різко обірвала Філімонова, жбурнувши лорнет на столик.

– Ви попередили хазяїна: до вас приходила вдова поліцейського, вбитого Пташуком за його наказом. Ставить різні запитання, – Вольська вже не слухала її. – Напевне, хазяїн порадив не робити різких рухів. Чекати, що буде далі та чи буде щось узагалі. Тим більше, ви самі не сприйняли мене серйозно. Згадайте, обізвали мене нудьгуючою. Ваші слова: «Ви нудитеся, молоденька моя. Вирішили себе розважити. Збираєте плітки».

– Можу їх повторити.

– Вже не треба. Одного мого візиту було досить, коли хазяїн почав з’єднувати між собою Коваленка, який ні сіло ні впало навідав його притон, і ще одну молоду особу, котрій так само є діло до нашої справи. Цілком зрозуміло, бракувало третьої ланки, яка б пояснювала інтерес двох згаданих людей до «млина» на Деміївці. Аж тут зринає вдова поліцейського, який наблизився до викриття діянь хазяїна та його вбивць упритул! Я нині вночі надто пізно про все це згадала й звела докупи.

Філімонова скреготнула зубами. Негарне обличчя ще більше спотворила неприхована лють.

– Маєте рацію, панство. Мені справді не обійтися без адвоката. І будьте певні, я затягаю вас по судах і засуджу за наклепи!

– До речі, про адвоката, – Анна картинно торкнулася скроні. – Щойно пан Коваленко передав мені вашу з ним розмову слово в слово, як просила, і щойно отой алогізм різонув, зачепив вуха, я вирішила спитати адвокатської поради. Є такий давній друг нашої сім’ї, адвокат Севастьянов. Займається здебільшого цивільними справами, чудово знає особливості й таємниці київських ділових людей. Я попросила його про довідку щодо вас. Наступного дня дізнаюся: ви прибідняєтеся, пані Філімонова. Офіційно – так, опікуєтесь дохідним будинком та флігелем, власністю вашого чоловіка. Проте неофіційно, через підставних осіб, володієте дешевими мебльованими кімнатами на Жилянській та Безаківській.

– Це злочин?

– Якщо заплющити очі на махінації з податками – ні, – сказала Анна. – Але якщо додати ці відомості до того факту, що ви крутили, а то й відверто брехали панові Коваленку, підозри лиш підсилюються. Я не мала жодного сумніву щодо вашої прямої чи непрямої причетності до вбивства мого чоловіка. Взяла вас на замітку. Потім пан Коваленко виконав чергове моє доручення. І сьогодні вночі переконалася: ви, пані Філімонова, спільниця хазяїна притону. Ви – мов мати-павучиха, плели тенета, заманювали в них жертв. Аби потім хазяїн уже перетворював їх на вбивць.

Виговорившись, Анна враз відчула – сили, накопичені для цього візиту, починають залишати її. Тривога передалася Глібові. Він ступив ближче, завбачливо взяв її за лікоть.

– З мене досить, – мовила Вольська тихим голосом. – Петя Черняєв із поліцейськими вже хвилин десять як стовбичать надворі. Хай заходять, роблять свою справу. Я спати хочу.

Більше слів для Юнони Андріївни в неї не було.

Хоч-не-хоч, усі втаємничені мусили чекати остаточних пояснень до наступного дня.

Передавши естафету поліції і благословивши Коваленка на подальші дії, Анна поїхала додому і почала засинати вже в бричці. Христина взялася охороняти спокій своєї королівни і, вклавши її в ліжко та щільно причинивши двері спальні, суворо наказала Розі навіть мостинами не рипіти.